Уряд Молдови ставить руба питання про виведення російських військ з Придністров’я. Водночас проросійський молдовський президент відстоює діаметрально протилежну позицію. Загалом придністровська проблема чимдалі глибше заходить у глухий кут.
Активізовувати свої зусилля в напрямку демілітаризації Придністров’я Кишинів учергове розпочав цієї весни. Другого травня 2017 року Конституційний суд Молдови ухвалив рішення щодо військової присутності Росії на території самопроголошеної «Придністровської Молдавської Республіки» («ПМР»). У вердикті перебування російських військ на території країни (Кишинів продовжує вважати «ПМР» своєю тимчасово непідконтрольною територією) визнано нелегітимним.
21 липня вже молдовський парламент зажадав від Росії вивести свої війська з території Придністровського регіону. З цього приводу депутати ухвалили на пленарному засіданні законодавчого органу відповідну декларацію.
30 липня уряд Молдови опублікував заяву, в якій звинуватив російських військовиків у Придністров'ї в підтримці сепаратистського режиму, а Москву – в невиконанні низки двосторонніх і міжнародних угод про врегулювання конфлікту в реґіоні. «Операція з підтримки миру перетворилася на чинник збереження придністровського конфлікту, оскільки упередженість і симпатії російських миротворців до сепаратистського режиму в Тирасполі очевидні», – було вказано в документі.
23 серпня постійний представник Молдови при ООН Віктор Морару в листі-зверненні до керівництва Організації попросив внести питання про «виведення іноземних збройних сил з території країни» до порядку денного сесії 72-ої Генеральної Асамблеї ООН, яка розпочнеться 12 вересня цього року. «Присутність військовослужбовців Росії на молдовській території є загрозою для підтримки міжнародного миру і безпеки», – заявив Морару. Він попросив ООН підтримати зусилля Кишинева, спрямовані на завершення процесу «безумовного, упорядкованого і повного виведення іноземних збройних сил з її національної території». Постпред Молдови при ООН навів у тексті звернення цитату з декларації ОБСЄ, ухвалену 1999 року, в якій віталося «зобов'язання Російської Федерації завершити виведення російських сил з території Молдови до кінця 2002 року».
При цьому Кишинів наполягає як на виведенні російських «миротворців» (зрозуміло, що про миротворчу суть російських вояків можна хіба що іронізувати) із зони безпеки замороженого Придністровського конфлікту, так і на вивезенні озброєння і виведенні військовослужбовців Оперативної групи російських військ (ОГРВ), дислокованої на території республіки. Але Тирасполь і Росія, звісно, виступають рішуче проти.
Всі ці заяви Кишинева пролунали на тлі дискусій про можливість розморожування придністровського конфлікту. Дебати були спровоковані різноманітними заходами, присвяченими 25-й річниці підписання угоди «Про принципи врегулювання збройного конфлікту в Придністровському регіоні Республіки Молдова». Документ був підписаний у Москві 21 липня 1992 року. Свої автографи там поставили тодішні президенти Росії Борис Єльцин і Молдовської Республіки Мірча Снєгур в присутності лідера невизнаної «ПМР» Ігоря Смирнова.
А вже 29 липня до Придністров’я увійшли російські «миротворці». Через кілька днів після цього до миротворчої місії приєдналися молдовські й придністровські військовики. А з 1995 року в миротворчій операції бере участь як спостерігач і Україна, Київ регулярно відряджає до зони контролю своїх представників, передовсім – військових.
Об'єднана контрольна комісія (ОКК), куди входять представники конфліктуючих сторін, а також Росії та України, вирішує питання, пов'язані з миротворчою операцією і зоною безпеки. Зона контролю ОКК розтягнулася мапою Молдови на 200 км з півночі на південь і на 15-20 км – зі заходу на схід. У зону безпеки потрапило й місто Бендери, яке перебуває під подвійною юрисдикцією – Кишинева й Тирасполя. У Бендерах розташована й штаб-квартира ОКК.
Зараз у складі Спільних миротворчих сил (СМС) офіційно служать 402 росіян, 492 придністровських, 355 молдовських, а також 10 військових спостерігачів від України. Насправді ж російських військовиків у Придністров’ї значно більше. Головна частина росіян дислокується в селі Колбасна, нібито охороняючи арсенали, де зберігають озброєння і боєприпаси, які належали дислокованій тут ще за радянських часів 14-ій армії. Нагадаємо, що саме ця армія завдяки своїй артилерії та бронетехніці дозволила сепаратистському ополченню Придністров’я під час збройного конфлікту 1991-1992 років витіснити представників збройних сил Молдови за Дністер. Тобто 14-та армія фактично стала гарантом існування «ПМР».
Отже, чверть століття придністровський конфлікт перебуває у «замороженому» стані. Кишинів не має достатньої бойової міці, аби забезпечити суверенітет на непідкотрольних територіях. А окрім того, молдовські політики не мають на це й особливого бажання. Адже, здійснивши реінтеграцію придністровської території, Молдові не тільки довелося б перейняти на себе вирішення соціальних проблем тамтешнього населення. Кишинів здобув би на свою голову серйозну політичну проблему. Адже нині політичні преференції молдован коливаються між Європою й Москвою. Існує перевага західного вектора, але дуже незначна, як продемонстрували останні вибори. З реінтеграцією Придністров’я шальки терезів чітко б хитнулися в бік Кремля, і тоді про жодну європейську інтеграцію республіки вже не було б і мови.
