Оксана Дудко

Нещодавно на двох столичних сценах – київській і варшавській – з'явилися дві вистави, кожна з яких пропонувала свою спробу аналізу селянської складової української та польської національної ідентичності. У Національному театрі української драми імені Івана Франка на початку лютого цього року відбулася прем’єра вистави «Morituri te salutant. А у нас все свято» за новелами Василя Стефаника у постановці Дмитра Богомазова. Роком раніше в копродукції Драматичного театру Варшави і краківського фестивалю «Божественна Комедія» Монікою Стженпкою було поставлено п’єсу сучасного польського драматурга Павла Демірського «В ім’я Якуба Ш».

 

Cцена з вистави “Morituri te salutant. А у нас все свято” (реж. Дмитро Богомазов)

 

Cцена з вистави "В ім'я Якуба Ш." (реж. Моніка Стженпка)

 

 

Дмитра Богомазова вважають одним з головних експериментаторів української сцени і чи не найяскравішим з сучасних українських режисерів. Нещодавно він став лауреатом Національної Шевченківської премії, однієї з найвищих, хоч і контраверсійних, українських державних відзнак. Моніка Стженпка отримала визнання за низку постановок драматургії Павла Демірського. Польська критика приписує Демірському і Стженпці, які постійно працюють разом, вміння перетворювати на мейнстрім теми, які до того вважалися марґінальними. У центрі їх творчості – завжди гострі соціальні, економічні та історичні питання. Практично кожна постановка Стженпки удостоювалася нагород різних польських фестивалів.

Цих двох кардинально різних режисерів об’єднує звернення до, на перший погляд, неактуальної селянської теми. Як у сучасній Україні, так і у Польщі, проблематика села і його мешканців не є предметом особливого зацікавлення ані митців, ані медій, ані держави. Масове замилування народників і хлопоманів автентичністю і глибиною сільської культури у ХІХ та на початках ХХ ст. завершилося разом із початком Першої Світової, тоді ж востаннє звучав гострий аналіз реалій селян у програмах різних політичних партій Російської й Австро-Угорської імперій. У післявоєнний період мода на місто і привабливість урбаністичної культури звела голоси промоторів села на марґінес. Зараз образи селян або експлуатуються масовою поп-культурою, або на короткий час використовуються як виборчий інструмент політиків. Специфікою сучасної української ситуації є перетворення сільської культури з символу національної ідентичності в умовах відсутньої державності на патетичний банальний штамп офіційної культури після здобуття незалежності.

На цьому тлі режисерські висловлювання Богомазова і Стженпки стають предметом особливої уваги. Богомазов вже вдруге взявся за спробу постановки новел Стефаника (вперше у театрі «Вільна сцена» 2003 р.) – автора, незручного для театру як тематикою, так і літературним форматом. Київський режисер вибрав письменника, який набив оскому сільськими стражданнями у шкільній програмі. Новели Стефаника давно стали реліквіями пантеону національних класиків. Все це вселяє страх перед можливістю поверхневого трактування і чергової профанації у стилі більшості українських академічних театрів. З іншого боку, якщо придивитися до творчості Стефаника ближче, то перед нами постає типовий галицький автор зламу ХІХ–ХХ ст. Себто часу, коли селяни Східної Галичини перебували за межею бідності, масово виїжджали до Німеччини і Америки, боролись за свої права під час страйків у 1902–1904 рр.

Окрім того, Стефаник, як і більшість тогочасної української інтелігенції, яка підтримувала «національний український проект», був заглиблений у громадську і політичну роботу. Аграрне питання займало ключове місце у програмі Радикальної партії, до якої належав письменник. Сам він часто репрезентував інтереси селян, використовуючи свій статус посла до австрійського парламенту. Тому у його новелах за драматизмом чітко проглядаються основні контексти і проблеми соціальної історії Галичини початку минулого століття.

