я читав вірші для зорепаду в пустелі Ґобі
чув як не спить верблюдиця і як у її утробі
ворушиться верблюденя – воно так само не спало
– вдалині фар опівнічний спалах –
вітри нагнали дощу з Внутрішньої Монголії
потяги стукотять по пустельній колії
я читаю вірші вбрані в мою кирилицю
для табунів що по зоряному піску пустилися
в ніч перейти пустелю – зранку дійти до кордону
гріються біля вогнища – його вогняної корони
а верблюдиця вирішила поодаль лягти сама
коле її в підбрюшшя жорстка пустельна трава
я чекав поки закінчиться серпневе падіння зірок
поки заснуть верблюди й занюхає здобич вовк
поки пастухи і погоничі під небом яке цвіло
хилитатимуться від сну сівши в своє сідло
й на їхніх ногах від кінських черев – кривих
триматиметься дорога якої нема без них
«Куди вони йдуть?» – «Не знаю, – каже Софта -
до кордону ще кілька днів – їм потрібен харч і вода»
«А потяг давно уже на кордоні і в’їхав до КНР»
«Який нині день?» – питаю. Софта каже: «Четвер»
Софта з Улан-Батора хоч теж з кочових племен
вона задирає голову і теж по небу пливе
разом із дощем і вітром – за сріблом своєї звізди
«Присвітиш своїм телефоном? – подовше як зможеш – світи»
«Та не проблема – кажу – просто якась туфта»
її піднімає вітер як пучку шерсті – й Софта
бачить нічний Улан-Батор і навіть Улан-Уде
каже що треба в столицю – а поки потяг прийде
провідниця принесла чай – дизель запах мазутом
вікно у купе не зачиниш – видно попсуте
монгольський пейзаж – коні кози верблюди
на станційках ранішні сонні люди
дивні якісь монголи: то кіньми а то літають
в джазових клубах відпочивають
скільки я не питався на вулицях за Софтою
пучку верблюжої шерсті носив зі собою
казав що вона літає з столиці в пустелю
казав що вона джазистка менеджер і пустельник
що в неї пісок на вилицях і на губах пісок
не знають такої монголи –
не точно її описав
26.08.2017