Тому молдовський уряд і проєвропейськи налаштовані громадяни не поспішають реінтеґровувати втрачені терени. Вони висловлюють своє незадоволення тим, що частина території країни зайнята російськими окупаційними військами на правому березі Дністра, і обмежують свої вимоги лише демілітаризацією придністровського реґіону. Вони виступають за виконання згаданих Стамбульських угод 1999 року, які були досягнуті на саміті ОБСЄ і згідно з якими Росія мала до 2002 року вивести з реґіону військовиків і вивезти військову техніку й боєприпаси. Кишинів виступає за те, щоб російських «миротворців» заступили представники країн Європейської Унії або НАТО.
Проте реалізації законних вимог Кишинева нині нівроку перешкоджає президентська гілка влади. Проросійськи налаштований глава молдовської держави Ігор Додон перебуває в жорсткій конфронтації з проєвропейським урядом республіки. Він називає згадане звернення в ООН «черговим антиросійським демаршем, який спрямований на зовнішнього західного споживача в надії заручитися підтримкою для отримання чергової дози фінансових вливань». На своїй сторінці в соцмережах Додон написав, що миротворча операція в чинному форматі повинна бути продовжена. «Не виключені спроби примусового розморожування придністровського конфлікту для провокування Росії і створення таким чином нової зони нестабільності. Може трапитися трагедія, як 1992 року, внаслідок чого можуть загинути люди», – застеріг Додон у коментарі для місцевих ЗМІ. Зрозуміло, що проти виведення російських військовиків з «ПМР» виступає і Москва, і Тирасполь.
За минулі 25 років було вчинено чимало спроб вирішити придністровську проблему. Зокрема, 2002 року в Братиславі було підписано угоду «Про організацію переговорного процесу з придністровського врегулювання». Документ передбачав створення постійної наради з політичних питань, кінцева мета якого – остаточне вирішення придністровської проблеми. Наради мали б відбуватися у форматі «5 + 2» (Кишинів і Тирасполь – сторони конфлікту; Росія, Україна і ОБСЄ – сторони-гаранти; ЄУ і США – спостерігачі). Процес перемовин не став успішним через разючі відмінності позицій конфліктуючих сторін з того чи іншого питання. Перемовини було на тривалий час заморожено. Щоправда, 2016 року вирішили їх відновити завдяки зусиллям Німеччини, котра тоді головувала в ОБСЄ.
А варто наголосити, що Берлін далеко не вперше стає ініціатором миротворчих ініціатив щодо Придністров’я. Так, приміром, 2010 року в ході зустрічі в німецькому місті Мезеберзі між бундесканцлеркою Анґелою Меркель і тодішнім президентом Росії Дмитром Медвєдєвим було досягнуто домовленості прискорити вирішення придністровського конфлікту. Хоча потім Кремль зробив усе для того, щоб далі цієї домовленості справа не рушила.
2003 року Кремль репрезентував так званий «меморандум Козака». Документ так названо за іменем його автора – заступника голови адміністрації президента Путіна і спецпредставника Кремля на перемовинах щодо Придністров’я Дмитра Козака. Меморандум передбачав, зокрема, що Росія залишить в регіоні свої війська принаймні до 2020 року «як гаранта територіального врегулювання». А окрім того, що Придністров’я увійде до складу Молдови на правах об’єкта федерації. Утім тодішній президент Молдовської Республіки Володимир Воронін в останній момент відмовився підписувати документ.
2005 року з'явився «план Ющенка», розроблений в адміністрації тодішнього українського президента. За цим документом, Придністров'я мало б стати автономією у складі Молдови на кшталт Кримської автономії в Україні. Пропонували також трансформувати миротворчий формат у міжнародний механізм цивільних і військових спостерігачів. Ґрунтуючись на деяких пунктах плану Віктора Ющенка, молдовські парламентарі ухвалили влітку 2005 року закон «Про основні положення особливого правового статусу Придністров'я». Проте Тирасполь не забажав визнати цей закон.
До речі, з Кримом виникають дуже цікаві аналогії. Особливо якщо пригадати, що 2006 року в «ПМР» пройшов референдум, і 98 відсотків мешканців невизнаної республіки, котрі взяли в ньому участь, проголосували за незалежність з наступним об'єднанням з Росією. Утім Москва тоді доволі холодно відреагувала на волевияв «придністровських братів і сестер».
Зрештою, Росію більше влаштовує ситуація, коли «ПМР» залишається сякою-такою частиною Молдови, адже тоді Кремль має значно більше важелів впливу на Кишинів, аніж за умови цілковитої сецесії. Ще більше тих важелів у кремлівських завсідників з’явилося б, якби Придністров’я таки реінтеґрувалося з Молдовою на федеративних умовах. Саме такий план Москва нині намагається розіграти з Донбасом.
31.08.2017