 

Василь Баша у ролі батька з новели Василя Стефаника "Сини",  сцена з вистави “Morituri te salutant. А у нас все свято” (реж. Дмитро Богомазов)

 

Богомазов намагається розповісти маргінальну і давно забуту історію бідних людей з великою пошаною і увагою до автора. Делікатність трактувань режисера перетворюють постановку «Morituri te salutant» на одну з кращих інтерпретацій української класики. Богомазов обрав дев’ять новел, кожна з яких є самостійною складовою вистави. В основі оповіді – прості історії про пошуки роботи (новела «Май»), очікування смерті в холодній хаті в переддень Святвечора (новела «Святий вечір»), знущання панів над селянами (новела «А у нас все свято»), приреченість на тяжку фізичну працю (новела «Сини»), особисті та сімейні трагедії (новели «У корчмі», «Сама-самісінька», «Гріх»), взаємозв’язок з землею (новела «Межа»).

Незважаючи на відсутність єдиного сюжету, створені режисером об’ємні характери стефаниківських героїв вибудовують єдину колективну біографію українського села. Поєднуючи романтичну і реалістичну традицію, Богомазов поетизує українських селян, показує повноту їхнього життя, всупереч існуванню на самому дні суспільної ієрархії. Важкі й дуже часто несправедливі правила життя герої приймають з медитативним спокоєм. Вони немов би не живуть, а споглядають власне життя збоку. Сувору соціальну несправедливість селянського повсякдення режисер занурює у містичний світ ритуалів і святкувань, гармонію повторюваності життєвих і природніх циклів, магічні контакти людини з рідною землею. Це надає рутинним щоденним практикам героїв глибини і значущості. Мелодика мови Стефаника у виставі підсилена музичним супроводом. Практично всі актори у виставі співають.

Гармонійна приреченість українського села притягує і причаровує одразу з початком вистави. Але гармонія у виставі – це гармонія інертності. Створивши практично бездоганну естетичну виставу, режисер позбавив персонажів плоті і крові. Серед них немає тих реальних галицьких селян, проблеми яких артикулював Стефаник у парламенті і публіцистичних статтях. Як немає і тих конкретних проблем, які були причиною універсальних трагедій, змальованих у новелах. Герої, хоч і вкорінені у свою землю, не здатні на бунт, щоб її захищати, не готові зайняти активну життєву позицію. Вони не задумуються над причинами своїх страждань і приймають їх як даність.

Українське село у виставі виступає лише голограмою минулого, абстрактним світом без місця і часу, який не існує, а, можливо, й ніколи не існував. Герої вистави, немов інтерактивні музейні експонати, не мають нічого спільного з реальністю і сучасністю. Хоч саме вони є нашими дідусями і бабусями, нашими зовсім недалекими предками. Треба себе дуже довго переконувати, щоб раціонально усвідомити їх частиною своєї історії. Вистава «Morituri te salutant» засвідчує факт, що українська історія залишається для нас фікцією і абстракцією. Між нашим минулим і нашим сучасними пролягає глибока прірва перерваної традиції, яку ніхто не наважується подолати.

 

Олександр Печериця, Олександр Форманчук, Іван Залуський у ролі селян з новели Василя Стефаника "Май", сцена з вистави “Morituri te salutant. А у нас все свято” (реж. Дмитро Богомазов)

 

Якщо Дмитро Богомазов оголює збірний духовний образ селянства, то Моніка Стженпка вириває з історичного контексту одну постать – Якуба Ш. і примушує її тлумачити не тільки проблемне польське минуле, але й непривабливу реальність. Якуб Ш. чи Якуб Шеля, популярна постать селянського ватажка, відомого відстоюванням інтересів селян проти шляхти. Його вважають також ініціатором так званої «галицької різанини» 1846 року, антишляхетського бунту низів у переддень скасування панщини в Австро-Угорщині (1848). У польському фольклорі він представлений як герой-захисник селян перед класовою несправедливістю. З точки зору шляхти, натомість, Шеля – зрадник, інструмент в руках австрійської влади, виступи якого були спрямовані проти незалежницьки налаштованої польської еліти, що ініціювала антиімперське повстання у Кракові 1846 р.

