Пошта

Зовсім недавно мені довелося бути свідком ретельності американської пошти: лист, відправлений у 1988 році, повернувся до адресата у липні 2017-го. Власне ніякого листа не було, був тільки конверт з пересохлими від часу смужками клею і маркою, на якій зображено Джека Лондона. Цей лист блукав майже тридцять років. Виросло півтора покоління. Багато чого змінилося у світі. Той, хто відправляв лист, не дочекався відповіді. Той, хто його очікував, не отримав повідомлення про щось чи про когось. Конверт зі штемпелем свідчив, що листи коли-небудь повертаються. Ну, тобто ніщо не зникає. За тією адресою, видрукованою друкарською машинкою на конверті, вочевидь, мешкає хтось інший. Це ще була епоха друкарських машинок. І епоха писання листів. Що ж могло трапитися з тим листом? Не певен, що це можна відтворити в усіх деталях, хоча... Цей лист міг недогледіти поштар на дні своєї торби-візка, яким розвозять пошту в Америці – вірю, що це не герой роману Чарлза Буковського «Поштамт»... А тоді наступного дня той поштовий візок міг дістатися іншому – тобто напарникові, якому призначили інші вулиці для доставки пошти, і він просто не мав куди його вкинути. Просто адреса на тому конверті, для прикладу, була в іншому кінці міста. А потім конверт вилучили з листів, які варто допроваджувати адресатові. Перший поштар, який вчасно не приніс листа – припустимо, що звільнився. Той, хто замінив першого, тицьнув кудись той конверт і забув про нього. Минали роки. Смужки прозорого клею пересохли, як джерела. І якогось дня конверт розкрився, наче хотів хапнути повітря за стільки років лежання на поличці поштового відділення. Знайшовши цей лист, бо переставляли дерев’яні шафки, конверт заклеїли і знову дали котромусь із місцевих поштарів. Той лист приніс за адресою і навіть задзвонив у двері. Нехай буде так, що господарі вийшли на той дзвінок. Але, покрутивши в руках конверт, сказали поштареві, що така особа тут не мешкає. Так-так, вони купили у тої  родини цей дім, але ті кудись вибралася, а вони не знають куди. Поштар знову взяв конверт і, повернувшись на пошту, приклеїв наліпку, що адресат за такою адресою відсутній. Цей лист повинні були відіслати назад. Але знову щось трапилося, що завадило листові повернутися до Нью-Йорка. Лист десь знову лежав у якихось поштових закамарках. Просто він звик лежати роками й очікувати, що хтось колись придивиться, що він з Нью-Йорка, і відішле назад. Інші листи, пакунки, пачки не затримувалися у цьому поштовому відділенні. На них клеїли марки, били штемпелі, їх важили, скидали у мішки з грубого целофану і розвозили за призначенням. Минули перших десять років листового зникнення і розпочався другий десяток. Лист з роками звик до свого становища: прожити решту життя у поштовому відділенні маленького містечка у штаті Огайо. Його то знаходили, то губили. Одного разу навіть помилково кинули  до мішка, який відправляли до Каліфорнії. Він долетів до узбережжя Тихого океану і знову повернувся до свого поштового відділення. А потім на довгі роки він упав у провалля поміж стіною і столом начальника пошти, але цього року те відділення у тому маленькому містечку зачиняли. Робітники, яких найняли для ремонтних робіт, відсунувши стіл, знайшли конверт із наліпкою, що він підлягає поверненню відправникові. Ніякого листа у конверті вже не було. Але за всіма поштовими правилами навіть такий конверт підлягав поверненню. І конверт повернувся. Якби він міг розповісти, що з ним трапилося, то, можливо, його історія була б більш захопливішою – а може, й ні. Одне точно – мені б не доводилося видумувати поштове життя конверта.

Цей конверт з того часу, коли люди писали листи і носили їх на пошту. Писали рукою або друкували на машинці. На листи чекалося – і чекання було завдовжки відстані поміж  відправником і адресатом. Лист можна було відправити з точною датою на штемпелі, але коли він потрапить до рук адресата, ніхто не був певен. На перешкоді були дощі та сніги, занедуження поштаря, помилка в адресі, недостатня кількість марок тощо. 

Тепер усе змінилося: рукописний лист – рідкість, тобто просто позавчорашній день. Електронні листи літають як метеорити у серпневі ночі. Зв’язок щораз удосконалюється... скайп – уже й листів не потрібно писати...

На пошті, куди я інколи заходжу, коли хочу відіслати свою нову книжку приятелям, хоч можна не паритися – бо верстка існує у форматі ПДФ  – завжди переповнено і черги. Мабуть, єдині черги в Америці – це черги на пошті. Листоноші у визначений час  вивозять переповнені листами і журналами чотириколісні возики і йдуть визначеними маршрутами – своїми вулицями та авеню, а поштові авта мчать на летовища або до віддалених околиць штату. На пошту завжди чекають, навіть якщо через тридцять років листоноша приносить вам поблідлий конверт, який відсилали не ви.

Знимка Мілени Андрощук