Мишка і Мухіка

Мухіка справді дуже схожий на популіста. Сколошкана сива куделя давно не стриженого волосся, заношені бриджі, що оголюють роздуті старечі ноги з темно-буряковими венами, оголені дідові ступні, охоплені розлізлими сандалями. Розмовляє по-простому, використовує колоквіалізми, безпосередньо висловлює емоції, не підбираючи слів. Жодної тобі безбарвної і стерильної, обтічної мови політиків, несолоної юшки. Мухіка знає, що таке справжні асадо, смалені на відкритому вогні яловичі ребра — і саме їх обіцяє кожному уруґвайцеві. Під час свого президентства 90% зарплатні Мухіка віддавав на благочинність, відмовився від розкішного автомобіля на користь свого старенького авто і так і не перебрався жити до президентської резиденції, залишившись у скромній хатинці на околиці Монтевідео. Тут він і далі живе, доглядаючи за домашнім улюбленцем — триногою сукою Мануелою, і продовжує вирощувати хризантеми на продаж разом зі своєю дружиною — літньою пані, рожевощокою, акуратною і кругленькою, схожою на тістечко. І з особливою дбайливістю поливає чорнобривці, висіяні в проіржавілій металевій посудині.

Це нічний горщик, особливий для Мухіки предмет. Під час 13-річного ув'язнення, коли у країні панувала військова диктатура, Мухіці вдалось домогтися, щоб йому видали цю річ. Горщика він ніколи не мив, а коли підпав під амністію, виходив із в'язниці, гордо несучи цей кубок перед собою.

Кажуть, що військовий переворот в бідному й демократичному Уруґваї стався якраз через Мухіку і його побратимів. Хосе “Пепе” Мухіка багато років очолював партизанські загони тупамарос, затятих борців за ідеальний соціалізм. Спершу ці робін-гуди влаштовували мало не театральні дійства, відбираючи майно у багатих і роздаючи бідним, інсценізували жалобні процесії, давали чайові працівникам щойно пограбованих казино. Але рух набирав обертів, агресія зростала, тупамарос захоплювали заручників і убивали тих, кого вважали шкідниками.

До речі, бабуся-тістечко, дружина Мухіки, — його соратниця-тупамарос. Ось фотографія з дня оголошення амністії: змарнілий Пепе з тоненьким носиком, щетиною на голові та надто глибокими очима і смаглява дика красуня поруч із ним, тигрова лілія, кровожерлива пантера (мільйон лискучих кучерів, хворобливий рум'янець на вилицях, впертість у погляді, передчуття свободи).

Мухіка став президентом в 74 роки. Колишній в'язень і терорист, який потерпав під час ув'язнення від серйозних порушень психіки, просто-таки закохав у себе виборців.

В Уруґваї, можливо, й не сталося дива за його правління. Існує чимало захопливих оглядів і репортажів, які, мабуть, занадто екзальтовано описують постать дідугана-розбійника, історію його життя і надзвичайні успіхи й прориви, яких йому вдалось досягнути за час президентської каденції. Трапляються критичні тексти, автори яких стверджують, наприклад, що поки президент проповідував антиспоживацтво, уруґвайці заходились активніше купувати ґаджети (але хіба ж це не свідчить про покращення економічного стану?). Ті самі автори заперечують: те, що вважають успіхами і здобутками Мухіки, — не його здобутки й успіхи. Про легалізацію марихуани, визнання гомосексуальних шлюбів і лаптопи для кожного школяра подбали більш прагматичні і більш звичні попередники Мухіки, класичні політики, а хитрунові-популісту пощастило зібрати плоди народної любові і довіри.

Продемонструвати свою приземленість і простоту — найпростіший популістський прийом. Спуститись у метро, проїхатись на велосипеді. Як можна не зачаруватись таким дідуганом з немитим волоссям і беззубим ротом, адже ж він і висловлюється нецензурно, і постійно говорить про людську рівність, любов, тепло, серце, рану, краплину крові, сльозу?

Мухіка цікавий, бо все це справді не схоже на саме лиш позерство. Йому подобається жити в задрипаному будиночку, тому що маєтки і дорогі речі потребують постійних зусиль, часу і метушні. Забирають час, який можеш мати для себе. Дорогі костюми, бренди, статусні речі — все це створює такий тісний задушливий кокон, а літній пан, який прожив таке багате на події життя, воліє облаштувати все навколо так, щоб його ніщо додатково не обтяжувало і не напружувало.

