Несвяткові роздуми

Ми – останнє покоління, для яких та війна щось означає по-справжньому.
Ми ще пам’ятаємо тих справжніх ветеранів. В 1970-х вони ще були відносно молоді і здорові, їздили на зустрічі однополчан, пили свої бойові сто грамів і жили відносно достойно. Так, вони жили трошки краще, як більшість радянських людей, але не голодували, не вдягались у чужі зношені речі, як нині, вони гордо несли свої сиві голови. Вони були дуже різними, з різним рівнем освіти, культури, моралі, але не вони обирали свій час, війна просто випала їм на долю, переломивши, перекраявши її.
Ми ж – те покоління, яке це ще пам’ятає. І пам’ятає, як ті ветерани по-справжньому плакали, згадуючи загиблих, якими дорогими були їм пісні війни. Це була не бутафорія, це були не ряджені, це були справжні солдати. Ні, вони воювали не за сталінський режим, вони воювали за свій дім, за свою маму і свою кохану, а хто за своїх дітей і свою землю. За те, за що вболіває кожен із нас. Вони чесно йшли під кулі і чесно гинули. А кому призначено було долею, то вижив. І з кожного з воюючих боків були такі чесні солдати. Їм і схиляємо голови.
Де нині справжні солдати тої страшної війни?! Я не маю на увазі тих 60-річних «ряджених», які з року в рік марширують по парадах у різних формах з різними нагородами – у них немає моралі, немає нічого святого. Я про тих «справжніх», хто вірив і дивився смерті в обличчя. Як вони живуть у нинішньому злиденному світі, коли пенсії не вистачає навіть на ліки, коли про них згадують на День Перемоги і забувають у будні, а саме за ці «щасливі» будні йшла та війна?
Хто не пам’ятає репортаж зі святкування Перемоги у 2011 році, коли у Києві 80-річні ветерани стояли в черзі, щоби поласувати «бойовою» кашею (здається, гречкою), бо в реальному житті вона по ціні їм була недоступна? То така плата нащадків? То що і хто святкує? Паради бойової техніки – це здорово, але це допустимо у багатій і ситій країні, де ветерани можуть і жити, і відпочивати цивілізовано, де про них пам’ятають щодня, де їх вшановують не просто квітами, а достойним життям.
Ми ще пам’ятаємо, бо це наші батьки народились у ту страшну війну. Вони пам’ятають, як голодно було в ті роки, вони пам’ятають кров і смерть, вони знають, як страшно, коли простий шматок хліба солодший за найсолодші нинішні ласощі. Тато згадував, як у ті голодні роки народився його молодший брат, і коли його годувати манкою, тато простягав до своєї мами шматочок хліба, щоб і йому намастила манкою, бо то було єдине, чим могли ласувати діти. І дякувати Богу, якщо вдавалось дістати такий шматок, і дякувати Богу, якщо вдавалось прожити черговий день. А попри те, у бабці, що жила з дітьми у Львові, був спакований невеличкий чемоданчик з найнеобхіднішим, бо хто його знає, за ким приїде черговий «воронок»?
Та чи в цьому були винні ті солдати, які воювали за те, що було їм дороге?! Воювали по різні боки, воювали за різне, але більшість із них щиро вірила у свою правоту. То за що ж їх судити? Кому і як їх судити? У кожного з них своя правда і свій бойовий прапор, і, як на мене, кожен із них має право на свою пам’ять. Але, щоправда, це можливо у вільній, демократичній і правовій державі, яка регулюватиме взаємини між різними суспільними групами і кожному забезпечить право на персональне волевиявлення.
Слід пам’ятати, що держава складається з кожного з нас, і тільки тоді, коли ми навчимось не нав’язувати свої погляди іншим, ми зможемо збудувати саме таке демократичне суспільство. І якщо ще живі люди, які воювали під червоним прапором, і для яких він символізує пам’ять про загиблих і про буремну молодість, то вони мають право на його вшанування, але при тому вони мають шанувати державну символіку, і шанувати погляди і символи тих, хто воював з іншими прапорами. І тут немає протиріччя, бо історія всіх примирила. І кожен з ветеранів, по різні боки, але воював за щасливе майбутнє своїх дітей, їх відрізняло тільки різне розуміння шляхів досягнення цього. А всім нам просто треба навчитись бути терпимими, толерантними, доброзичливими. Не може здоровий і сильний боротися зі старим і хворим, треба поважати, якщо не їхні минулі заслуги, то бодай їхній вік. І не лише ветеранів, але й так званих «дітей війни». У них своя система цінностей, своє уявлення про добро і зло, у кожного з них свій, часом дуже різний, життєвий досвід.
Ми ж останнє покоління, для кого та війна є «намацальною», бо ми росли з тими людьми, які воювали, і з тими, які народились у ту страшну війну. І не так важливо, як її назвати – чи то Велика Вітчизняна, чи просто Друга світова. Як не назви, це біль і сльози, це горе і смерть. Це не може повторитись.
Ми – останнє покоління, яке бавилось у «войнушку», не особливо розуміючи її справжню суть. Для нас там були наші герої – ті, на кого ми хотіли бути схожими. І мова не тільки про солдатів радянської армії. В кожного були свої герої, але всі вони були родом із тієї тяжкої війни. Все залежало від виховання і від системи цінностей, яку сповідували наші батьки та діди. І всі вони варті поваги у вільному та демократичному суспільстві. А політикам варто б заборонити спекулювати на історичній тематиці, але хіба є такі заборони, які в нашому аморальному світі зможуть зупинити їхнє прагнення до влади і грошей? Але кожен із нас, простих українців, має іґнорувати щорічні істеричні провокативні заклики політиканів, які прагнуть розбрату, щоби в такий спосіб переключити увагу сіспільства від важливих і складних проблем сьогодення.
Ми пам’ятаємо, і нам більше за інших, за молодших (для кого це вже абстрактні події), болить, що це людське горе перетворено у фарс, у привід для політичних спекуляцій, у можливість поставити галочку для майбутніх виборів.
Ми пам’ятаємо, та чи будуть пам’ятати після нас?!