— І як тобі перекладалися аушвіцькі оповідання Боровського? — питає Міколай Ґринберґ, психолог, фотограф, а віднедавна й автор кількох приголомшливих книжок.
— Та як, — відповідаю, — тяжко перекладалися. Але найгірше почалося потім. Нічого не міг читати. Тобто читав, звичайно, але не міг зрозуміти. Не міг зрозуміти, як про все це взагалі комусь спадає на думку писати. Якісь любові, побутові проблеми, висмоктані з пальця конфлікти, надумані перешкоди… Там людей у промислових масштабах до газу заганяють, а воно тут одне з другим у своєму витонченому внутрішньому світі порпається. І ніби усвідомлюю, що це вже занадто, а все одно…
— Пост-травма, — каже Міколай. — Рикошетом зачепило. А уяви собі, що робиться в головах тих, хто особисто пережив концтабори і мусив без кваліфікованої допомоги пристосовуватися до спорожнілого світу.
Українські читачі люблять понарікати на сучасну українську літературу. Я теж інколи нарікаю. І того нам бракує, і сього, і ще тамтого. Єдине, на що я категорично не нарікаю, це на майже повну відсутність у нас так званих «великих романів». Бо мені не треба. Маю досить. Так об’ївся в попередньому професійному житті, що дотепер піднуджує. Натомість треба мені хоч трохи таких книжок, як «Звинувачую Аушвіц» Міколая Ґринберґа.
Коротко кажучи, це книжка про Голокост. Але Голокост не безпосередній, а в другому поколінні. Її героями-оповідачами є народжені після війни діти поодиноких вцілілих в Європі євреїв. Нерідко ці діти довідувалися — і то без подробиць — про те, що довелося пережити їхнім батькам, у дуже дорослому віці. Іноді лише після смерті батьків. Зазвичай вони погано розуміють значення таких слів, як вуйко і стрийко, тітка й кузина, бо для них це суто теоретичні поняття. Нічого такого в їхньому оточенні ніколи не було. Кожну з розказаних ними 24 історій можна розтягнути до романних розмірів. На щастя, Міколай Ґринберґ цього не робить — і читач отримує конденсат, здатний шокувати навіть того, хто майже напам’ять знає аушвіцькі оповідання Тадеуша Боровського.
Згрубша співрозмовники Ґринберґа поділяються на три групи, залежно від країни проживання. Країни ці — Польща, Ізраїль і США. Не певен, чи доречно тут виглядають порівняльні ступені «важче» і «легше», але в кожному разі ті, хто під вигаданим прізвищем виростав у повоєнній антисемітській Польщі, часто взагалі десятками років не здогадувалися про своє єврейство. Як, наприклад, народжений 1947 року пан Зиґмунт, чий батько не раз називав «жидками» людей, які йому не подобалися. Після смерті і похорону батька в 1982 році Зиґмунт відчинив його сервант і налив собі склянку віскі:
«Тоді входить мама й питає: "Що ти робиш?" Я кажу: "П’ю віскі". І вона починає на мене кричати: "Як ти можеш, це ж віскі батька!"… Я відреагував дуже різко: "Ти поводишся, як єврейська скнара". І бачу, моя мама блідне, як стіна, і падає на фотель. Сидить ледве жива і питає: "Звідки ти знаєш?"… Врешті-решт зізналася. Це був єдиний момент, коли вона наважилася на відверту розмову».
Отож, не певен, чи доречно тут виглядають порівняльні ступені, але, здається, дітям вцілілих, які виростали в Ізраїлі, було ще важче. До процесу над Айхманом, тобто до початку 60-х, молода ізраїльська держава просто відмовлялася згадувати Голокост, оскільки прагнула збудувати нову національну свідомість не на пасивній жертовності й поразках, а на активному героїзмі й перемогах. Втративши родини й майно, зламані фізично й психічно, європейські євреї пробивалися до землі обіцяної, де раптом — зневажені й дезорієнтовані — знову опинялися в ґетто і слухали, як сабри обзивають їх офірними вівцями й німецьким милом. Відтак народжували дітей, яким — зі страху й сорому — нічого не хотіли розказувати про минуле, зате оточували їх мовчазною гіперопікою і самі не зауважували, як перетворювалися для них на табірних охоронців.
Інакшою була ситуація тих, хто осів після війни в США. З одного боку — безпечне і прихильне середовище, в якому можна було нічого не приховувати. З іншого — доступність психотерапевтичних кабінетів, де люди, що пережили Голокост, принаймні вчилися виговорювати свій трагічний досвід. Як наслідок, майже всі американські співрозмовники Ґринберґа твердять, що від самого дитинства більш-менш знали, через що пройшли їхні батьки. Зокрема — Дорон і Роджер, сини Кристини Хіґер, авторки книжки «Дівчинка в зеленому светрі», яка частково лягла в основу фільму Аґнєшки Голланд «У темряві». Втім, можливість вільно висловлюватися часом теж обертається проблемами — не так для того, хто говорить, як для того, хто слухає. За словами автора, упродовж багатьох років подорожуючи світом, найбільшу агресію він завжди відчував саме з боку американських євреїв. Одна з його оповідачок — нетерпима до всього, крім власної думки, Сара — прямо називає Міколая ідіотом за те, що він досі живе в Польщі, і пояснює: «Європа зіпсована тією війною. Всі щось мають на сумлінні і руки в крові. Поляки, українці, німці, швейцарці і всі інші — це народи убивць».
І власне випадок Сари демонструє, що попри всі відмінності між Польщею, Ізраїлем та США, попри величезні терапевтичні зусилля останніх десятиліть, друге покоління «голокостників» — це, як і їхні батьки, люди тою чи іншою мірою вражені посттравматичним стресовим розладом. Люди, чиє життя від самого початку зазнавало несвідомого знецінення з боку батьків, бо всі їхні — дітей — проблеми виглядали дурницями на тлі Голокосту і супроводжувалися фразами на кшталт: «Не смачно? Тебе би в Аушвіц, там би ти оцінив цю їжу. Одяг тобі не подобається? А знаєш, який носили в Аушвіці? Робота не така? То хто тебе тримає? Це ж не Аушвіц». Мабуть, найяскравіше цей розлад демонструє ще один співрозмовник Ґринберґа на ім’я Йоссі:
«— Я вважаю, що неможливо пережити Аушвіц.
— А всі ті, хто вцілів?
— Вони якраз і є найбільшою перемогою Гітлера. Якби вони загинули, то на них би все закінчилося. Але Гітлер їх випустив. Дозволив їм робити дітей і далі псувати світ… Ті, що пережили і потім наклали на себе руки, зробили більше для відновлення повоєнного єврейського світу, ніж ті, що вийшли з таборів і створили родини. Якби всі вчинили так, як перші, не було б усього цього бардака з другим поколінням».
Так каже ізраїльський єврей Йоссі. Євреї в ХХ столітті зазнали невимовної травми, але вже віддавна бодай намагаються її озвучити й одужати. Ми, українці, досі не осмислили як слід ні вчиненого проти нас Голодомору, ні власної співучасті в Голокості, а нині переживаємо нову колективну травматизацію війною на Сході. Злочини проти нас і злочини, скоєні нами, однаково отруюють нашу психіку на багато поколінь уперед. Якщо ми не навчимося правильно — без перекручувань в обидва боки — все це проговорювати, кількість отрути вже в недалекому майбутньому може виявитися несумісною з життям нашого організму.
