Валерій Бутевич


 

З нагоди 19-ї річниці смерті польського поета, драматурга та есеїста Збіґнєва Герберта (28 липня 1998), який народився та провів перші 19 років свого життя у Львові, варто навести маловідомі епізоди з біографії автора «Пана Cogito», що підкреслюють його духовний зв’язок з Україною і з рідним містом.

 

Збіґнєв Герберт. Фото А. Ялосінський. Сulture.pl

 

Епізод І

 

У приватному архіві Збіґнєва Герберта, що зберігається у Національній Бібліотеці Польщі (Варшава), знаходиться жартівливий колаж [1; akc. 17 956 t. 13], який він створив у грудні 1991 року. Герберт вклеїв свою портретну фотокартку на світлину з газетної шпальти, що зображує Леоніда Кравчука, Станіслава Шушкевича та Бориса Єльцина під час зустрічі у Біловезькій пущі. Колишні очільники радянських республік зафіксовані в момент після підписання угоди про створення Співдружності Незалежних Держав. Задоволені політики плескають в долоні, позуючи до телевізійних камер, а на другому плані на них схвально споглядає злегка усміхнений поет.

 

Авторський намір можна інтерпретувати як гумористичну маніфестацію почуття тріумфу, котре було зумовлене радісною новиною про ліквідацію Радянського Союзу. Вклеївши свою фотокартку саме у тому місці, де зазвичай знаходилися портрети вождів, Герберт представив себе у ролі лідера довгоочікуваних суспільно-політичних перетворень, якого Кравчук, Шушкевич і Єльцин вітають аплодисментами й визнають його заслуги у цей історичний момент.

 

Герберт був відомий зі свого багатогранного почуття гумору, а також схильності до театральних перевтілень як у творчості, так і в товариському житті. За свідченнями друзів поета, Герберт часто грав задля розваги різноманітні ролі. Він міг, наприклад, з усією серйозністю відрекомендуватися в адміністративній установі Аристотелем або запитати, у якому кабінеті він може знайти свого приятеля Блеза Паскаля. А одного разу в Парижі він з’явився у великій компанії приятелів переодягненим у циганку, причому перевтілився настільки переконливо, що довго залишався невпізнаним. Крім того, схильність Герберта до автокреації та перевтілень демонструють його численні псевдоніми (Патрик, Стефан Марта, Болеслав Гертиньский), а також дотепні підписи у приватній кореспонденції, як-от «Обер-Діоніс», або спеціальна виготовлена печатка: «Воєначальник Самостійної Королівської Бригади Гусарів Смерті», під якою він дописував від руки: «Полковник Збіґнєв Герберт». У поетичній творчості ці риси характеру втілилися у всеосяжній іронії, використанні ліричних масок і створенні різноманітних alter ego, найвідомішим з яких є постать Пана Cogito.

 

Згадую про все це, аби показати, що жартівливий колаж гармонійно вписується у модель творчої та приватної поведінки поета. Певна річ, Герберт не мав жодних претензій на політичне лідерство, однак цим самоіронічним жестом він символічно увінчав, а водночас і попрощався з іншою своєю роллю, з роллю духовного лідера боротьби з комуністичним монстром. Увінчав – адже образ морального авторитета і менестреля руху опору, що був почасти нав’язаний йому духом часу, знайшов своє логічне завершення у розпаді СРСР і Східного блоку. Попрощався – оскільки під сам кінець 80-х років старий і поважно хворий Герберт змінив тональність своєї поезії. Збірки «Елегія на прощання» (1990), «Ровіґо» (1992) і «Епілог бурі» (1998) – це елегійний триптих, в якому висувається на перший план метафізичний вимір людського існування, а також проблемність тілесності. Поет з’явився у постаті людини, що готується до подорожі на інший берег буття.

 

Інша ситуація була у 70–80-х роках. Класична за своєю суттю, емоційно врівноважена і філософськи насичена поезія Герберта сприймалася як гімн антикомуністичному опору. У публічному просторі сформувався образ автора «Пана Cogito» як барда руху «Солідарність», що було обумовлено потребами часу та очікуваннями читачів, які шукали у літературі духовних орієнтирів. Очевидно, потенціал такого прочитання був зосереджений у самих текстах Герберта, оскільки крізь витончений інтелектуалізм, віддалені історично-міфологічні сюжети пробивалися однозначні натяки на суспільно-політичну дійсність Польської Народної Республіки: судові процеси, в’язниці, брехню та ідеологічні маніпуляції. У цій задушливій атмосфері вірш «Послання Пана Сogito» перетворився на свого роду сакральний текст, що закликав до дій і визначав модель поведінки:

 

Іди до темної межі як ті що йшли перед тобою

по золоте руно небуття твою останню нагороду

 

