Василь Стефаник

З приводу нового видання його творів*).

Богдан Лепкий писав у своїх спогадах про Василя Стефаника, що в хвилях великого пригноблення, коли тягар життя вривався в глибину поетового серця, — сягав до Стефаникові новелі. Робив це поет "Осени" в важких хвилинах для нашого народу, коли сам був відорваний від рідної землі, живучи далеко на чужині. Читаючи Стефаникові новелі, вживаючися в "його світ" та впиваючися "його словом" — переживав Лепкий катарсис, оте духове очищення душі естетичними переживаннями, як про те вчив колись великий Аристотель. Та твори Стефаника не тільки Лeпкогo — оту "найніжнішу людину", як його звав Стефаник, — зворушували до глибини душі. Також перший видавець "Синьої книжечки", учений професор університету, Степан Смаль-Стоцький, плакав над новелями русівського земляка. І знову треба додати, що отой плач вченого мовознавця — це не плач дівчат над Квітчиною "Марусею", з якої Стефаник зміг прочитати тільки кілька сторінок, а решти таки не міг докінчити. Стефаникова творчість потрясає душу читача своєю трагікою так, як колись грецькі трагедії зворушували в театрі видців. Плач над Стефаником — це плач старого Максима з "Синів", що "землею, як хустиною обтирав сльози", що в свому горю — з Богом сварився, що своїх синів научав:

"Взад не йдіть!... Аби воріг... не віторгав землю у свій бік!"

Мало є творців у світовій літературі, які такою малою кількістю творчости, як Василь Стефаник, змогли здобути собі несмертельність. Ціла Стефаникова творчість — це 72 новельки, вміщених на 350 сторінках малого формату. Та який багатий зміст Стефаникового "світу"! Яка сила його могучого слова! Це не степова річка, що ліниво тече по степах України! Це навіть не буйний гірський потік, що котить у своїй люті камінюки — це альпейська лявіна, — вулькан, що грозою бухає раз на тисячеліття! І це порівняння, на нашу думку, найкраще вияснити може, чому Стефаник написав так "мало" і чому він мав таку довгу перерву у своїй творчості. Вже раніше зазначували очевидці Стефаникового творення**) (Б. Лепкий і Яр. Весоловський), як мучився письменник підчас писання. Тепер ще краще про те розказує Ю. Гаморак у своїй "Спробі біографії", опертій на нових джерелах, досі не опублікованих. Спитаємося отже, чи є в світі вулькан, що вічно вибухав би? Чи в стані людський організм творити безустанку серед таких творчих переживань, в яких писав автор "Синів"?

"Українське Видавництво" добре зробило, що видало саме тепер, коли важиться доля нашого народу та його землі, Стефаникові твори. Читаймо новелі Стефаника, пізнаваймо в його "світі" душу нашого народу, відкиньмо той намул, яким старалися обмазати нашого письменнику всякі "соціялістичні" та "комуністичні ідеологи", а по бачимо в Стефаниковому слові ті ідеї, за які сьогодні борються провідні народи Европи. Ідея життьового простору, ідея "землі" — ось гасло наших днів, яке й перед нашим народом мусить мати свою силу. Оці слова — це не журналістична "актуалізація" під впливом останніх подій — це висновки, до яких ми дійшли у згаданій нашій праці ще в 1937 році. Там писали ми:

"Ідея "землі" послідовно простягається через усю письменнинову творчість. Бачимо її спочатку тільки в клаптику русівської землі в "горбі" Івана Дідуха і в "своїй ниві"; в тій "жмінці землі", що про неї думає безземельний Яків у сонних мріях на чужому лані: "Ґрунт, то спосіб до всего, як твій є!" Чи це не може бути символом надій і змагань всього народу? Стефаникові селяни борються, як "Камінні" з руїнниками свого "достатку''; вони не вагаються ставати на прю з Богом. Суворі закони життя в Стефаниковому світі. Хто шкодить своїм, хто помагає злим, — того нищать Стефаникові селяни; так знищила стара Вережиха свою рідну доньку Катерину, що вислугувалася москалям; так убивають злодія; так гірко покутує Марта зі своїм чоловіком за те тільки, що, нехотячи, спалили рідне село".

Оцей клаптик землі в перших творах Стефаника — це тільки символ того, за що пізніше згинули обидва сини старого Максима, ті всі українські сини, що їх закопував герой "Межі".

"А він підоймив шаблев груду землі та й каже: "Оце Україна, а тут — і справив шаблев у груди —  отут її кров, землю ідем від ворога відбирати".

Читаймо ж Стефаника, набираймо сили до нового життя, вірмо зі старим Максимом та з героєм "Межі", який "прилєгає на ниву і дєкує вітрові, що він є на землі, і землі, шо вона родит". Оцей старик, що хоронив наших "кровйов обкипілих" героїв, каже собі "насипати до деревища землі", бо "хоче лиш з нев бути, так як наші" (герої). Він не зневірюється програною, бо "доки ми ці сміючі очи, як перли, закопуємо, то й наша межа буде".

Вірмо ж словам, найбільшого після Шевченка, майстра нашого слова!

***

Гаморакове видання — найповніше. Ювілейне видання з 1933 р. містило 54 новелі, теперішнє — 72, бо видавцеві вдалося роздобути нові, досі незнані, твори. Думаємо, що в найближче видання, яке незадовго повинно зявитися — мусить увійти все те, що написав наш великий письменник: і спомин про перший твір Мартовича, і критичні завваги під заг. "Поети й інтеліґенція", і два Стефаникові переклади з Людвика Тома, і всі Стефаникові листи, бо ж, як бачимо з праці Гаморака — це дуже часто не звичайне листування, тільки найчистіші новелі. Те саме відноситься і до всіх варіянтів Стефаникових новель, які тільки зберіглися. Ці варіянти дадуть можливість заглянути в творчу майстерню такого скупого на слова письменника, як Стефаник, та вічно вчитимуть молодих письменників, що творчі успіхи йдуть завсіди тільки за творчим зусиллям, що не досить написати "мой", "си" або "лем", щоб зараз бути письменником "а ля Стефаник". Щоб написати 75-стрічкову новельку "Дитяча пригода", працював Стефаник цілу ніч, записав масу паперу та був втомлений і блідий, як смерть.

*) Василь Стефаник: Твори. За редакцією Ю. Гаморака. Українське Видавництво, Львів, 1942, ст. XLVІІ + 378+ (2).

**) Голоси ці зібрані з книжці: Л. Граничка: Василь Стефаник. Літературна критика й дійсність. Львів, 1937, ст. 52. Відбитка з "Вісника" 1937, кн. II, III, IV і V.

[Краківські вісті]