Феліпе Фернандес-Арместо

 

Зловживання словом «демократія» мене не хвилює, бо воно є звичним. Ніхто не сприймає його буквально. У більшості держав, які історично визнавали себе «демократичними республіками», демократія була еквівалентною слову «диктатура». Нині найбільш явним це перекручення є у випадку Корейської Демократичної Республіки – тобто Північної Кореї – і Лаосу (яким керує військова хунта лівого спрямування), Ефіопії (де опозиція не має депутатів в законодавчому органі) і Алжиру (де коло можновладців, яких не обирають, контролює державні процеси), які називають себе демократичними, не дотримуючи найелементарніших норм демократії. Непал називає себе Федеративною Демократичною Республікою, але після останньої громадянської війни зараз важко передбачити курс, якого триматиметься недосвідчена демократія. Східний Тимор і Шрі-Ланка, можливо, – єдині демократичні республіки, які заслуговують на таку назву.

 

Значно тривожнішим, ніж ця риторика, на яку ми вже не звертаємо уваги, бо знаємо, що йдеться про обман, є спотворення демократичної дійсності в серйозних і навіть взірцевих країнах (як у випадку США, Об’єднаного Королівства та Іспанії). В США  меншість електорату нав’язала президента, який насміхається з країни. У Великій Британії ситуація – у певному сенсі – є серйознішою, ніж в країні Трампа, оскільки уряд Терези Мей перекручує закон без згоди громадян. Лондонська очільниця  посилається – у формі, яка є раціонально незбагненною, – на референдум, який за конституцією не має обов’язкової сили і на якому свою згоду висловила куца більшість виборців, аби відринути конституційні традиції, вивести країну з Європейської Унії, відкласти набік угоди, які б гарантували роль Європейського суду з прав людини, й анулювати певні права своїх громадян – серед них право вільно працювати, подорожувати і торгувати у решті Унії. Таким чином, Об’єднане Королівство здається приреченим на тяжкий Брекзит, якого ніхто не хоче, окрім нечисленних ксенофобів і крайніх націоналістів. Випадки Венесуели і Туреччини менше шокують, тому що демократичні корені цих країн менш глибокі, але вони є тривожно схожими. І там, і там при допомозі електоральних маніпуляцій, що їх підтримала більшість, яка є недостатньою для виправдання конституційних змін, поступово вдається знищити опозицію і розхитати основи правової держави. Тоді як в Іспанії – при допомозі подібної маніпуляції – автономний уряд Каталонії, обраний меншістю виборців, має намір знищити конституцію, не маючи підтримки більшості співгромадян в самому реґіоні, розраховуючи лише на сервілізм малої меншості власних послідовників, які будуть готові взяти участь в незаконному референдумі.

 

У всіх цих випадках демократія виявилася безсилою супроти зловживань. Через повагу до правової держави справжні демократи ставляться терпимо до конституційних аномалій, які дозволяють – в Іспанії і Об’єднаному Королівстві, – аби коаліції лузерів чіплялися за владу, чи в США – аби невеликі штати мали непропорційну електоральну перевагу, позбавляючи виборців великих штатів, таких як Нью-Йорк і Каліфорнія, справедливої ваги їхніх голосів. В Туреччині невдалий переворот позбавив опозицію леґітимності у ключовий момент стратагеми Ердогана. У Венесуелі та Іспанії спогади про політичне насильство обеззброюють захисників демократії і стимулюють психологічний тероризм революціонерів. Мадуро і Пучдемон глузують з терпимості своїх супротивників.     

 

Здається вигадкою, що в історії ідей можна так легко зіпсувати поняття демократії. Традиція свавілля є тривалою. Припускаю, що ні «чавісти», ні «ердоганісти», «трампісти», «брекзитери» чи паничі від каталонського сецесіонізму не читали текстів Руссо чи Канта про цю «єдину волю», яка переважає волю окремих індивідів, якими б численними вони не були, і не вивчали німецької ідеалістичної традиції XIX ст., яка уповноважувала лідерів – харизматичних самозванців чи  наділених небувалим героїзмом, які представляли чи уособлювали дух народу, – тлумачити цю мниму волю відповідно до своїх примх чи особистих інтересів. Для декого – з CUP («Кандидати народної єдності») чи Республіканської лівиці Каталонії – чинною інтелектуальною традицією є традиція виродженого марксизму, яка дозволяє їм вважати себе представниками буцімто пригніченого класу, пригнічення якого дає їм право гнітити усіх решта.

