Вони вірять – я говорю про американських колег і друзів – у те, що я дуже мало знаюся на історії, що читаю мало документів, що мої студенти врешті-решт засинають на моїх лекціях і що мої книжки нічого не варті. Вони сприймають мої слова буквально. Зізнаюся: моя скромність є удаваною і мене розчаровує легковір’я моїх співрозмовників. В Європі говорять, що американці не вміють розрізняти іронії, але це не так. Гумор їхніх великих творців сміху – від Семюела Клеменса (псевдонім Марк Твен), О. Генрі (майстра висміювання) і напрочуд саркастичного Огдена Неша до неперевершеного сатирика наших днів Стівена Кольбера, який для своїх телевізійних програм прибирає удаваний характер правого коментатора, – опирається на іронічну насмішку.
Річ не в тому, що в США не сприймають іронії, радше люди не здатні розпізнати скромність – ані справжню, ані підроблену. Вони вірять в мої самозвинувачувальні виверти, тому що в США, які завжди є притулком для найбільш передового суспільства світу, страждають (в найгострішій формі) на те, що мені видається найбільшою недугою нашого століття: безсоромність. Гору беруть нахаби: перемагає Трамп, наприклад, чи Пабло Іглесіас. Дере носа насмішкуватий гравець півзахисту. Ісабель Прейслер прагне публічності і здобуває її. Кім Кардашян не шкодує як загримованого тіла, так і найвідвертіших емоцій – аби втримати високу ціну своєї слави. Горласті знаменитості кричать і ридають у Twitter і з’являються на екранах, не думаючи про цінність ані стриманості, ані делікатності. Замість того, аби зневажати увесь цей вульгарний і зарозумілий ексґібіціонізм, публіка цінує його і платить за нього.
Моє самоприниження є свідченням принаймні справжньої чесноти: усвідомлення того, що будь-кого звеличеного буде принижено; а той, хто принижується, буде звеличений. На жаль, світ забув про цю корисну пораду. Ясна річ, відомо, що на Христа не зважають навіть християни. Тож мене не дивує, що тим, хто не практикує ні доброчинності, ні миру, ні цноти, ні милосердя, ні нехтування матеріальним багатством, хто не поводиться добре з іншими, бракує справжнього знання самих себе. До XVI ст., тобто у першому тисячолітті історії християнства, смиренності, якою її радив Творець, додержували настільки рідко, що вона сприймалася доводом святості. Схвалювалося марнославство. Герой «Беовульфа», великого англійського епосу пізнього середньовіччя, здобув кохання королеви вихваляючись. В громадському і політичному житті панувала етика пишноти. Той, хто красувався у найдорожчих вбраннях, зводив найбільші палаци, давав найрозкішніші банкети і мав найпишніший гульфик, був півнем в курнику, яким усі захоплювалися і який всіма повелівав. Щоб вирізнятися, треба було бути помітним. Щоби перемагати, треба було бути суперпомітним. Не було, наприклад, екзаменів, щоби відібрати умілих і піднести їх над тими, хто вмів тільки бундючитися.
Відродження принесло із собою революцію в західних звичаях. У 1528 р. Бальдассаре Кастільйоне, єпископ Авіли і уособлення духу Відродження, опублікував своєю рідною італійською мовою одну з книжок, які справили найбільший вплив на сучасну культуру, – Il corteggiano. Впродовж XVI ст. Європою поширилися понад 100 її видань. Монографія про те, як її прийняли, написана великим істориком Пітером Берком, показує масштаб її впливу. Але такі книжки впливають на щоденне життя не цінністю свого стилю, не переконливістю своєї прози, не оригінальністю своїх ідей, а тим, що називають Zeitgeist, вловлюють дух своєї епохи, відображають і передрікають курс історії. На думку Кастільйоне, для того, аби бути гідною захоплення, не досить, аби людина мала заслуги, вона повинна ховати свою значимість під тим, що автор називає sprezzatura: тобто здатністю реалізувати свої діяння, свої чесноти, свій геній і плоди своєї доброї освіти, не привертаючи уваги. Той, хто вірить сам у себе, може залишатися непомітним, не жертвуючи своєю справжньою шляхетністю. Не обов’язково бути скромним, та необхідно поводитися так, наче є таким. З поширенням Corteggiano стриманість, поміркованість, дискретність, маломовність потроху стали визначальними рисами культури західних еліт. Подумаймо про взірцевий випадок Філіпа ІІ. В його jeunesse dorée Тіціан зобразив його як денді: у сяючій кірасі, з буйним плюмажем, випуклим гульфиком. У свої зрілі роки король призвичаївся до нової стриманої моди, вдягаючись із безмовно виразною простотою. З того моменту пануюча на Заході культура звернулася – через суто світські причини – до принципів Маґніфікату і Заповідей блаженства. «…І радіє мій дух у Бозі, Спасі моїм, що зглянувся Він на покору Своєї раби… Він показує міць Свого рамена, розпорошує тих, хто пишається думкою серця свого!
