— Мамо, — запитала шестирічна дівчинка, допитливо округлюючи очі. — Чому тут всі так роблять?
Катя вже багато років живе в Берліні. Цього літа вона привезла доньку до львівських дідуся з бабусею на канікули і, перш ніж повернутись до Німеччини, провела з дівчинкою кілька днів, показуючи їй місто. Вони їхали у маршрутці, коли донька посмикала маму за рукав, щоб з'ясувати незрозуміле.
— Як роблять? — перепитала Катя.
— Ось так, — і дівчинка продемонструвала жест, який на кожному кроці спостерігала у виконанні місцевих людей: складеними пучкою пальцями правої руки вона накреслила перед обличчям кілька швидких кіл.
Катя не відразу впізнала цей невротичний ритуал. Аж коли донька вчасно привернула її увагу до котроїсь жінки в маршрутці, нарешті стало зрозуміло, що йдеться про хресне знамення.
Скільки всього оголиться непотрібного й неважливого, чудернацького, абсурдного й безсенсовного, якщо навчитись як слід роззувати очі, якщо поглянути на звичне середовище й оточення поглядом когось з-поза його меж. Якби хоча б уявити, що і як може побачити істота, позбавлена звички і заскорузлих знань. Більшу частину дійсності, в якій минає життя, людина перестає помічати і розрізняти. Око замилюється, деталі зливаються в брудне тло. Те, в чому і з чим людина проводить найбільше часу, з чим вона найдужче пов'язана, перестає існувати.
Помічати те, що до тебе найближче — так само складно, як складно свідомості усвідомити себе саму. Це зусилля, спрямоване на себе. Ляпас собі і щипання себе самою людиною, яка повсякчас провалюється в сон.
Якщо не давати собі ляпасів, то навіть не зауважиш, як усі навколо тебе малюють навпроти власних облич швидкісні кільця. Або як малюють їх, ці знаки нескінченності, а тоді ще швиденько спльовують тричі через ліве плече, а потім шукають деревину і стукають по ній кулаком. Якщо не щипатимеш себе, то не зможеш пошанувати, скажімо, водія громадського транспорту — такого, здавалось би, простакуватого дядька, якого, на перший погляд, не запідозриш у жодних надзвичайних уміннях. А він, цей дядько, заввиграшки здатен вписатись у небезпечний поворот, хвацько викрутивши ліктем кермо. Ліктем — тому що лівою долонею червонощокий добряк притискає до свого вуха телефон, а права рука в цей момент, наче блискавка, натреновано вимальовує кола перед побожним обличчям. Це виглядає ще більше вражаюче, ніж дії факіра, коли той вимальовує смолоскипами вогняні літери і малюнки в дозріло-сливових сутінках. Ви ж розумієте всю необхідність хреститися саме в цей момент, саме на цьому екстремальному повороті: щороку тут трапляється рекордна кількість дорожньо-транспортних пригод, це місце, либонь, якесь закляте, а знамення — це оберіг, талісман, куряча лапка на шиї. Це по-перше. А по-друге, тут якраз нещодавно освятили нову капличку. Вартий довіри водій керується внутрішньою мапою місцевості, найважливіші на якій — пункти, навпроти яких слід креслити перед обличчям кола: церкви, каплиці, розп'яття, статуї святих.
Є ще хрести при дорогах, які свідчать про загибель людей у автокатастрофах. Це не могили, а умовні знаки, які позначають пункт, де стався несподіваний перехід із існування в небуття. Чому так важливо позначати ці місця — вони стають, можливо, навіть важливішими від місць поховань. Ніби позначка про щось, чого ніколи не варто забувати. До чого обов'язково слід повернутись — не зараз, але конче згодом. Надія віднайти відповідь на несформульоване запитання. Надія, що коли точно знати точку, в якій сталась трагедія, її можна буде відмотати назад, скасувати. Адже ще міліметр до цього місця всі були живі. Може, міліметр від цього місця всі живі і надалі.
Або перейдімо від метафізики до щоденного життя, до його найвітальнішого, найнеобхіднішого вияву — елементарної фізіології. Від громадського транспорту — до громадських вбиралень. Правда ж, вас, як і мене, не дивує, не викликає запитань і заперечень той простий факт, що туалетний папір для найінтимніших особистих потреб вам видає незнайома пані, а іноді навіть пан? Що ця особа зазвичай володіє повноваженнями визначати, яку саме кількість паперу ви маєте право використати? Смертні смиренно приймають чітко відміряні їм вищими інстанціями в особі незнайомої Пані чи Пана двадцять п'ять сантиметрів жорсткого сірого паперу — так само, як приймають чітко відміряну n-ну кількість років чи міліметрів, що залишились до пункту переходу в небуття. Головне — встигнути накреслити кілька швидких кіл у повітрі навпроти обличчя.
Так само практично ніхто не здогадається протестувати проти такої даності, як ночівля в спільному купе потяга незнайомих осіб протилежної статі. Дивно було б, якби жінка винаймала на ніч готельну кімнату разом із трьома чоловіками, яких вона зустрічає вперше і, найімовірніше, не побачить більше ніколи в житті. Але немає нічого настільки нормального, як ця ж жінка і троє цих самих чоловіків у купе нічного потяга: беззахисні обличчя, піжами і хропіння — не завжди і з рідними перебуваєш у такій приголомшливій близькості.
Але по-справжньому моторошно стає, якщо пригадати про здатність людини не помічати також і того, чого вона не знає, чого не існує в її досвіді. Тоді може здатись, що людина живе практично наосліп, навпомацки, у достигло-сливових сутінках, серед тіней і відблисків вогнищ. Як те острівне плем'я, над яким пролягають повітряні шляхи, не бачить залізних чудовиськ і не чує ревіння їхніх турбін тільки тому, що в його картині світу не існує такого явища. Або як пес Арчибальд, який, щоб не боятись котів і білок, вперто їх не помічає.
Я не так часто буваю на заході України, як мені цього хотілось би, хоча він близький мені настільки, що я його практично не розрізняю, коли туди потрапляю. Цього разу я не розрізняю удвічі більше: того, з чим знайома надто добре, і того, чого не існує в моєму досвіді. Я не чую західноукраїнської вимови, бо сама розмовляю в такий спосіб, і не чую російського акценту в українській, тому що мені ще не доводилось так часто стикатися з цим явищем. Я не бачу цієї родини переселенців, яка самовіддано порається у садку одноповерхового будинку, що зберігся серед Трьох вілл у липах на початку парку Шевченка в Івано-Франківську. Не бачу селян, що відмовляються напоїти водою хлопчика з Харкова, якому стало погано на горі Тростян. Не бачу, як перед тим цей хлопчик зі своїм братом допомагали підніматись на гору двом літнім збирачкам чорниці. Не помічаю, як відпочивальниця сперечається з власником садиби в селі Микуличин, що над дверима його хати — не хрестик, а свастика. Та я взагалі практично нічого не бачу, тому що зараз злива і гори димлять.
Але там, у долині, можна розгледіти маленьку постать чоловічка в спортивних штанах із кульком BOSS у правій руці. Він фотографувався на планшет на тлі гірських хребтів, розклавши руки, як для польоту. А тепер іде собі, смішно згинаючи колінця, несучи свій планшет у кульку, черкаючи ним праву литку. Наблизившись до придорожнього хреста, чоловічок піднімає руку до обличчя і швидко-швидко починає креслити нею кола, вісімки, знаки нескінченності. Хто він такий, звідки він — невідомо. Але довжина туалетного паперу, який він має право використати, і довжина його шляху — чітко відміряні.
07.08.2017