«9 травня» з погляду львівського журналіста — банальна до нудоти подія. Репортаж про неї можна писати, навіть не відвідуючи «святкові» заходи. «Дєнь пабєди» остогид уже навіть фотокореспондентам — тим єдиним, кого досі тішили кадри з вуличних зіткнень між правими, лівими та міліцією. Що вже казати про пишучих журналістів? Морально важко сидіти півдня у травневу спеку в очікуванні чогось цікавого і підсвідомо розуміти, що «цікавого» тут відбутися не може апріорі. Похід на «День перемоги» — це наче тобі вкотре довелося висидіти на другосортній виставі з халтурною постановкою і непереконливою грою акторів.
П'єса «9 травня».
Місце розгортання подій: Львів.
Дата: 9 травня 2013 року.
Дійові особи:
Влада. У цій виставі переважно тупа і боягузлива. Тупа намагається вийти за рамки власних повноважень і заборонити те, що забороняти не має повноважень. Як от, наприклад, Львівська міська рада, яка щороку забороняє використовувати комуністичну символіку і щороку суд ці заборони скасовує. Але до цього нікому діла немає. Особливо депутатам, яких не хвилює ефективність їхніх рішень. Зацикленість на віртуальній значимості власних персон не дозволяє їм побачити і того, що навіть ефектність цих рішень є нікчемною. Боягузлива влада — не будемо тицяти пальцем у бік «перших осіб» — щороку намагається в «критичні дні» втекти зі Львова, взявши відпустку. Якби цій виставі давали «Оскар» за кращу незіграну роль, то його, звичайно, отримав би міський голова. (Оплески. Поодинокі й нерішучі крики «Браво!»).
Комуністи. Мертва, практично віртуальна структура без реальної підтримки й активу. Як привид, з'являється кілька разів на рік на вулицях міста чисельністю близько 30 товаришів. Вперто намагаються святкувати «Перемогу» у війні, в якій перемогу може святкувати хіба що сатана.
«Ряджені». Підстаркуваті неадеквати з «колорадськими» стрічками на вилогах. З когорти тих, чий «дєд обов'язково в танкє гарєл». Переважно привезені невідомо звідки і туди ж повернуті після «урочистостей», знятих на камери російським ОРТ та його українськими аналогами. Інколи виступають у ролі безневинних «жертв» злобних львівських «фашистів», що б'ють і в різний спосіб збиткуються з «ветеранів».
Ветерани. Приходять (частіше привозять діти) на «Марсове поле» чи до «монументу слави», кладуть квіти й ідуть геть. Участі в заходах комуністів найчастіше не беруть.
«Прочани». Львів'яни, які здебільшого не носять «колорадських» стрічок, спокійно кладуть квіти на могили, поминаючи когось із рідних, загиблих на війні. Переважно російськомовні.
Правоохоронці. Найчисельніша трупа акторів із найменшою мотивацією брати участь у виставі. Переважно байдужі до ідеологічних баталій особи, яким доводиться захищати одних провокаторів від побиття іншими. Деколи самі виступають у ролі провокаторів. У «мирний час» сплять або грають у карти у «школяриках», припаркованих поруч імовірних «місць бойової слави».
«Свободівці». Не надто чисельний, але зорганізований і фізично підготований партійний актив. Більшість із них щиро вірять у те, що ганяти львівськими вулицями привид комунізму – це саме те, що нині потрібно для відродження української нації. Меншість знає, що ефективність таких дій рівна нулю, але розуміє, що для зростання рейтингу «Свободи» це шоу мусить тривати. Шоу переважно зорієнтоване на людей, які не замислюються над наслідками і причинами подій – вони лише покірно споживають вітчизняний телевізійний продукт. Той продукт, героями якого і намагається стати «Свобода». Тому активісти цієї партії ніколи не залишать у спокої ні «ряжених», ні «комуністів». Фактично «Свобода» – єдина сила, яка насправді надає помпезності та вагомості «Дню перемоги» у Львові. Без них це «свято» вже давно опинилося б на марґінесі.
Націонал-неадеквати. «Патріоти», які відвідують усі без винятку мітинги і досконало розуміються на політичних і державотворчих процесах. Готові надати практичні й ідеологічні поради всім – особливо тим, хто цих порад не просив, не потребує й апріорі сприйняти не може. Особи з яскраво вираженими комплексами меншовартості та браком спілкування. Вірять, що можуть силою слова в палких дискусіях навернути на путь істинну будь-кого.
Журналісти. Заручники «9 травня». Гасають містом упродовж дня між місцями ймовірних сутичок у надії на те, що цього року буде щось цікаве. Щоразу вертаються до редакції з відчуттям того, що інтуїція не помилялась і на «цікаве» сподіватися не було сенсу. Потомлені очікуванням та розчаровані результатом намагаються «зробити з лайна цукерку», розповідаючи своїй аудиторії одне і теж, лише в іншій формі.
P.S. Як перемогти «День Перемоги»? Порада для «патріотів».
9 травня 2014 року «патріоти» іґнорують усі дражливі події цього дня. Сидять вдома, читають книжки, їдуть на город, гуляють містом... На «Марсове поле» приходять 30 підстаркуватих комуністів, розгортають червоний прапор і женуть якісь дурниці про Сталіна, «велику вітчизняну війну» і «перемогу над нацизмом». Журналісти розуміють, що це маячня і що писати нема про що. Російські власкори в Україні не знають, з чого ліпити сюжети, у них починається паніка. Комуністи не знають, як поводитися, у свідомості «жертв нацизму» починається коґнітивний дисонанс. Вони відчувають себе покинутими, і частина з них у розпуці вчиняє суїцид. 9 травня 2015 року. Праві знову іґнорують «День перемоги». Журналісти приходять і вдруге переконуються, що писати про марґіналів, які носяться з червоним прапором, немає сенсу. 9 травня 2016 року. 15 комуністів розгортають червоний прапор. Журналісти не приходять. Немає журналістів — немає статей, немає статей — немає резонансу, немає резонансу — немає події.
Читай також:
Бої за Тернопіль: 68 років по тому
10.05.2013