Колискова для людства

Курт Воннеґут. Колиска для кішки. Переклад з англійської Аліни Немирової. – Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2016. – 240 с.

«“Колиска для кішки” – це художня вигадка. Імена, персонажі, місця та події є витвором уяви автора й нічого спільного з дійсністю не мають. Будь-який збіг із реальними особами, живими чи померлими, подіями або місцевостями є цілком випадковим» і «У цій книзі немає нічого правдивого». Чи варто читати книжку, що починається такою подвійною засторогою? Книжку, в якій «немає нічого правдивого»? Хіба не покликана література говорити правду?

Коли хтось наголошує, що щось чимось не є, то саме тим воно є. Це стоїть в усіх підручниках основ психології. Літературознавство називає це риторичним прийомом, філософія – доведенням від супротивного. Воннеґута варто прочитати. Бодай тому, що цей письменник має досвід і знаходить неординарні способи його опрацювання. «Колиску для кішки» найдоречніше віднести не до наукової фантастики, не до сатири в дусі Свіфта, не до чорного гумору, як це зазвичай роблять почасти з комерційних міркувань, почасти з жанрувальної розгубленості, почасти з внутрішнього лукавства, більшою чи меншою мірою притаманного людині, хоча все воно в «Колисці для кішки» є.

Тексти Воннеґута – дослідження психології людства на сучасному етапі. Людства, яке сконструювало атомну бомбу і побувало на Місяці. Людства, для якого визначальною є «суперечність між відчайдушною необхідністю брехати про реальність та відчайдушною неможливістю збрехати про неї». А ще «Колиска для кішки» – любовний роман і шпигунський трилер (чого варта бодай російська балерина). Втім, усі ці та інші лінії сплітаються в гордіїв вузол – з погляду літературної критики, рафінований, в контексті біографій героїв – плачевний. Журналіст, покликаний розрубати його, виявляється врешті безпорадною ниткою в цьому, схоже, нерозрубному плетиві. Врешті, людства, яке складається з людей, в «Колисці для кішки» – героїв твору, котрі мають імена, вдачі, життєписи і чиї долі перетинаються, як це можливо в реальному житті.

«Герой» – terminus technicus. Всі без винятку фігури в «Колисці для кішки» стають заручниками того, що самі ж самохіть і несамохіть створюють і чого не можуть уникнути. Включно з Бокононом, супероповідачем – у тому сенсі, в якому все створене – оповідь, а Верховним Оповідачем є Бог: напочатку був Задум (Слово), і Слово-Задум у Бога було. Повоєнне письменство деконструювало героя, демонтувало до рівня людини: зболеної, заблудлої, сміливої, жертовної, невиспаної, вередливої і... невиправної. Демонтаж героя відбувався двома хвилями – після Першої світової війни у творчості письменників lost generation, а потім після Другої – в контексті подолання минулого (Німеччина, відтак – із суттєвим запізненням – Австрія) чи опрацювання набутого досвіду (передусім англосаксонське письменство, почасти також італійське), тоді як французи (Камю) безжально перетнули червону межу.

Мабуть, найнеймовірнішим і найближчим до Воннеґута зразком опрацювання війни-як-травми, зокрема Голокосту, можна вважати творчість Станіслава Лема, його «Солярис»: роман-загадку, роман-тугу, роман-травму. Що ж до нашого письменства, то потому, як було задушено й знищено український модерн першої третини двадцятого сторіччя («Розстріляне відродження»), йому ніяк у цій ділянці не щастить: ще не відлопотіли «Прапороносці», як російсько-українська війна породила потребу й спокусу нових героїзацій.

В «Колисці для кішки оповідь веде журналіст – точніше, тоді він ще був журналістом: «Звіть мене Йоною. Мене звуть Джоном».

Коли я був ще набагато молодшим, я почав збирати матеріали для книги, що мала називатися «День, коли скінчився світ».

Книга мала бути документальною.

Книга мала розповісти про те, що робили видатні американці того дня, коли першу атомну бомбу скинули на Хіросіму в Японії.

То мала бути християнська книга. Я тоді ще був християнином.

Нині я – боконіст.

