Це триває з самого початку теплої пори року і відбувається щовечора. Коли небо над торгівельним центром “Дрімтаун” починає набувати в'язкіших відтінків, я відчуваю наростання внутрішньої напруги. Докладаю зусиль, щоб зосередитись на власних справах, але пульс мій нерівний, а слух звернено на звуки за вікном. І ось воно насувається: віддалене ревіння і гуркотіння, хвиля якого росте і здіймається, аж доки не накриває нашу багатоповерхівку — і вже за долю секунди стрімко й оглушливо віддаляється проспектом.
Щоночі я кілька разів прокидаюсь від цього ж безумного явища. Крізь хвилинне отетеріння я усвідомлюю власну готовність пережити неминучий нещасний випадок невідомого мотоцикліста за моїм вікном.
За це літо він став мені як рідний. Я не уявляю, хто він і чим займається цілими днями, якого він віку, які стани переживає, коли істерично прориває повітря своїм транспортним засобом, чи цілеспрямовано шукає для себе каліцтва або смерті — чи, навпаки, намагається відчути дурну силу життя. І я дотепер не можу визначитись, що почуваю до нього: вболіваю, хвилююсь, заздрю його хвацькості — чи дратуюсь через насильство, яке він чинить, роблячи інших звуковими свідками своїх щонічних замахів.
У своїй книжці “Немає чого боятися” Джуліан Барнз намотує кола навколо смерті: він розмірковує про страх смерті, про віру і релігію, про старіння і помирання — і робить це у характерний йому віртуозний спосіб. Його міркування чесні і тверезі, він не заграє зі смертю, не впадає ні в каламуть депресії, ні в жоден із самообманів та рятівних ілюзій. Цей текст зворушливий і часто страшенно смішний. Інтимні спогади про втрату найближчих авторові людей чергуються з історіями про помирання відомих людей, з анекдотами, з екскурсами в філософію, історію, науку й мистецтво, зі спробами намацати сенс, заспокоєння і надію. Хоча сам автор самоіронічно визнає, що будь-які спроби примиритись зі смертю чи звикнути до думки про неї не можуть виявитися вдалими. І тим не менше, цей живий і людяний текст несподіваним чином поєднує собою слова “смерть” і “насолода”.
У ході своїх міркувань автор несподівано звертається до читача. Невідомо, справедливо припускає Барнз, чи не помре читач цієї книжки раніше від автора. Чи не помреш ти, теперішній читачу цієї книжки, раніше від мене, автора. Гіпотетично таке цілком можливо.
Я читаю цей пасаж, мені перехоплює подих від такого нахабного прийому — але заперечити немає чого. І є чого боятися. Я перевіряю рік народження Джуліана Барнза. Але різниця у віці нічого не гарантує і ні про що не свідчить. І в цей момент чую, як на мій будинок накочується ревіння скаженого двигуна. Я розумію, що моя готовність з гідністю зустріти смерть невідомого мотоцикліста зовсім не свідчить про те, що він справді помре раніше від мене, настільки готової до його смерті, але зовсім не підготовленої до смерті власної.
Оскільки Барнз з усією можливою переконливістю підтвердив мої власні переконання про неможливість жодної підготовки, я поглиблюю тему, переходячи до думок про померлих, останні сліди перебування яких на цій землі затираються. Цікаво, скільки може бути фактичних і символічних смертей, нанизаних одна на одну і розтягнутих в часі. Моторошно, що найбільші трагедії мають такий тривалий потенціал — і невідомо, чи мають дно.
Недостатньо, скажімо, того, що Миколу Зерова за життя пресували, обмежували, переслідували, арештували, засудили, вислали на Соловки, розстріляли. Недостатньо, що кістки його лежать невідомо де, а могила його 10-річного сина Котика є водночас лише кенотафом його батька. Недостатньо, що велика кількість рукописів, перекладів і праць Зерова була знищена радянською владою. Просто тепер матеріали, які залишились — автографи і чернетки, рукописи і листи — виявляються зовсім неважливими, цілком собі необов'язковими. Як і матеріали й документи сотень інших українських культурних діячів, що зберігаються у Центральному архіві-музеї літератури і мистецтв.
Цей архів поки що розташований на території заповідника “Софія Київська”, і температура й вологість його приміщень і так викликають сумніви щодо пристосованості цього місця до зберігання історичних документів. Але, мабуть, не з цієї причини цілий архів у поспішному режимі вирішили витіснити до напівзруйнованих промислових будівель на Окружній. У цих ангарах провалена підлога, вхід заріс чагарниками, жодного опалення не передбачено. Ви тільки погляньте, як краплі дощу розмивають чорнило в зошиті з байками Левка Боровиковського, як зозуля підкидає яйця в рукописні переклади Бориса Грінченка з Шіллера, як ніжно припорошені першим сніжком малюнки і шаржі Олександра Довженка, якими вигадливими візерунками лягає плазмодіокарп міксомікотових слизовиків на рукописи-ноти Кос-Анатольського.
Всі ці останні натяки на їхнє існування можуть розчинитись ще до того, як стихне за моїм вікном гуркотіння мотоцикла, пришвидшеного дурною силою життя. Я сподіваюсь, мотоцикліст щасливо доживе до найглибшої старості.
10.07.2017