іди випростаний серед тих які на колінах

серед повернутих спинами й тих що обернули на прах

 

ти вцілів не для того щоб жити

у тебе мало часу треба дати свідоцтво

 

будь відважний коли зраджує розум будь відважний

в остаточному рахунку тільки це чогось варте

 

а Гнів твій безсилий хай буде як море

щоразу як почуєш голос принижених і побитих

 

нехай не покине тебе твоя сестра Зневага

до шпигунів катів легкодухів – вони переможуть

підуть на твій похорон і з полегшенням кинуть грудку

а короїд напише твою підправлену біографію

 

і не пробачай воістину не у твоїх силах

пробачати від імені тих кого зрадили на світанку

 

стережися однак непотрібної гордині

розглядай у дзеркалі своє обличчя блазня

повторюй: я був покликаний – чи ж не було ліпших

 

стережися черствості серця люби ранішнє джерело

птаха з невідомим ім’ям зимовий дуб

світло на мурі розкіш неба

вони не потребують твого теплого подиху

існують для того щоб промовляти: ніхто тебе не потішить

 

чувай – коли світло у висотах дає знак – встань і йди

поки кров обертає у грудях твою темну зірку

 

повторюй старовинні закляття людства казки і легенди

бо так ти здобудеш благо якого не здобудеш

повторюй величні слова повторюй їх вперто

як ті що йшли крізь пустелю і гинули у пісках

 

а нагородять тебе за це тим що є під рукою

бичами сміху вбивством на смітнику

 

йди бо тільки так тебе приймуть до грона холодних черепів

до грона твоїх предків: Гільгамеша Гектора Роланда

захисників безмежного королівства і спопелілого міста

 

Будь вірний йди*

 

Яскравим прикладом антикомуністичної інтерпретації творчості Герберта є книга «Історія гідності у Польщі» («Z dziejów honoru w Polsce», 1985), яку Адама Міхнік написав у в’язниці. Текст Міхніка – це критичний діалог з есеями Чеслава Мілоша «Поневолений розум» («Zniewolony umysł», 1953), в яких на прикладі чотирьох польських письменників Нобелівський лауреат продемонстрував механізми зневолення людей в умовах тоталітарного режиму. Адам Міхнік, навпаки, використав чотири творчі біографії, аби показати зразки незламності й вірності переконанням навіть попри тиск системи. Один із розділів цієї книги присвячений філософу Генрику Ельзенберґу, котрий був наставником Герберта, а інший – самому поетові.

 

Герберт сприймав свою роль без зайвого пафосу і намагався відмежовувався від неї, проте був заангажований в опір, який проявлявся передусім у бажанні розділити долю зі співвітчизниками. Тому, попри численні закордоні подорожі, він постійно повертався «на кам’яне лоно / батьківщини» («Пан Cogito – повернення»). Описуючи тоталітарну дійсність комуністичної Польщі, Герберт часто звертався до анімалістичних метафор, як, наприклад, у листі до Марка Валіцького після повернення до Польщі весною 1970 року:

 

Вибач, що так довго не писав […] але було багато роботи й настрій в армії був дохлий, якась нескінченна зима, мокра і холодна рання весна, а до того ж ностальгія й туга. У рамках цих останніх я вирішив поїхати до Польщі. У мене було відчуття, ніби я входжу у клітку з диким звіром. Дикий звір не розірвав, але намагався вкусити. [2; 339–340]

 

Подібна метафорика з’являється у листі до Юлії Гартвіґ, датованим весною 1973 року:

 

Я повернувся, бо на Заході я можу заробляти й мати так званий спокій, але не можу писати. (А точніше можу писати мало, але не відомо для чого) […] Бестія здихає, але не знаю чи ми будемо її хоронити. [2;182]

 

Ці приклади – не поодинокі, й не обмежуються лише приватною кореспонденцію. У поетичній творчості образ поєдинку зі звіром знайшов, мабуть, найповніше вираження у вірші «Монстр Пана Cogito», який був вперше надрукований 1974 року та увійшов до збірки «Рапорт з міста в облозі» (1983). У цьому тексті Герберт порівняв Пана Cogito з покровителем лицарства, який був у значно кращій ситуації, коли бився з драконом:

 

Щасливий святий Юрій

з рицарського сідла

міг точно оцінити

силу й рухи дракона

 

перше правило стратегії

влучна оцінка ворога

 

     Пан Cogito

     у гіршій ситуації

 

     він сидить у низькому

     сідлі долини

     яку огортає густий туман

 

     крізь туман неможливо помітити

     палаючих очей

     ненаситних пазурів

     пащі

 

     крізь туман

     видно тільки

     як мерехтить небуття

 

          монстр Пана Cogito

          позбавлений вимірів

 

          важко його описати

          не піддається дефініціям

 

          він як величезна депресія

          що розстилається над країною

 