Цілком можна припустити, що чоловік, який два роки просидів самотою на дні темного колодязя, таки мав шанс зрозуміти, чого людині вистачає для нормального життя, а що є зайвим переобтяженням і дурними клопотами. Ну добре, він погодиться вставити зуби і волосся іноді митиме з симпатії до співрозмовників, але не просіть у нього занадто багато, бо він старий чоловік, а старого пса не навчиш нових трюків.

Мухіка — той старий пес, який виявився здатним на нові трюки. Ще будучи радикальним революціонером, Пепе цінував експерименти і шлях спроб та помилок. Ставши офіційним політиком, він проявив рідкісне вміння бути гнучким, чутливим і реалістичним. Багато колишніх соратників лютують: “Мухіка зрадив соціалістичні ідеали, він не викорінює з країни приватного бізнесу, він його приваблює!” Мухіка каже: ти не можеш запроваджувати різких змін; аби щось змінилося, мусиш бути обережним, мусиш пристосовуватись, мусиш дбати, щоб не порушити екосистеми.

Мухіку критикують, що він жодним чином не вплинув на найсерйозніші проблеми Уруґваю: на рівень злочинності, на плачевну систему освіти. Всі його дії, стверджують невдоволені, обертаються навколо таких невимірюваних цінностей, як екологія, терпимість, емпатія.

І цих критиків можна зрозуміти. Хоч і цікаво, крізь які внутрішні процеси пройшов цей чоловік, аж йому видалось необхідним впровадити в католицькій країні закон про аборти й гомосексуальні шлюби. Хоча при цьому очевидно, що геїв він як мінімум не розуміє, називаючи їх “людьми з амбівалентною сексуальністю”. І навряд чи розуміє споживачів марихуани, продаж якої зробив легальною державною справою.

Оці чорнобривці в проіржавілому нічному горщику, так і не вимитому з часів ув'язнення, — спогад про два роки самотнього божевілля на дні колодязя. Ось де і коли, імовірно, внутрішні процеси врізались у свідомість майбутнього президента настільки глибоко, що він розвинувся у популіста, який насправді любить те, про що говорить, і те, як живе. “Мені найбільше шкода тих людей, яких дискримінують відразу у двох площинах: наприклад, бідняків із амбівалентною сексуальністю”, — якось, наприклад, сказав Мухіка.

І тут можна було б подумати, що такий символічний колодязь, фізичне і психічне випробування на межі людських можливостей, може мати певний сенс у ході підготовки людини, яка збирається виконувати важливі функції, брати на себе відповідальність, розпоряджатися владою. Спала на думку навіть сцена з роману Олександра Ірванця “Харків-1938” — та сама, коли невимовно шкода їжаків. І символічний сенс цієї сцени на мить видався виправданим.

Але наступної миті з'явилось усвідомлення, що колодязь не спрацює для всіх однаково. Не кожен після такого досвіду посіє чорнобривці в нічному горщикові і відчує співчуття до тих, хто йому чужий. Хоча, здавалось би, очевидно, що життя настільки наповнене цими чужими, настільки з них складається, що не співчувати їм і не терпіти їх нерозсудливо та й просто самовбивчо. Бо людина може жити тільки тоді, якщо вона здатна терпіти — ближчих і дальших, і навіть оцих, найближчих, яких часом витримувати найскладніше.

Колодязь не спрацює для всіх однаково, тому що навіть учасники однієї події сприймають її по-різному. Їхні спогади відрізняються. Часом видається, що ці люди розповідають про зовсім різні події, що вони переживали свій досвід у різних місцях, в різних обставинах. Так і висновки, зроблені з цих подій, будуть різними. Мухіка зрозумів, що він мусить пробачити тим людям, які завдавали йому тортур в ув'язненні, якщо він насправді вірить у рівність і в зміни, і якщо ця ж амністія і прощення стосується також і його. Але хтось інший у такій ситуації плекав би мрію про помсту. Хтось інший у такій ситуації мстився неодноразово.

Чи настільки об'єднує спільний досвід, якщо він так суб'єктивно сприймається? Чи взагалі щось таке, як спільний досвід, спільна історія, спільні травми, може бути визначальним орієнтиром? Хтось за часів сталінського терору йшов на розстріл чи в підпілля, хтось — на співпрацю з владою. Хтось ішов на співпрацю з владою страждаючи, хтось — охоче й натхненно. Хтось повертався з десятилітніх заслань зламаним і озлобленим, нетерпимим, а хтось — надламаним, пластичним, навченим співчувати.

