Як виявилося, вираз «моральний імператив» можна розуміти по-різному. Обізвавши опозиційних депутатів зрадницькими мордами, які знищили його брата, голова правлячої польської партії PiS Ярослав Качинський пояснив наступного дня на своєму кишеньковому телеканалі TVP, що вжити наведені барвисті дефініції йому наказав акурат моральний імператив. Мене ж цей самий імператив змушує щодня пристрасно стежити за новинами з Польщі, від усієї душі бажаючи згаданому моралістові та його партії опинитися на так званому смітникові історії. Доки там не опинилася ціла Польща, чого я їй від усієї душі не бажаю.
Іноді варто на шкоду стилістичній вишуканості формулювати свої думки і почуття з дитячою безпосередністю. То формулюю: я люблю Польщу. Якщо поняття «друга батьківщина» взагалі має сенс, то в моєму випадку саме Польща нею і є. За винятком України, в жодній іншій країні світу я не прожив стільки часу, не написав (і не переклав) стільки текстів, не об’їздив стільки міст і сіл, не мав стільки виступів і просто товариських посиденьок, як у Польщі. А головне: в жодній іншій країні світу я не маю стільки друзів, які вже півтора десятка років кардинально впливають на моє життя. Всі до одного вони підтримували обидва наші Майдани і підтримують нас сьогодні у війні проти Росії. Але, крім того, сьогодні вони – всі до одного – виступають проти «пісівської» узурпації влади у своїй країні. Узурпації людиною, яка не є ні президентом, ні прем’єр-міністром, ні головою Сенату чи Сейму. Людиною, яка вважає, що для одноосібного керування великою країною в центрі Європи їй досить обіймати посаду Ярослава Качинського. То як же я можу залишатися в такій ситуації відстороненим спостерігачем? Який би тоді з мене був друг?
Втім, є ще одна причина мого солідаризування з учасниками польських протестів. А саме – інтереси України. Чим для нас поганий PiS? Парадокс полягає в тому, що ні сам Качинський, ні його партія, строго кажучи, не є програмними українофобами. Але водночас вони є відповідальними за ту хвилю українофобії, яка затопила нинішню Польщу. Як таке може бути? Відповіді на це запитання треба шукати не в політології, а в психології. До влади у Польщі дорвалися перманентно фрустровані невдахи, головним життєвим мотивом яких є помста. Помста за що завгодно: за вересень-39, за Тегеран-43, за Ялту-45, за круглий стіл-89, за Смоленськ-2010, за чужі успіхи і власні психічні відхилення, ну і – серед іншого – за Волинь, звичайно. Заразивши спрагою помсти щонайменше половину населення, ця влада уможливила вихід на авансцену таких персонажів, як проповідник ненависті Ісаковіч-Залеський, юродивий блазень Цейровський чи природжений айнзацфюрер Мєндляр. Не Качинський прищепив їм українофобію, але таке блискавичне перетворення їхньої ще недавно марґінальної українофобії на мейнстрім є побічним – нехай навіть мимовільним – продуктом його політики. І саме тому ми повинні всіляко сприяти тим полякам, які намагаються покласти цій політиці край.
Чи їм це вдасться? Найближчим часом – навряд. Можна собі досхочу брати на кпини Ярослава Качинського, але це не змінює очевидного факту: з погляду вміння досягати результату не те що жоден, а й усі разом польські опозиційні політики не здатні наразі скласти йому конкуренції: змішуючи в ефективних пропорціях хитрість і силу, він їх – згадуючи наш парламентський жарґон януковичівських часів – «розводить, як кошенят». При цьому – на відміну від того ж Януковича – Качинський не є ні ставлеником олігархів, ні кримінальником і не використовує владу задля особистого збагачення. Це імпонує «простим людям», які схильні вбачати в ньому ідейного борця проти «всіх тих злодіїв» за справедливу Польщу. Протягом останнього тижня Качинський з особливим цинізмом ламав через коліно польські закони, чим і викликав протести у великих містах. Здавалося б, це повинно негативно вплинути на його рейтинг. Тим часом сталося навпаки: як показали найновіші опитування, опозиційні партії знову втратили по кілька відсотків симпатиків, а правляча PiS знову їх здобула. Люблять «прості люди» такі методи, що ти їм зробиш.
Одне слово, наступні вибори ще дуже далеко, але щось ніяк не схоже, щоб демократична опозиція встигла до них надолужити дворазове відставання. То, може, в такому разі є надія на революцію? Боюсь, що ще менша, ніж на вибори. По-перше, її не підтримають все ті ж «прості люди», яких мало обходять такі «абстракції», як права людини чи незалежність судів, зате вельми влаштовують «подаровані» владою 500 злотих на дитину. По-друге ж, подобається комусь ідеологія «Правого Сектору» й «Свободи» чи не подобається (мені, ясна річ, не подобається), але зрозуміло, що без радикально налаштованих націоналістів ми б на Майдані не перемогли. Натомість у Польщі націоналісти якщо й вийдуть на вулиці, то зовсім не з метою повалення влади, а лише – щоб відточити прийоми бойових мистецтв на протестувальниках. У принципі, польська влада може сьогодні розганяти демонстрації, не залучаючи поліцію: досить натякнути відморозкам з ONR чи «Млодзєжі Вшехпольської», що їм за це нічого не буде – і революція закінчиться, не почавшись.
Чи означає все сказане, що на європейській, демократичній і прихильній до України Польщі пора ставити хрест? Ні. Це тільки означає, що ми мусимо набратися трохи терпіння. У своїй історії Польща знала значно гірші часи, але щоразу якось примудрялася вижити і повернутися на нормальний шлях розвитку. Не пропаде і тепер. А якщо ми їй – хто як уміє – допоможемо, то не пропаде напевно. Так мені підказує моральний імператив. Та й здоровий глузд у парі з інстинктом самозбереження також.
24.07.2017