Ся країна сповнена таємниць. Її можна окреслити як білу пляму чи то чорну діру, хоча це радше додає їй загадковості, ніж означує. Пояснює її невизначеність та ефемерність, обтічність та абстрактність, недослідженість та непіддатливість для логічного осмислення. Себто нічого насправді не пояснює.
Це біла пляма: щось невідоме, дике, первісне, таємниче, чаруюче, збуджуюче, заколисуюче. Щось, що ще здатне здивувати знуджений цивілізований світ. Здатне навіть здивувати себе, хоча нічому тут вже й не дивуєшся. Але біла пляма – це не лише невідомість та забруднення, себто не тільки радіація, а й світло. Не лише таке, що засліплює блиском очі, аби робити свої темні справи, а й те, котре промінням дарує надію та вказує шлях.
При чому водночас це й чорна діра, котра поглинає все на своєму шляху, в котрій все зникає невідомо-куди й невідомо-як. Де безслідно зникають підприємства та люди, грошові потоки та дороги. Це простір, де не діють звичайні закони й закони фізики, хімії, логіки. Де безсиле раціо і навіть емоціо вже також не має на все це сили. Де владці цілісіньке життя живуть на благеньку зарплату, але тримають вдома невідомого походження мільйони готівки. Де постійні кризи змінюються новими кризами, де імітації доріг змінюються симулякрами імітацій, при цім кількість дорогих іномарок не зменшується, а зростає. Либонь, тут давним-давно пізнали алхімію.
Це чорний хід і чорний вихід. Це перелаз. Дірка в паркані для нелегальних мігрантів з країни й в країну. Це лазівка, законодавча лазівка Шрьодінґера під патронатом дишла.
Це запасний аеродром для самих українців. Щось, що завше в голові тримають на крайній випадок. План Б, Ґ, И чи Ю, Я і т.д. Це територія для відступу та простір для маневру. Тут є де розгулятись і є де загубитися, розчинитися, розкластись на атоми й зникнути, що ніхто не знайде і ніхто не шукатиме. Стати інструментом для місцевих алхіміків, аби переродитися в готівку, машини, імітацію дороги чи білу пляму. Це крайній випадок, в якім усі хати скраю, тому дарма тут шукати крайнього. Через що тут буяють крайні форми колективної безвідповідальності.
Це велике неозначене Щось. Іноді навіть Щось з Чимось. Але невідомо Нащо і Для чого? Хоча ймовірно, що це Щось для душі. Якийсь леткий та терпкий спогад, що завше із вами. Власне, це забуття. Ця країна перенасичена смислами, але в час найбільшої втоми од всього, що в ній відбувається, здається, що все це не має ніякого смислу.
Ся країна – це Щось таке, про що мало відомо самим її мешканцям. Щось, про що вони не дуже багато й хочуть відати. Скільки її не досліджуй, скільки не пізнавай, а все одно того буде крапля в морі, чорна крапля в Чорному морі. Скільки не створюй смислів, скільки не відчитуй її риси, а все одно вони нічого не пояснять, бо ця країна вміщує в собі так багато, що водночас схожа на всеохопне Ніщо. А заразом й на найдрібніше у світі Все. Недарма геніальний Казимир Малевич, уродженець сієї країни, створив Чорний квадрат, котрим можна її пояснити найлегше.
Щось, що зостається поза увагою. На марґінесах. Якісь позначки на цих самих марґінесах, котрі ніяк не вдається розшифрувати. Щось перемудроване. Щось, чому бракує означеності та точності, аби стати частиною цивілізованого світу. Бо у нас досі кажуть «понад 39» чи «близько 44», маючи на увазі «42». Завше зоставляючи простір, аби можна було потім звести баланс. Зоставляючи інтригу у всьому, ніби в тутешнім житті комусь може її бракувати. Ніби тут життя, власне, не один суцільний саспенс, навіть під час реклами, що нема коли навіть відлучитися на справи насущні.
29.08.2017