За яку Україну боровся Степан Бандера?

Швидкість, з якою мчить експрес «Львів – Чернівці», коливається від 50 до 100 км/год. Це вже не вечірній експрес, як півтора року тому, коли по двадцяти чотирьох роках невблаганного занепаду він зʼявився в розкладі Укрзалізниці. Це вже просто експрес, дарма що вирушає зі Львова о тій самій порі – 19:08. Вечірній експрес може бути тоді, коли є денний. Однак денного немає, він протримався заледве пів року – рік тому його скасували через нерентабельність. На Сихові він робить зупинку, пропускаючи зустрічний неекспрес. Дві жіночки-переселенки, які вперше скористалися ним, спокушені його статусом, спершу дивуються, відтак – потяг усе ще чекає – обурюються. Ніхто не підтримує їх – переселенки висловлюють свої емоції російською. А може, люди втомились обурюватись. Українці швидко втомлюються, тому в нас ні в чому немає тяглості, окрім гучних гасел. А може, все навпаки, і швидка втомлюваність – наслідок відсутньої упродовж сторіч тяглості? Коли їм допече, українці здатні на вибух – на Коліївщину, Помаранчеву Революцію, Революцію Гідності. Цим захоплюються письменники, проте й вони врешті втомлюються. Плодами повстання вкотре скористалися геть не ті, що треба. Не суспільство. Проте українці мають й іншу рису, котра забезпечувала їм протягом тих самих бездержавних сторіч виживання. Українцям властиво надіятися. Сподіватися, що все так не буде. Колись буде краще.

Нарешті експрес рушає і до самого Франківська то набирає, то скидає швидкість, більше ніде не зупиняючись. Він курсує під маркою першого класу, хоча – більшість з нас побували «в Європі» і бачили, що таке залізниця і як виглядає комфорт, – відповідає третьому. Втім, третього класу в Європі давно вже не існує. Він так не називається. Є бізнес-клас, перший клас і другий клас (у мовознавсті таке називають евфемізацією). Хай там що, експрес «Львів – Чернівці» належить до першого класу, бо 1) все пізнається в порівнянні (з неперевершеним рахівським), 2) перший клас коштує відповідну суму (третій клас обійшовся би пасажирам суттєво дешевше; за великим рахунком, однак, річ не в ціні квитка, а в спроможності його придбати).

До Івано-Франківська експрес прибуває з кількахвилинним запізненням – майже за розкладом. Ще рік тому, згідно з розкладом, він прибував на 5 хвилин раніше, проте такий оптимістичний сценарій виявився не до снаги – стан колій плюс все той самий зустрічний неекспрес змусили дещо притамувати оптимізм.

Краєвиди – літнє небо й вечірнє сонце. І рослинність – густа, соковита, яка буяє, де підступаючи впритул до колії, де тримаючись на відстані. О цій порі року вона надійно ховає від ока подорожнього рештки фабричних будівель, покриваючи нашу ганьбу – індустріалізаційне фіаско. На смузі між залізничним полотном і ланом заціпенів лелека.

Ходорів, Бурштин, Галич. Порукавлений бетонними опорами Дністер, околичні висотки Франківська; переїхавши міст над Бистрицею, експрес зупиняється. Третина пасажирів залишає вагон, я в цій третині. На якусь хвилю потік заполонює вокзальне приміщення, а тоді миттєво розсмоктується. Через привокзальний сквер я йду сам. Пішкую вулицею Богдана Лепкого зі спотвореними перебудовами й утепленнями останніх десятиріч знаменитими віллами, перед тим пів сторіччя вони продрімали у сні, віддані на поталу тихенькій руйнації. В одній з таких вілл розташований літературний музей Прикарпаття. Колись, школярем, мені випало виголосити в його стінах «Заповіт» Шевченка в перекладі польською, тоді як мені кортіло продекламувати його італійською. Спробуйте продекламувати Шевченка італійською – ви збожеволієте від милозвуччя. Відрубна від вокзальної площі, вулиця Лепкого впирається в готель «Надія». Я молюся, аби Івано-Франківськ ніколи не перетворився на місто, де мені доведеться зупинятись в готелі. «Надія» чи якому-небудь іншому.