          не вдасться його простромити

          пером

          аргументом

          списом […]

 

Жартівливий колаж важливий не тільки тому, що символізує собою перемогу Пана Cogito над аморфним чудовиськом, але ще й з причин психологічних, адже розпад СРСР став для Герберта кульмінацією довгого й болючого процесу примирення із втратою рідного міста. Ностальгія за Львовом – це прихований, але наскрізний мотив його поезії. Поет був свідком загарбання міста Червоною армією у вересні 1939 року, потім пережив гітлерівську окупацію і залишив Львів разом з родиною напередодні радянського «визволення». Усі ці події глибоко травмували Герберта, а втрачене місто залишилось у свідомості поета у полоні потвори:

 

У самому куточку цієї старої мапи є край, за яким сумую. Це батьківщина яблук, пагорків, лінивих річок, терпкого вина і кохання. На жаль, великий павук огорнув його тенетами й липкою слиною закрив вартові застави мрій.

 

Так завжди: ангел з вогняним мечем, павук, сумління.

                                                                                              («Край»)

 

У перспективі туги за втраченим містом, визволення «батьківщини яблук» з тенет червоного павука, і як результат – отримання Україною незалежності, здається, були вирішальними чинниками, що дозволили Герберту примиритися з особистою втратою. Демонструють це наступні два епізоди з біографії поета, які відбулися влітку 1990 року.

 

Меморіальна табличка на будинку, де жив Герберт, поблизу Винниківського ринку (Личаківська, 55)

 

Епізод ІІ

 

Зі спогадів Ґустава Герлінга-Ґрудзіньського та Єжи Ґедройця, які наводить Йоанна Седлецька у контроверсійній біографії Герберта «Вчитель поезії» («Pan od poezji», 2002), можна дізнатися про конфлікт між поетом та Єжи Ґедройцем і Зофією Герц – співзасновницею Літературного Інституту в Парижі та часопису «Культура». Причини конфлікту сягали давніших непорозумінь і, напевно, ґрунтувалася насамперед на відмінностях характерів, а вже потім – на світоглядних і політичних розбіжностях. Каталізатором суперечки була незгода довкола гонорару за збірку «Елегія на прощання», який – зі слів Ґедройця – Герберт вважав замалим. У результаті поет відмовився від грошей і пожертвував свою авторську винагороду на українську школу.

 

Подробиці конфлікту маловідомі й залишаться, мабуть, невиясненими, оскільки більшість свідків і залучених у нього осіб вже не живуть. Однак листування між Гербертом і редакцією «Культури», яке зберігається в архіві Збіґнєва Герберта, хоча й не знайомить з деталями непорозуміння, проте, по-перше, частково відкриває мотивацію поета, а по-друге, демонструє, що сторони конфлікту принаймні у кореспонденції зберігали один до одного повагу, а спілкування не припинилося. Останнє важливе з огляду на те, що Седлецька описує конфлікт у надто чорних фарбах.

 

Отже, 23 травня 1990 року у Парижі вийшла друком збірка Герберта у рамках Бібліотеки «Культури». Десь на початку червня трапився конфлікт, першим свідоцтвом якого є лист Герберта від 28 липня 1990 року до Ґедройця: «Вельмишановний і Дорогий Пане Редакторе, повністю призначаю мій гонорар за збірку віршів «Елегія на прощання» на інтернат українського ліцею у Легниці» [1; akc. 17 972]. На лист Герберта відповіла Зофія Герц 2 серпня 1990 року:

 

Дорогий Збишек, […] у понеділок пошта принесла Твій лист до Єжи, в якому просиш переказати Твій гонорар на інтернат українського ліцею у Легниці. Мушу зізнатися, що мене це трохи здивувало. Зрештою, гонорар не грандіозний, але і Ви не у найкращому матеріальному стані. Тож чому ти прийняв таке рішення? Я сприйняла це, як свого роду виставлення справи напоказ. Мені насправді було боляче, бо якби дійсно був якийсь привід, треба було зателефонувати й сказати. Якщо справді у тебе був намір переказати дар на цей інтернат, то, мабуть, ти не думав відмовлятися від цілого гонорару. [1; akc. 17 972]

 

6 серпня 1990 року Збіґнєв Герберт підтвердив свій намір, мотивуючи це розрахунком з українцями, який він іронічно виразив у категорії «помсти»:

 

[…] Насправді, з моєї сторони не має ані тіні претензій. Наша матеріальна ситуація тимчасово покращилася, тож я здійснив свій давній план, щоб приєднатися до Вашої благочестивої акції побудови українського ліцею у Легниці.

Як сама пишеш, мій гонорар за збірку «Елегія на прощання» не грандіозний, тому не має жодного сенсу ділити його на дві менш грандіозні половини.

