Все ж таки дуже добре, що вона звідти вчасно звалила. Бабці тоді було уже тридцять п'ять років, і вона була вагітна моїм татом. До того ж у перших днях вересня загинув її мобілізований до польського війська чоловік, а більшовики були всюди. Тому рішення приїхати народжувати до родинного Моршина виглядало цілком фізіологічним. Так вона покинула Волинь, і таким чином, можливо, через тридцять років зміг народитися я.
Мабуть, її і мого тата через кілька років убив би хтось, хто весь цей час був десь поруч, хто її годував, кого вона вчила у школі. І це було би цілком нормальним. Бо вона – як люблять говорити онкологи – належала відразу до кількох груп ризику.
З одного боку – українка, галичанка, ідейна. З другого – учителька у державній польській школі, дружина викладача польської мови, присланого із Сілезії, з яким говорила польською і має від нього сина. До того ж, сама прислана. Вона могла би вибирати, на чию сторону пристати, але у таких випадках особистий вибір не служить захистом і мало що означає порівняно з тим, куди тебе зарахували ті, які вирішують, ким ти є для них насправді. Щодо дітей, то їх убивати найприємніше. Крім того, що їхня безпорадність породжує ейфорію від власної всесильності і слугує промовистим знаком-арґументом у дискусії з тупими дорослими, дитяча смерть дає відчуття перемоги над часом: минулим – бо є встановленням справедливості за давні кривди, і майбутнім, яке мало би бути спокійнішим і ліпшим. Зрозуміло, що людям, які у місці такого набряку не мають ні минулого, ні омріяного майбутнього, краще звідти звалити, якщо навіть їм там дуже добре тепер. Адже вбивати будуть за щось таке, що стосується зовсім не тебе, а всіх тих, хто тут жив колись і збирається жити потім.
Кілька років тому я пережив щось таке, що у сто тисяч більше запізнав Кнут Гамсун, якому обурені його позицією читачі кидали на подвір'я свої улюблені книжки, ним написані. Після одного інтерв'ю якійсь польській газеті кілька польських читачів, колись захоплених тим, що я писав, прислали мені свої примірники мого роману, додаючи, що не хочуть більше тримати у себе книжки такого негідника. Через те, що я сказав, потерпіла також репутація достойних українців. Бо – саме так виліплюється узагальнена колективна відповідальність, яка згодом стає головною причиною масового убивства – кілька правих сайтів, цитуючи одну-єдину мою фразу, написали про те, що українські інтелектуали починають ревізію оцінювання волинської трагедії. (Це при тому, що сам я не є ніяким інтелектуалом.)
Проблемою певних польських середовищ є те, що вони сакралізують волинську різню, вважаючи її винятковою і найголовнішою трагедією в історії людства. Я ж казав, що її треба розглядати як типове явище, якого не могло не бути за тих жорстоких умов, які склалися у світі і віддзеркалювалися на Волині, коли убивства усіляких ґатунків стали найпоширенішим способом вирішення найрізноманітніших власних проблем всюди. Тому – не забуваючи про мертвих і їхніх убивць – не варто обмежуватися волинськими вимірами, перетворюючи цю трагедію на визначальний символ польсько-українських стосунків. Краще подумати, чому подібні речі регулярно відбуваються у різних місцях, де доти мирно жили близькі інші. Як серед цих людей накопичуються образи і кривда. Як з'являється і поширюється велика ідея, яка цементує невдоволених, перетворюючи їхню безпомічність у ще більшу безпомічність освяченого вбивання. Що відбувається з тими, чий безумний гріх обертається героїзмом, який живить колективну пам'ять. Куди може запровадити готовність до самооборони. Як і ким формуються умови, за яких щоденні еґоїзм, еґоцентричність, страх привидів, неуважність до ближнього, нездатність слухати і невміння говорити проривають хитку загату здатності витримувати ближнього. Як освічені люди породжують ідеї, які перетворюють темних на диких.
А головне – пам'ятати, що те, що здається унікальним і вже більше неможливим, обов'язково станеться ще не раз, хай і в якомусь іншому місці, з якимись іншими іншими. Краще до такого не готуватися, а вчасно серйозно заговорити про набухання конфлікту.
13.07.2017