Санепідстан

Польського міністра закордонних справ і справді можна означити клоуном, однак легше від цього прийому сміхової культури аж ніяк не стає. Головним чином через ту дедалі очевиднішу обставину, що в польському суспільстві запит на такого штибу клоунаду лише зростає. Свої стосунки з Україною як державою польські очільники псують і методично, і свідомо, й цілеспрямовано, але не просто так, а в цілковитому синхроні з тим, як псують своє ставлення до звичайних українців звичайні поляки. Вони, здається, й незчулись, як протягом якихось кількох років стали найближчими конкурентами росіян з українофобії.

Що ж, така вже природа епідемій – до пори й до часу розростатися, захоплюючи собі все нові обшири. В цьому випадку – обшири душ і сердець. Бо те, що відбувається з душами й серцями поляків, можна вважати саме епідемією. Й поки що вона у прогресі. Тож і описана тим-таки автором у тій-таки публікації сцена з молоденькими польськими дівчатами, які кричать у бік не знайомого їм чоловіка своє «Хайль Гітлер!» тільки за те, що незнайомець одягнутий у жовто-блакитну футболку, має всі шанси стати цілком типовою чи навіть банальною. Тобто таких і подібних сцен, цілком можливо, ставатиме дедалі більше, їхня ж повторюваність дедалі частішою – в усіх містах, селах та реґіонах, велико- і малопольських, а навіть і odzyskanych. Українці ж (от іще народ вічної невчасності!), які саме тепер, у період цього псування й погіршення, наймасовіше за всі часи якраз до Польщі й поперли, вже невдовзі постануть перед необхідністю своє українство всіляко приховувати – спершу тільки в публічному просторі, а відтак і внутрішньо її позбуваючись. Щоб, як кажуть, не нариватися – на погрози, на побиття, на «хайль гітлер!», на «banderowski ryj» і тому подібні неприємності, що так характерні для охопленого епідемією побуту.

Гаразд, це їхній вибір. Їм хоч не хоч доведеться його робити – і в дедалі жорсткіших умовах. Не бачили, що купували разом із «картами поляків»?

Але що загалом із нашим спільним майбутнім на лінії Польща – Україна? І (запитаю ще раз, бо вже колись на цьому ж місці запитував): яких саме кроків, чого конкретно очікують від українців поляки, коли вустами свого міністра дипломатично заявляють «з Бандерою до Європи не пустимо»? Що зробити нам, українцям, аби поляки нас до Європи таки пустили? Аби нам пробачили і знову до нас, як за добрих старих 90-х, подобрішали? Co takiego z naszej strony potrafi Państwu zadośćuczynić?

Ліквідувати десятки й сотні пам’ятників і монументів у наших містах і селах – Бандері та всім іншим оунівцям? Демонтувати їхні ж меморіальні дошки? Позрівнювати із землею тисячі символічних могил? Знову поперейменовувати проспекти, вулиці і площі? Передати Росії для повторного вивезення на Сибір останніх ветеранів-упівців? Заборонити червоно-чорну (а заодно й синьо-жовту) символіку? Перестати співати партизанських пісень? Віддати Львів? Закрити «Криївку»?

Шкода, що пан міністр не формулює нам якихось конкретних завдань. Не накреслює, сказати б, дорожньої карти, не пояснює в доступних і доброзичливих словах, як воно має бути так, щоб йому, а з ним і всьому братньому (хоч ніде правди сховати – цивілізаційно за нас, українців, незмірно вищому) польському народові стало очевидно: так, ми взяли на карб, отямилися і схаменулися, стали на шлях виправлення, почемнішали, помудрішали – й тепер уже «до Європи з Бандерою» не сунемо?

Але міністр про деталі поки що мовчить – і в цьому якийсь лиховісний потенціал. Бо йому ж іще не один рік бути міністром, і він ще не раз виступатиме «з даного питання» у типовому для себе гостро публіцистичному стилі. Він ще багато чого наговорить.  

Утім міністри, зокрема й закордонних справ, дійсно невічні, вони не тільки приходять, але й відходять, на що слушно натякає той-таки Олександр Бойченко. Тож він, міністр, і не надто мені цікавий, як і весь його ПіС, що так радикально змінює обличчя своєї країни. Вони справді колись підуть – як не раніше, то пізніше.

От тільки чи достатня це передумова для затихання роздмуханої ними епідемії? А що, як вони підуть, а епідемія залишиться? Чи – не дай Боже – ще більше розгуляється?

Хтось із вас, о польські друзі-колеґи, шукає відповідей на ці запитання? Бо вже з рік минув, як не чую жодного голосу й жодного протесту. Ви махнули рукою? Вас почали цькувати? Ви й самі піддались епідемії й потроху повірили в «banderowski ryj»? Що з вами взагалі відбувається?

Агооов, дорогі мої, ви взагалі ще є?