Софта

я читав вірші для зорепаду в пустелі Ґобі

чув як не спить верблюдиця і як у її утробі

ворушиться верблюденя – воно так само не спало

– вдалині фар опівнічний спалах –

вітри нагнали дощу з Внутрішньої Монголії

потяги стукотять по пустельній колії

я читаю вірші вбрані в мою кирилицю

для табунів що по зоряному піску пустилися

в ніч перейти пустелю – зранку дійти до кордону

гріються біля вогнища – його вогняної корони

а верблюдиця вирішила поодаль лягти сама

коле її в підбрюшшя жорстка пустельна трава

я чекав поки закінчиться серпневе падіння зірок

поки заснуть верблюди й занюхає здобич вовк

поки пастухи і погоничі під небом яке цвіло

хилитатимуться від сну сівши в своє сідло

й на їхніх ногах від кінських черев – кривих

триматиметься дорога якої нема без них

«Куди вони йдуть?» – «Не знаю, – каже Софта -

до кордону ще кілька днів – їм потрібен харч і вода»

«А потяг давно уже на кордоні і в’їхав до КНР»

«Який нині день?» – питаю. Софта каже: «Четвер»

Софта з Улан-Батора хоч теж з кочових племен

вона задирає голову і теж по небу пливе

разом із дощем і вітром – за сріблом своєї звізди

«Присвітиш своїм телефоном? – подовше як зможеш – світи»

«Та не проблема – кажу – просто якась туфта»

її піднімає вітер як пучку шерсті – й Софта

бачить нічний Улан-Батор і навіть Улан-Уде

каже що треба в столицю – а поки потяг прийде

провідниця принесла чай – дизель запах мазутом

вікно у купе не зачиниш – видно попсуте

монгольський пейзаж – коні кози верблюди

на станційках ранішні сонні люди

дивні якісь монголи: то кіньми а то літають

в джазових клубах відпочивають

скільки я не питався на вулицях за Софтою

пучку верблюжої шерсті носив зі собою

казав що вона літає з столиці в пустелю

казав що вона джазистка менеджер і пустельник

що в неї пісок на вилицях і на губах пісок

не знають такої монголи –

не точно її описав