Він могутніх скидає з престолів, підіймає покірливих…» – чи принаймні тих, хто вдає покірливість. «Блаженні вбогі духом» – чи принаймні ті, хто не вихваляється своїм багатством, – «бо їхнє Царство Небесне».
Наприкінці XVIII ст. романтизм реабілітував емоції, які знову стали гідними поваги. Але виражати їх треба було просто і делікатно. Аж до епохи мого власного покоління – я знаю, що дуже старий, та ми говоримо, звісно, про історично дуже недавні часи – освіта наполягала на необхідності дотримуватися традиції Кастільйоне. Змалечку мене в моїй лондонській школі вчили, що критичний розум починається із критики його самого. Коли я був докторантом в Оксфорді, мені втовкмачували, що лекцію завжди треба починати, просячи пробачення при допомозі виправдувальних зауваг. Зараз, коли я починаю, кажучи «Вибачте, пані і панове, але я мало що знаю із нинішньої теми», публіка підводиться і йде геть. Щоб отримати робочі місця, мої учні повинні записатися в культуру безсоромності, рекомендуючи самих себе і пишучи довжелезні і перевантажені переліки своїх гіпотетичних заслуг, що їх мали би благопристойно приховувати – задля більшої доброчесності.
Ми поступово втратили повагу до скромності, можливо, через вплив фройдівської психології, яка представляє стриманість так, наче вона є придушенням, а можливо, через суспільні зміни, які витіснили класи та інституції, які уособлювали етику sprezzatura. Наслідки від перемоги безсоромності і втрати самокритики є важкими і несподіваними. Зарозумілі добиваються своїх цілей. Смиренні повертаються в свою убогість. Персонаж телесеріалу висуває себе на пост президента світової наддержави. Порнозірки і коміки йдуть на вибори. Галасливі розваги витісняють серйозне мистецтво і літературу, які змушують думати. Естетика мішури засліплює добрий смак. Невігласи вихваляються своїм невіглаством. Рекламні оголошення заявляють про цінність тих, хто її не має, аби виправдати витрати грошей на косметику, яка також її не має. Навіть товстуни вихваляються своєю огрядністю і виставляють напоказ свої тіла на вулицях і пляжах.
Безсоромній культурі протистоїть пуританізм меншості, який набуває подоби релігійності та іноді виражається при допомозі насильства, але який, по суті, є іншою ознакою наявності самовдоволення і культу публічності. Врешті-решт бомби і масові вбивства є ексцесами виставлення себе напоказ терористами, які є попросту ще одними чваньками, нарцисами, позбавленими таланту, але готовими привертати до себе увагу.
Ради на це нема. Довгострокові історичні трансформації культури є нездоланними. Пишномовні голоси неминуче візьмуть гору над спокоєм і безмовністю. Кандидат, який чесно себе критикує, мусить помучитися, аби здолати суперника, який заперечує чи ігнорує власні недоліки. Популярні мас-медіа не відберуть своїх площ у нахаб, аби віддати їх святим та божим, які втікають від публічності. Пуританські терористи зі свого боку не зречуться своєї манії з’являтися на екрані при допомозі методів, які є деструктивнішими, ніж методи вульгарної знаменитості, але такими самими непристойними. Нахаби є володарями світу, тому що ми його їм віддали. Якщо Христос мав рацію – а я припускаю, що якщо хтось це знав, то саме він, – то на зміну їм прийдуть смиренні. А я смиренно не наважуюся думати, що це пророцтво сповниться скоро.
Феліпе Фернандес-Арместо, історик, професор кафедри мистецтва та гуманітарних наук ім. Вільяма Рейнольдса Університету Нотр-Дам.
Felipe Fernández-Armesto
El declive de la humildad
El Mundo, 03.07.2017
Зреферувала Галина Грабовська
20.07.2017