Наступного ранку я вирушаю в місто. В око впадає плитка замість донедавна роздовбаного асфальту, від якого в багатьох місцях залишалися пощерблені острівці – хай там як, той асфальт відслужив стільки, скільки Мойсей водив свій нарід єгипетською пустелею, а це не так уже й мало. Плитка викладена рівнесенько, в бічних вулицях однотонна, на центральних алеях закольорована. Вона викликає враження надмірно-недоречної урочистості, наче розгорнений нескінченний килимок, а в килимки не врізають каналізацій. Я намотав кілька кілометрів свіжо заплитчаного Франківська, не надибавши стічних ґраток.

Перебудова торкнулася території довкола міського озера – тут теж усе закладають плиткою, не вельми придатною для роликів, дощинки і гуляйноги. Підлітків позбавляють розмаїття, самоочевидного для їхніх колег в інших країнах.

Моя співрозмовниця, якій кажу це, сміється:

– Для них облаштують спеціальний майданчик, де братимуть за вхід гроші.

– Але ж скрізь безкоштовно! Цілий світ так живе.

– Ми не цілий світ.

Атож, ми тільки його частинка. Кажуть, івано-франківська плитка – бізнес дружини чинного мера. Так само, як у Львові кажуть, що львівська плитка – бізнес родини львівського мера. Й ось сталося – плитчана пошесть дійшла до Івано-Франківська. Тоді як скрізь на світі – гаразд, в Австрії, Італії, Іспанії, Німеччині, Франції і так далі – тротуари і паркові доріжки здебільшого асфальтують.

З центру вертаюся через квартал хрущовок, зовнішні добудови надали їм вигляду потворних slums. Це вже не радянська вбогість, це щось інше – третій світ, в який прибуваєш експресом першого класу. Не варто шукати винних, ніхто нас такими не зробив – ми самі такими стали. Скільки разів я бачив, як наші громадяни, перетнувши кордон на Захід, акуратно збирали сміття, викидаючи його на паркінґах у смітники, і як ті самі наші громадяни, перетнувши кордон в Україну, викидали все це сміття з вікна, мовби кажучи: «Ми вже не в цивілізованому світі. Ми в себе вдома». Відповідно, такий наш дім. Одного такого водія я попрохав зупинитися і вийшов з автомобіля. Він не зрозумів мого демаршу, а я нічого не пояснював. Сторіччя рабства на власній землі виплекали в нас зневагу до неї.

Я прошкую новісінькими доріжками, практично на кожному подвірʼї прекрасний майданчик – для малечі і спортивний для підлітків. Ще рік-два тому тут непривітно гніздилася порожнеча. Я зупиняюся коло перекладини. Максимум, до якого я свого часу дотренувався, – вісімнадцять разів, потім – девʼять, потім – художня, перекладна, викладацька і наукова діяльність.

Мою увагу привертає гурт. Хлопці й дівчата україномовні; втім, половину їхнього вокабуляру становлять матюки. На вигляд їм у середньому пʼятнадцять-сімнадцять, старші з-поміж них курять, найстарші – цмулять з пляшок легкий алкоголь, молодші туляться до них з помітним визнанням. На призначеному для шахів, нещодавно встановленому столику товариство ріжеться в карти і слухає музику, кримінальний російський шансон; давно я його вже не чув. Хлопці й дівчата підспівують. На найстаршому з них, якому не більше двадцятки, чорна футболка з написом I love SU, «love» має форму червоного серця. Згадую, як за останнього мого приїзду директор крамнички з сувенірами і патріотичною символікою скаржився, що ніхто вже не купує футболок, у нього їх великий вибір: з державним прапором, з тризубом, з різними правильними гаслами – короткий сплеск зацікавлення хутко згас.