Може, “спільний досвід” насправді — це прийнята багатьма версія небагатьох, які просто вміють добре формулювати? Прийнята кожним проста і зрозуміла версія для всіх, оскільки твоя особиста версія — надто складна, мінлива і непевна, надто неоднозначна й невловна?

Людиною керує сила-силенна чинників, на які вона не має впливу. Аж лячно: чи людина взагалі здатна чинити усвідомлено і за власною волею, здатна здійснювати вчинки тому, що вона справді хоче і справді робить вибір, а не через особливості взаємодії нейронів, спадковість і стадні інстинкти? Навіть м'якість характеру, надзвичайна товариськість і любов до людей може виявитись наслідком порушення роботи мозку, як у випадку пацієнтки С. М., якій діагностували відхилення у функціонуванні мигдалеподібного тіла.

Жінка, по-перше, не відчувала жодного страху — не боялась ні павуків, ні щурів, ні ножів, ні пістолетів; під час перегляду фільмів жаху переживала захоплення і цікавість; контактуючи ніс до носа з загрозливим незнайомцем, вона вдивлялась йому в очі, не відчуваючи жодного дискомфорту. С. М. неодноразово ставала жертвою насильства, але це ніяк не вплинуло на її довіру до людей, на її бажання бути в товаристві, розмовляти і доторкатись. Вона вивчила, як математичну аксіому, що інші люди зазвичай потребують більшого приватного простору, ніж потрібен їй. Вона намагалась не завдавати їм незручностей, хоч ця потреба була для неї геть незрозумілою. Більшість життєвих переживань жінка окреслювала як позитивні і приємні, більшість людей сприймала як добрих, співчутливих, розумних і цікавих. Позбавлена відчуття страху через порушення мозку, вона виявилась обдарованою здатністю любити людей.

Останнім часом я дедалі частіше пригадую тих трьох людей, що залишили рідне місто, втікаючи від війни і від самотності серед найближчих (їх найскладніше витримувати). Того, що відбувалося з ними до моменту, коли вони нарешті відчули відносний спокій і почали відходити від шоку і нервового заціпеніння, я не описуватиму — кожен може уявити їхній шлях доволі правдоподібно, виходячи з досвіду, особливостей будови мозку, спадковості.

Ніхто не може уявити їхніх терзань і сумнівів, необхідності покинути найближчих, останні натяки на порозуміння з якими тануть на очах, неуникності подорожі в порожню невідомість; їхніх почуттів провини, панічних нападів, нестачі повітря, постійної нудоти, задухи, болісних спазмів, занадто тісної шкіри, що душить до напівсмерті, незручного повітря і нестійкої долівки; неспроможності залишитись в єдиному місці, де існує їхнє справжнє життя; їхньої відсутності в тому місці, до якого вони прибули і в якому пробують бути.

Літня пані боїться мишей. Цей страх ірраціональний, задавнений, некерований, він із нею ціле життя, він є її ознакою. Він, звичайно, дрібниця супроти війни, але на ірраціональне навіть такі причини не впливають: страх не зменшується і не відпускає. У будинку, де вони поселились, багато мишей. Миші приходять восени у будинок грітись, туляться одні до одних у своїх затишних кублах, від яких відвикли протягом літа. Донька літньої пані і її чоловік роблять все можливе, щоб захистити маму від страху.

«Ні, це не миші шкребуться, — кажуть вони їй. — Це просто стара груша гіллям торкається даху. На гілці — гніздо білок. Білки привели білченят.»

І літня пані вдає, що вірить. Донька і чоловік вигадують нові версії, підтасовують події, затуляють спинами мишенят, перекрикують їхнє пищання і шарудіння. А літня пані вдає, що вірить. І так всеньку зиму.

Аж врешті літня пані застає на кухні велику старезну мишу, яка неквапом харчується з котової миски під доброзичливе муркотіння кота.

“Нам порадили переконати її, що то була білка, — сумно розповідає чоловік. — Вона ж розумна жінка, професор геології, вона не повірить. Але ми, звісно, спробуємо. Вона надто сильно боїться мишей”.

Можна не розуміти чийогось страху перед мишею, але з нез'ясованих причин захищати людину від цього страху. Можна не розуміти чиєїсь потреби в більшому приватному просторі, але затямити цю потребу як даність. Так, здається, іноді чинять люди з аутизмом: запам'ятовують, як математичні аксіоми, чужі їм поняття — значення й ознаки почуттів, фразеологізми, абстракції.

Спільний досвід не визначальний. Шанс здійснити вибір — надто мізерний. Людина не здатна зрозуміти людину.

І це відкриває перед кожним цілком непогані можливості.