Нью-йоркська спека

У Нью-Йорку липнева спека: десь на лонґ-айледських фермах достигають персики, і мешканці втікають з міста, щоби доїхати до будиночків у горах чи до піщаних пляжів вздовж берегових ліній островів. Тільки туристи, яким нема куди діватися, плентаються містом, чекають на потяги сабвею на станціях, заповнюють прохолодні каварні чи стоять у черзі за морозивом. У липні місто розжарюється, наче рондель. Продуви вітру – слабі, дощі – короткочасні, задуха – висить і висить. Поночі з’являються світлячки. Вони – рухомі маяки. Блимають своїм лимонним світлом, бо хочуть присвітити тобі. Поночі взагалі електрика міста дрижить, вона тремтить і постукує, наче серце перестрашеної білки, вогниками вулиць і будинків. І тільки біля океану, задерши голову, можна вчитуватись у зоряну мапу неба і тішитись діамантовими осколками зір та спалахами пролітаючих комет. Нічні океанічні припливи приносять симфонічну музику хвиль, інколи крики чайок, інколи писк єнота, інколи торохтіння катера, порома чи протяжні сиґнали нічних потягів.

Спека укладає безхатченків до сну. Вона, наче дбайлива мама, після зимових місяців, після снігу і морозу, дозволяє їм спати у парках, на лавках, на сабвейних станціях, біля ґідрантів, на пляжах – просто лягти і заснути. Виявляється, що їх у Нью-Йорку більше, аніж я думав! Вони по-господарськи використовують літо: перуть у фонтанах свої лахи, вечеряють у час опівнічних сутінків. Вони також насолоджуються теплом, бо у них так само тремтливе серце, наче у перестрашеної білки.

І коли виступають рок-групи або показують на великих екранах кіно десь у Браянт-парку чи в околицях Алфабет-сіті, спека ревнує мешканців до мистецтва. Вона хотіла б їх загнати у будь-які приміщення, а самій вільно волочитися вулицями. Виявляється, що ньюйорківці призвичаєні і до холоду, і до спеки – подивіться, скільки ж їх прийшло слухати рок-концерт! Температура навіть поночі не опускається нижче вісімдесяти градусів за Фаренґейтом, але дихати стає легше.

Нью-йоркське літо на найвищій точці. Мешканці намагаються звільнитися від одягу – прикриваючи тіла короткими шортами і футболками. На тілах прочитуються усі знаки зодіака, гієроґрафічні написи. Разом із любителями тату на їхній шкірі живуть кольорові дракони і квіти, улюблені пси і коти, зізнання в коханні і життєва філософія; обписано не тільки лікті, руки і шиї, не лише ноги і коліна, інколи вам пощастить побачити розтатуйоване лице. Спека допомагає нам привідкрити усі потаємні бажання людини, її намагання виглядати, наче китайська ваза з провінції Ґуандонґ.

Пражить і пече. Над містом скупчуються хмари – і починається дощ. Місто зачекалося на дощ, і перші краплі, які відскакують від асфальту, не приносять бажаного полегшення – нагрітий за кілька днів асфальт парує. Перехожі – просто стоять і мокнуть до нитки, насолоджуючись липневим нью-йоркським дощем. Липневі ж дощі короткочасні.

Мені уявляються персикові сади Лонґ-Айленду, я вдихаю трояндовий запах океанічних хвиль, чую стрекотіння бабок, дзявкотіння лисиць, широкий помах яструбиних крил – усе, що доповнює нью-йоркське літо, що додає йому смаку і звуку. Додає йому життя. І якщо вивільнятися зі спекотливого полону, то найкраще поїхати у пошуках персикових садів та трояндових запахів у напрямку Монтоку. Притулитися спиною до теплого каменя-валуна і пантрувати: чи не припливли кити? Інколи вони допливають до Монтоку. І порівнювати серце Нью-Йорка з перестиглим персиком. Отак, сидячи перед океаном, просто сидячи перед океаном.

Нью-йоркська спека протримається до кінця серпня, можливо, до вересня. Коли перші пташині ключі відмикатимуть небо, міґруючи на південь до Мексиканської затоки, спека зміниться на тепло і персикові сади передадуть естафету яблуневим. Місто почне дихати на повні груди: і з Атлантики прийде прохолода, і дощі заливатимуть його три-чотири дні поспіль.

Таке нью-йоркське літо: сторінки книжок, які читаєш, набирають невидимої вологи; персики достигають, вбравшись у ніжку волохатість шкіри; у вірші запливають кити з китихами; стукотить рельсами потяг; бомжі влаштовують пральні біля фонтанів; дивовижні жінки блукають вулицями і провисає у повітрі гіркуватий запах кави. Все як завжди, як у будь-якому місці...

І тільки одна деталь: Джонові Ешбері виповнюється дев’ятдесять.

[photo Giovanni Giovannetti / Effigie]