Ліворуч – відремонтована книгозбірня, позаду – хрущовка. За нею – сквер, колишній цвинтар, на якому були поховані відомі галицькі правники, лікарі, композитор Денис Січинський. На початку вісімдесятих цвинтар знесли, декілька надгробків пощастило тоді врятувати. Нижче в сквері – низькі білі хрести, всі як один. Це відновлені поховання січових стрільців, символічні. Ще далі, в напрямку до центру, свіжі могили. І памʼятник. Памʼятник зображає юнака з саморобним щитом. Роман Гурик, роки життя: 1994 – 2014. Він і юнак у футболці «I love SU», їх розділяє якась сотня-друга метрів.

Я покидаю місто, в якому народився, зі змішаними враженнями й думками. У вагоні виймаю з наплечника книжечку – мій погляд впав на неї, коли я виходив з дому, я прихопив її з собою. «За яку Україну боровся Степан Бандера?» Тонюсінька брошурка, задрукована дрібним шрифтом. Тисяча девʼятсот девʼятдесят сьомого року, видана «Лілею-НВ».

«Український націоналістичний рух не має нічого спільного з нацизмом, фашизмом або націонал-соціялізмом. Український націоналізм бореться проти імперіялізму, проти тоталітаризму, расизму і всякої диктатури чи застосування насильства». Це цитата з інтервʼю Бандери кореспондентові кельнської радіостанції, тисяча девʼятсот пʼятдесят четвертий рік.

А це з промови американського конґресмена Чарльза Дж. Керстена, співобвинувача на судовому процесі над Сташинським, убивцею Степана Бандери:

«Совєтсько-російський уряд, очолений Хрущовим, постановив замордувати Степана Бандеру тому, що він був провідником широкого розгалуженого руху опору російсько-комуністичній окупації України. Бандера був символом боротьби за вільну і незалежну Україну, 45-мільйонної неросійської нації з власною традицією, культурою, мовою і цивілізацією».

І:

«Приблизно в той час, коли Хрущов у 1954 році зустрічався з президентом Айзенгавером, хрущовські танки розчавили в концентраційному таборі Кенґірі 500 українських жінок – політичних вʼязнів».

Історія повторюється, її паскудні миті сусідять із митями надії.

Читаючи далі, натрапляю на цитату з Луначарського, «великого гуманіста»:

«Ми ненавидимо християнство і християн. Навіть найкращих з-поміж них ми мусимо вважати найгіршими ворогами. Вони навчають любови до ближнього і милосердя, що суперечить нашим засадам. Християнська любов є перешкодою для поширення нашої революції. Геть із любовʼю до ближнього! Те, чого ми потребуємо, – це ненависть. Ми мусимо навчитися ненависти, бо тільки тоді ми можемо здобувати світ!»

Десь я це вже зустрічав, нещодавно, до того ж фактично дослівно. Саме оце про ненависть. В котромусь із блогів Ірини Фаріон, однієї з найактивніших речниць «Свободи». На УП. Чи деінде. Як і купу антисемітських випадів і «невинних» жартів про нацистські концтабори частини рядових і нерядових членів цього політичного проекту, котрі чи не найнаполегливіше бачать себе спадкоємцями Степана Бандери, в якого обоє братів загинули в Аушвіці, а самого Бандеру чотири роки протримали в Заксенгаузені під Берліном. Про обидва нацистські концтабори знають всі, хто бодай трохи цікавився історією двадцятого сторіччя. В цитатах, якими рясно пересипана брошурка, я не зустрів жодного антиєврейського випаду. Жодного випаду проти жодної нації чи культури поготів.

Бандера не висловлює нічого, чого б не висловлювали Нельсон Мандела чи Магатма Ґанді. І так само, як Мандела в своїй біографії, всякчас вказує на вимушений характер збройної боротьби, а в пізніх інтервʼю мріє про демократичне майбутнє незалежної України.

Я перегорнув останню сторінку брошурки. Експрес наближався до Львова. Тієї миті, як я подивився у вікно, я побачив бузька, який змахнув крилами, здіймаючись в небо. Я супроводжував поглядом елегантний політ великого шляхетного птаха.