Бо де вже тут спати: як не Світовий конгрес перекладачів польської літератури у Кракові, то фольклорний фестиваль «Буковинські зустрічі» у Великопольському воєводстві. Організатором краківського конгресу – вже вчетверте – був польський Інститут Книжки. Подібний – Інститут, а не Конгрес – кажуть, формується і у нас. Це добре. Саме завдяки Інститутові Книжки поляки мають (чи принаймні мали за попередньої влади) змогу потужно пропагувати свою літературу в світі, оплачуючи роботу перекладачів, надаючи фінансову підтримку видавництвам і організовуючи всілякі рекламно-просвітницькі акції, не кажучи вже про модернізацію 245-ти сільських бібліотек. У кожному разі, я особисто жодного перекладу з польської без допомоги краківського Інституту Книжки не видав. Тепер би ще дочекатися, щоб і наш Інститут так запрацював. Тільки якраз щодо цього виникають великі сумніви. Не тому, що я не вірю в наші кадри. Вірю. А тому, що чув, скільки становитиме наш річний бюджет. У дванадцять разів менше за бюджет польського Інституту. Чотири конгреси на ці гроші провести можна, але виконати решту завдань – аж ніяк. Ага, є й такі, хто скаже: книжки під час війни – не головне. Не згадуючи славнозвісної фрази Черчилля на цю тему, думаю так: вкладати кошти в обороноздатність країни – справа свята. Але якби нам у якийсь чудодійний спосіб вдалося повернути гроші, розтринькані не за призначенням і просто розкрадені батьками-командирами за період від початку війни, то цього цілком би вистачило не лише на пристойний бюджет для Інституту Книжки, а й на задовільне фінансування кінематографа, театру та опери з балетом.
***
Люди, які говорять про Буковину, іноді люблять впадати в крайнощі. То цитують Збіґнєва Герберта, який називав Чернівці «останньою Александрією Європи», і розказують про Кобилянську й Федьковича, Емінеску й Целана, «Буковинську угоду» і буковинську ідентичність, що дозволяла кожній національній групі залишатися собою і водночас усвідомлювати свою приналежність до понаднаціональної спільноти. А то нарікають на буковинський опортунізм і брак справжньої міжнаціональної співпраці. Чи цікавилися знані німецькомовні євреї Буковини творчістю своїх українськомовних земляків? А українськомовні – культурою місцевих румунів? А румуни – життям поляків? Судячи з мемуарної літератури – не надто. Що воно таке – ця моя Буковина? Острівець толерантності чи резервація байдужості?
Як запеклий песиміст я, звичайно, більше схиляюся до другої відповіді. Але зрідка трапляються події, які змушують мене трохи подобріти. Саме такою подією виявився щорічний фольклорний фестиваль «Буковинські зустрічі», виношений і породжений ще в минулому столітті святим чоловіком і за сумісництвом познанським етнографом Збіґнєвом Ковальським. Дослідивши шляхи міграції населення з Буковини і розшукавши буковинців по всій Європі, Збіґнєв регулярно збирає відтоді докупи десятки аматорських колективів і дає їм можливість відчути, що міфологізована буковинська ідентичність справді існує. Виступи – то таке, але вечорами, які розтягувалися до ранків, буковинці з України і Румунії, Польщі й Угорщини, Боснії та Словаччини так навзаєм толерували різноманітні напої і так співпрацювали над різноманітними наїдками, аж дослівно ліс, де стояла наша база, шумів. Довше такого взаємопроникнення культур я б, напевно, не витримав, але тиждень – якраз те, що треба.
***
І про саму Польщу. Точніше, про дві Польщі. Доріжка від згаданої бази веде до озера. Над озером стоїть бар. Я зайшов туди випити кави. Готівки у мене не було, а прийняти оплату карткою бар не міг.
– Нема ради, – сумно сказав я молоденькій кельнерці. – Нап’юся кави завтра, коли знайду в місті банкомат.
– Та чому ж нема ради, – весело відповіла кельнерка. – Пийте на здоров’я, а завтра заплатите.
У той самий час на березі пускав дим над водою інший українець, у футболці з тризубом. Не в червоно-чорній, а в жовто-блакитній. Повз нього проходили інші молоденькі польські дівчата. Побачили тризуб, зупинилися і вигукнули: «Хайль Гітлер!»
Разом ці дві мікроісторійки видаються мені виразним символом нинішньої Польщі. Тієї Польщі, яку я віддавна знаю і люблю, але також зовсім інакшої, про яку я вже й не знаю, що думати. Тобто знаю. Якби кілька років тому хтось мені сказав, що польський провладний телеканал TVP1 невдовзі з погляду брехливості, ксенофобічності і примітивної маніпулятивності наздожене Дмітрія Кісєльова, я б лише плюнув і перехрестився. Сьогодні констатую: наздогнав і перегнав. Результати не забарилися: востаннє таке стрімке масове здичавіння – особливо серед молоді – спостерігалося в Європі приблизно 84 роки тому.
***
Ну і прошу: міністр закордонних справ Польщі Вітольд Ващиковський заявив українцям: «З Бандерою ви до Європи не ввійдете». Що постать Степана Бандери нам ще доведеться після війни критично переосмислити і відокремити в його діяльності героїчне від злочинного – це у мене заперечень не викликає. Є такий фільм «Політ» із Дензелом Вашинґтоном у головній ролі. Там пілот цивільної авіації закидається з перепою кокаїном і сідає за штурвал. А відтак у критичній ситуації, яка виникла не з його вини, виконує карколомний трюк і рятує більшість пасажирів. За подвиг йому вручають орден, а за злочин – саджають до в’язниці. Але не в цьому річ.
А в тому річ, що в європейському дипломатичному цирку з усіма його акробатами, ілюзіоністами і дресирувальниками Ващиковський нині безальтернативно обіймає посаду клоуна. Нещодавно, наприклад, він на заздрість Януковичу урочисто оголосив, що збирається на зустріч із головою МЗС країни Сан-Ескобар… Одне слово, якщо поляки ще трохи потерплять над собою владу таких світочів політичного розуму, як Ващиковський та його державно-партійне керівництво, то відповідь на питання про наш – чи з Бандерою, чи без – вступ до ЄС більше залежатиме від Сан-Ескобару, ніж від Польщі.
11.07.2017