Театральна ексгумація Шелі чи радше, «міту про Шелю» є сміливим кроком. Хоча до його образу не раз зверталися польські класики, персона Шелі існує поза офіційно сконструйованою версією польської культури. Базована на ідеї шляхетської доблесті і постійній боротьбі за незалежність, міфологема польської історії виключає таких персонажів, як Шеля, з офіційного дискурсу. Загальноприйнято вважати, що сучасні поляки є достойними спадкоємцями шляхетсько-незалежницьких традицій. Про хлопство чули всі, але ніхто до нього не хоче належати.

Виходячи за межі романтичного міфу, режисерсько-драматургічний тандем Стженпки і Демірського безжалісно оголошує публіці, що вона радше по іншу сторону барикад. Глядач опиняється у дуже невигідній ситуації усвідомлення у собі потомка Шелі, розгніваного і неотесаного мужлана, без натяку на добрі манери і високе походження. Розмірковуючи про джерела польськості, вистава створює платформу для роздумів про те, чи може ідентичність сучасних поляків будуватися на селянській основі. Яким чином має трансформуватися брудна і низинна енергія в конструктивну діяльність?

 

Сцена з вистави "В ім'я Якуба Ш." (реж. Моніка Стженпка)

 

 

Шеля у старому хлопському кожусі вривається з минулого. Він опиняється в сучасному світі, де молоде подружжя вагається перед купівлею іпотеки, колись успішний менеджер потерпає від кризи, а пересічна сім’я напивається за святковим столом. Шеля артикулює свої антикріпацькі тези сучасним полякам, що приречені на роботу у великих корпораціях і пожиттєві кредити в банках за крихітні помешкання у спальних районах польської провінції. У такому відверто-безпосередньому порівнянні кріпацтва з сучасним капіталізмом відстань між позаминулим століттям і сучасністю стає мізерною, сповненою тими самими проблемами. Слова Шелі ніби спеціально припасовані під сучасні польські посткризові реалії. Автор п’єси Павел Демірський через Шелю задає сучасному поляку складне питання: «Щоби Ти зробив, якби мав один день, щоби змінити все у своєму житті?» Який бунт повинен здійснити сучасний середній клас, щоб не обмежувати свої мрії двотижневою відпусткою у Єгипті раз на рік? Які риси повинні виховувати у собі сучасні поляки, щоб їхня глибока провінційність і відсталість не проглядалася через брендові окуляри і екрани макбуків? Вистава закликає шукати себе реального, зрозуміти власне минуле, перестати ховатися і приймати за правду тільки те, що вигідно.

Прикметно, що два кардинально різні режисерські погляди описують одних і тих самих селян. Стефаник пише про Східну Галичину, де народився і жив практично все життя. Герой Демірського – Шеля – діяв на теренах Західної Галичини і Буковини. Але «наша» і «їхня» Галичина демонструє кардинально різні точки відліку, які є у сучасних українців і поляків в інтерпретаціях власного минулого.

Дві вистави, одні з найцікавіших, що з’явилися останнім часом в обох країнах, є дуже показовими, якщо оцінювати різницю українських і польских уявлень про те, яким має бути сучасний актуальний театр. Красива, однак трагічна і нежиттєздатна історія українських низів контрастує з прямолінійною і некомфортною, але дієвою польською версією. Українська публіка замилувано погоджується на споглядання мальовничих пейзажів і з відчуттям катарсису виходить з театру, де на неї чекає відсутність минулого і непевне сьогодення. Натомість польський глядач обурено гримає дверима, голосно обговорює приватні й колективні образи і подумки задумується про своє походження.

 

Сцена з вистави "В ім'я Якуба Ш." (реж. Моніка Стженпка)

 

 

Джерело фото вистави "В ім'я Якуба Ш.): teatrdramatyczny.pl. Автор фото – Bartłomiej Sowa.

 

 

13.05.2013