 

Я знаю, на кого покладати вину, але не знаю, де шукати ліку. Каталонський рух за незалежність є надзвичайно складною проблемою – через багаторічне не надто розумне керівництво іспанських урядів, які приходили на зміну один одному. Читач, який слідкує за тим, що я пишу, – якщо такий є, – мабуть, знає, що після провалу Статуту в 2010 р. я виступав за загальнонаціональний референдум щодо іспанської конституції, аби уникнути розколу країни. І поки сецесіоністський рух в Каталонії набирав сили, я наполягав на необхідності організувати – з боку іспанського уряду – референдум щодо незалежності серед усіх мешканців Каталонії і всіх решта в Іспанії, хто вважає себе каталонцем. Таким чином то була би ініціатива уряду. Ми би точно знали, що більшість каталонців не хочуть покидати решту Іспанії. Або ж – в протилежному випадку –  хто думав би зберігати діючу конституцію, якби більшість іспанців хотіли її змінити і виступили би, наприклад, за федеральну систему? Чи якби більшість каталонців воліли майбутнього, де були б розв’язані історичні узи з рештою Іспанії, хтось думає, що решта іспанців із сумом і переживаннями не надали би їм незалежності і не попросили їх піти з Богом? Частиною суті демократії – в межах норм права – є покладатися на народ, звертатися до його авторитету. Декілька каталонців не можуть змінити конституції Іспанії, але якщо колись в наразі непередбачуваному майбутньому каталонський народ насправді захоче здобути незалежність, Іспанія великодушно не вагатиметься здійснити конституційні зміни, необхідні для того, аби це сталося.

 

Але нагоду продемонструвати країні і світові справжню позицію більшості каталонців вже втрачено. Ініціатива опинилася в руках озлоблених з Женералітету. Їхній сецесіоністський референдум, який насправді дозволяє голосувати лише прибічникам незаконності, нагадує мені демократичне рішення південних штатів відокремитися від Сполучених Штатів в 1860 р., не беручи до уваги думки негрів. Ця спроба позбавлена бодай якоїсь правдоподібної претензії на законність. Але в загальнонаціонального уряду є небагато можливостей її зірвати. Якщо референдум скасують, націоналісти отримають пропагандистську перемогу, викриваючи перед цілим світом тиранію, яка не дозволяє виборцям виразити свою волю, чи наполягаючи на тому, що центральна влада діяла, керуючись страхом. Відповідь має бути категоричною: No tinc por (Я не боюсь). Потрібно дозволити його проведення, висміюючи його і викриваючи його безвідповідальність, невиправдані видатки на його проведення, брак у ньому справедливості, його підтримку меншістю і юридичну недієвість. Особливо бракує інформаційної кампанії, яка б заохочувала виборців утримуватися від голосування. Провалений референдум в очах світу вартуватиме більше, ніж скасований референдум. Навіть паничі з Женералітету не наважаться проголошувати незалежність, якої прагнуть небагато каталонців, яку відкидає вся країна і яку б визнали небагато держав – за винятком Венесуели і Північної Кореї. Якби вони це зробили – або якби CUP («Кандидати народної єдності») зробив спробу перевороту, – народне неприйняття в Каталонії було б велетенським і ми б побачили на вулицях мільйони маніфестантів.  

 

Але негативна позиція, хоча і є необхідною, не є достатньою. Демократія  не є деспотизмом більшості, вона є системою консенсусів, яка залучає, розглядає і поважає опінії значимих меншостей. Немає сумніву, що зараз в Каталонії є значима меншість, яка виступає за незалежність. Вона може здобути навіть кілька мільйонів голосів. На неї варто серйозно зважати, забезпечивши їй доброзичливе ставлення решти країни, відкритість до діалогу і обіцянку пошукати прийнятні рішення для її тривог у королівстві права, справедливості, миру і любові, яким є Іспанія.

 

Феліпе Фернандес-Арместо, історик, професор кафедри мистецтва та гуманітарних наук ім. Вільяма Рейнольдса Університету Нотр-Дам.      



Felipe Fernández-Armesto
El juego de la democracia
El Mundo, 8.09.2017
Зреферувала Галина Грабовська

 

 

13.09.2017