Що можна сказати – чого ще не було сказано – про злочини, вчинені у Барселоні і Камбрільсі? Проте мовчати означало би призвичаюватися до повторення цих деліктів, приймати їхню фатальність, а це те, чого ми не можемо робити. Я волію називати це злочином, а не терористичним актом, бо відмовляюся признавати за вбивцями бодай мінімальне законне право поборників. Так само означення цих атентатів як ісламістських надає їм виправдання, певної автентичності: вони є справжніми вбивцями, які бажають, щоб їх означували як ісламістів, аби приписатися до такої собі глобальної боротьби між цивілізаціями, до того ж присвоюючи собі певну релігійну шляхетність. Що вони знають про іслам? Деякі поспіхом засвоєні гасла, що ходять Інтернетом, якими маніпулює недалекий і самопроголошений імам.
Очевидно, що ця дискусія про найменування злочинів є важливою, тому що в залежності від прийнятих термінів дані задачі змінюються. Якщо йдеться про війну з ісламізмом, відповідь буде військовою і здійснюватиметься далеко, в Сирії чи Іраку, проти центральної організації; але ця війна наразі дає мало результатів і, можливо, посилює ризики для Європи. Якби ісламісти насправді були типовими мусульманами, ми би зайшли в глухий кут, бо як ми можемо давати бій мільярду мусульман, які не слухають жодної теологічної влади і в своїй більшості бажають лиш спокійно жити? Якщо ж натомість ми маємо справу – як я думаю – із нерозсудливими підлітками, які хочуть стати мучениками і якими маніпулюють, то легше, значно легше спрямувати контратаку і краще обміркувати нашу безпеку.
Ми бачимо, що автори цих злочинів, здійснених в Європі в ім’я ісламу, мають однаковий профіль – через вік, стать, життєвий досвід. Усі вони швендяють Інтернетом, який є джерелом їхньої ініціації в джихад; після атентатів поліція їх знаходить – усіх живих чи мертвих, та всіх схожих; більшість з них вже відомі. Відтак ми запитуємо себе, чому поліція не проникає глибше в Інтернет і не виявить сторінок джихадистів і тих молодиків, які їх постійно відвідують. Технічно це можливо, якщо визнати, що Інтернет не є приватним простором. Чи мало би вважатися деліктом постійне відвідування певних веб-сторінок, які закликають до злочину? Звісно, що так; у більшій частині Європи так вже є для сайтів про педофілію.
Повернімось до вічного питання, яке ставлять в демократії: якими є межі свободи для ворогів свободи? Відповідно до того, як переміщається візир – до поблажливості чи до покарання, – ми наражаємося на більші чи менші ризики. Повторення злочинів джихадистів налаштовує, як мені здається, бути значно репресивнішими, аніж ми є зараз, проти тих, хто відвідує ці сторінки, а також проти самопроголошених імамів, які закликають до злочину. Я добре знаю, що в Іспанії – більше, ніж в інших країнах – поліція має законне право затримувати підозрюваних до того, як вони вчинять правопорушення, та очевидно, що цього недостатньо; без сумніву, поліція потребуватиме більше ресурсів. Треба також обміркувати більші обмеження для тих, хто був в ув’язнені і випущений на безконтрольну свободу, неповністю відбувши свій термін покарання. Якби в Європі застосовували те, що в Сполучених Штатах називають «нульовою толерантністю», з громадського простору було б усунуто велику кількість дрібних правопорушників, які є розсадником для рекрутування великих злочинців і майбутніх терористів.
Що думають іспанці, судді і парламент про цей арбітраж між поблажливістю і безпекою? Нині ця межа чітко не визначена. Й нарешті – це важливо і важко, – треба переконати мусульманських релігійних керівників в Європі зайняти чітку позицію проти терору джихадистів. Їх мало чути, бо вони бояться – що зрозуміло – і тому що, як вони кажуть, не хочуть ізолюватися від мусульманської молоді, яку вважають агресивнішою, ніж вони. Така стриманість імамів є вже неприйнятною: ані для немусульман, ані для мусульман, які ризикують, що їх огулом піддадуть остракізму в Європі.
Проникати в Інтернет, накладати санкції, відразу ж ув’язнювати потенційних авторів атентатів, мобілізувати імамів – усе це можливо і, без сумніву, було б ефективніше, аніж бомбардувати Сирію чи патрулювати вулиці. Ці поради, які не є оригінальними, проте й далі не застосовуються, лишають осторонь довгострокові соціологічні чи історичні міркування; очевидно, що існує зв’язок між колонізацією, деколонізацією, деспотизмом супроти арабського світу, імміґрацією, безробіттям молодих іммігрантів і терором джихадистів. Але дискутувати про це зараз було би абстрактним поняттям без жодної практичної користі, тому що всі пояснення є одночасно справедливими. Кажуть, що колективна емоція є поганою порадницею; однак це не конче так. Мені здається, що під дією емоції можна вжити необхідні для нашого захисту заходи. Коли емоція мине, ці настрої загрузнуть в дискусіях на загальні теми. До наступного разу.
Guy Sorman
Dejémonos guiar por la emoción
ABC, 28.08.2017
Зреферувала Галина Грабовська
01.09.2017