«Боконізм» – нове вчення. Це не зовсім сатира. Сатира передбачає безжальність. Сатира – збільшувальне скло людських пороків, в яке потрапив сонячний промінь гніву. Сатира спопеляє. Сатира нищівна. Тоді як Воннеґут, подібно до пілота, який виходить зі, здавалося б, безнадійного піке, скидає маску сатирика, щоб перевести подих, і в такі миті в наративному емотиконі бере гору меланхолія, журба, розгубленість, гіркота. Комізм. Сатира розбивається об неможливість себе, об свою наративну неспроможність, об «псалм», нею ж створений:

Хай кожен ліліпут

Пишається й радіє,

Бо велич людських душ –

У думці і надії!

 

Музика! Вона відіграє нібито непомітну, насправді ж – надважливу роль. Це музика любові і божевілля, надії і того, що залишається, коли вже не залишається нічого, зокрема, й надії. Співає все – від серця журналіста-оповідача, яке перехлюпує коханням до дивної дівчини Мони, до назв розділів («Грайте, флейти, грайте ніжно!») і пташиного співу. Це майже «Сонячні кларнети» Тичини, які б так звучали, якби все навколо скував уламок згубного льоду-девʼять (і ми знаємо, як вони звучали, коли це сталося). Кінець кінцем, колиска – топос, над яким лунає перша в житті крихітного згортка, який там лежить, мелодія. В онтично-екзистенційному зрізі вона – топос мелосу і сакральності, свята життя, а не смерті.

Тоді як кульмінація припадає на парад і трагедію, а розвʼязка обʼєднує вступний і сто двадцять сьомий, останній, розділи твору, що, мов шпагат, тримає цей, на перший погляд розхристаний і необовʼязковий, насправді ж напрочуд продуманий і стрункий текст, то найсимволічнішим місцем у книжці є, безумовно, поява пташки. Маленька невинна перната істотка є Воннеґутовим deus ex machina – що в «Бойні номер пʼять», що в «Колисці для кішки». Її запитальне «Тю-фіть?» – зміна перспективи, погляд збоку на людину і в приблизному перекладі означає: «У вас, людей, щось знову скоїлося?».

«Колиска для кішки» змальовує світ, що вивів себе за дужки етосу. Що надто буквально витлумачив і втілив Ніцшеве «По той бік добра і зла». Світ, в якому мораль – величина спекулятивна і ні на що не придатна, вкрай старомодна, наче кремплінові штани на початку двотисячних. Це аж ніяк не дитяча гра. Це гра дорослих, що залишилися інфантильними. В їхніх руках забавка іншого ґатунку; вони створили її для самовтіхи й відстрашування, для самовтіхи погрожування. Як швидко тануть права і свободи перед пацаном, який потрясає ядерним арсеналом, чи терористом, що оголив пасок смертника! Швидше, ніж шаґренева шкіра.

Наприклад, чи знаєте ви оповідь про те, як батько поводився в день першого випробування бомби в Аламоґордо? Після того як вона вибухнула, коли стало очевидно, що Америка здатна знищити ціле місто однією бомбою, один із учених звернувся до батька зі словами: «Відтепер наука пізнала гріх». Знаєте, що сказав йому батько? Він сказав: «Що таке гріх?».

 

В «Колисці для кішки» Воннеґут багатогранніший, ніж у найвідомішому своєму творі – «Бойня номер пʼять». А чи справді потрібно нових вчень, тлумачень, течій? Хіба не досить «Не вбий!», «Не вкради!», «Не збреши!», а також «Прости». Хіба не досить очистити етос прощення і заповіді від намулу механістичності, інерції й інертності, від ритуалів, що умертвляють? Хіба потребують вони додавання ще чогось, уточнень і корекцій? Канонізації. Бокононізації. Сурогатизації.

«Коли людству дійсно загрожуватиме кінець, саме ця книга зникне з усіх книгарень!» – проголошує обкладинка українського видання «Колиски для кішки». Та ні, пані і панове. Коли людству загрожуватиме кінець, буде не до Воннеґута. Воно просто не встигне змести «Колиску для кішки» з книгарень. Її змете вибуховою хвилею, що котитиметься, знищуючи все на своєму шляху. Але хочеться завершити інакше, замінивши «коли», на «якщо». Невблаганність і невідворотність – наш шанс.