У мене з українцями, як у людини, що народилася і виховалася у Львові, багато невирішених справ і порахунків. Просто виникла можливість, що я можу зробити хоч якусь дрібничку. Тож хочу подякувати Вам за ініціативу, до якої долучаюся без жодних застережень. [1; akc. 17 972]

 

Авторська винагорода була повністю пожертвувана на потреби освітнього закладу, про що свідчить запис у вересневому номері «Культури» за 1990 рік, де у рубриці «Внески на інтернат українського ліцею» зазначено: «Збіґнєв Герберт, Париж, гонорар за «Елегію на прощання», 3 тис. франків».

 

Жест Герберта можна було б сприймати як демонстрацію образи та спробу зачепити почуття українофіла Ґедройця. Якби це справді було так, то його пожертва на українську школу не мала б жодного символічного значення. Однак наступний епізод з біографії поета, свідчить про його щире бажання зробити щось корисне для української громади. Епізод цей був невідомий ні Єжи Гедройцю, ні Зофії Герц, ні ширшому колу знайомих, оскільки став публічним фактом тільки після посмертного видання родинної кореспонденції поета.

 

Епізод ІІІ

 

3 серпня 1990 року Герберт отримав лист від сестри, в якому вона описувала враження від подорожі до Львова:

 

На початку травня я була з Рафалом у Львові. На ратуші майорів жовто-блакитний стяг, вже не червоний, бо на місцевих виборах перемогли національно-демократичні сили. Ставлення до поляків, які масово сюди прибувають, позитивне. Цвинтар Орлят впорядковується: на могилах видатних поляків – Конопницької, Запольської – свіжі квіти. Ми прибралися на прилеглих гробовищах біля поховання вуйка-генерала і Янушка. Могилу бабці не вдалося знайти і цього разу. Я самотужки займаюся помалу справою компенсації за майно, що залишилося у Львові. Напевне з цього нічого не вийде, але заради принципу. Зараз я знаходжуся на етапі перенесення розгляду спадкового провадження із суду у Сопоті до Отвоцьку. Вишли, будь ласка, довіреність, щоб я могла виступати від Твого імені, адже ти другий спадкоємець. [3; 480]

 

Збіґнєв Герберт відписав на лист сестри 6 серпня 1990 року, тобто того самого дня, якого підтвердив редакції «Культури» свій намір пожертвувати гонорар на українську школу:

 

Ти дуже цікаво описуєш свою подорож до Львова і я захоплююсь Твоєю допитливістю у справі розшуку могил наших Родичів. Долучаю до листа нотаріально завірену довіреність разом із заявою, що я не пред’являю жодних прав власності на спадкове майно. На цьому справу вважаю закритою, принаймні щодо себе. [3; 481]

 

Ймовірно, що рішення Герберта відмовитися від зусиль спрямованих на отримання компенсації за втрачене у Львові майно, було зумовлене скепсисом щодо позитивного вирішення судової справи. Можливо, він просто не мав бажання марнувати душевну енергію на несуттєві справи. Проте, я схиляюся до іншої інтерпретації, згідно з якою пожертва гонорару на український освітній заклад, а також зречення майнових претензій, є свідченням, що попри особисті та світоглядні розбіжності з групою «Культури», Герберт був переконаний у слушності проекту «Україна – Литва – Білорусь». Головна ідея геополітичної концепції «УЛБ», що була сформульована ще на початку 50-х років Ґедройцем і Юліушом Мєрошевським на ламах «Культури» і заклала фундамент сучасної східної політики Польщі, полягає у тому, що для нормалізації стосунків зі східними сусідами поляки мусять відмовитися від претензій на колишні території, а незалежність України, Білорусі та Литва є запорукою суверенітету Польщі.

 

У світлі цього припущення вчинки Герберта можна розглядати як реалізацію концепції «УБЛ» у межах індивідуальної біографії, яка допомогла поетові примиритися з травматичною втратою родинного міста. У творчій площині це підтверджує цікавий факт: починаючи від збірки «Елегія на прощання», досі неназваний у поезії Герберта Львів з кожним разом набуває все більш виразні риси, щоб врешті в останній поетичній книзі – «Епілог бурі» – бути названим за ім’ям: «віддзеркалений у шибках / затихлий / Львів / спокійний / блідий / свічник сліз» («Високий замок»). Але це – вже інша історія.

 

 

Джерела:

Сигнатури архівних матеріалів за виданням: Archiwum Zbigniewa Herberta: Inwentarz, oprac. H. Citko, Warszawa 2008.

Wierność. Wspomnienia o Zbigniewie Herbercie, red. i oprac. A. Romaniuk, Warszawa 2014.

Zbigniew Herbert. Korespondencja rodzina, Lublin 2008.

 

*Всі фрагменти поезії та кореспонденції у перекладі Валерія Бутевича

27.07.2017