Чому у фортифікаціях оборонних монастирів XVI-XVII століть бачимо лише шестикутні вежі, натомість у тогочасних світських замках і фортецях не бракує й п’ятикутних? Невже містика якась? Про це й інше відома історикиня та мистецтвознавця розповіла на презентації монографії, назву якої винесено в заголовок цього тексту. Презентація відбулася минулої осені у Львові у рамках XXIII Форуму видавців.
***
Катерина Липа. Теорія архітектури, містика і війна. – К.: Laurus, 2016. – 152 с.: іл.
Я завжди хвилювалася по-різному, та цього разу я майже в паніці. Поясню, чому. Саме з-за теми і нахабної назви, яку я вигадала. Річ у тім, що зазвичай хвилюються і дякують. Так от велика дяка всім, хто допомагав, і тим, хто змусив мене цю книжку зробити.
Самі знаєте, у нас в телевізорі – «Битва екстрасенсів». Тобто, 50-70 років заборони на релігію й ізотерику спричинили таке викривлення в мізках, що пам’ятають (ну, може, хтось молодший не пам’ятає, але чув), як заряджали воду, коли сказали: «Можна!». Коли почали виходити дивовижні видання. От була така «Интересная газета». Мій син з іншими підлітками купували різні випуски, присвячені якійсь ізотериці, інопланетянам. Вони купували саме, щоби пореготати. В мене навіть почуття гумору на це не вистачало, тому що це неможливо. У нас, врешті, є Шилов і «канигінці», професор Бебик, що там ще? Ну, коротше, купа цікавого. Ті, кого археологи називають «трєпологами», фахівці з мистецтва «козаків-характерників».
З іншого боку, коли починаєш з’ясовувати, співвідносити будівельну практику з теорією, то, звісно, починаєш якось торкатися містичних речей, бо в теоретичних працях все це є. Тобто, це може не бути прописане відкритим текстом. Я знайшла тільки одне місце, де є вимога до фортифікатора, – це книга Юзефа Нароновича-Неронського, який відкритим текстом пише, що військовий інженер мусить знати балістику, хімію, астрономію і arte naturalum magicum, або ж «науку природних дивовиж». Але все це присутнє взагалі, і до мене раптом «дійшло»: як це немає? Я зрозуміла, що люди давно торкаються цієї теми. Я би сказала, що ця тема пов’язана більше зі сприйняттям архітектури. Тобто, десь теорія «від зворотного», як собі щось уявляють.
Звісно, вітчизняні фортифікації доби Ренесансу будувалися, як і по всій Європі, людьми, які були знайомі з теоретичними працями. Тобто, все, як у всіх, як у людей. Те, що архітектурна складова була, – це зрозуміло, ми її бачимо. Виникає питання, чи була містична складова, наскільки її розуміли? Чи просто брали форми, які нормально захищали від артилерії? Період цікавий саме тим, що дуже потужно розвивалась артилерія, і потрібно було щось із цим робити, причому бажано ще з прицілом на майбутнє. Ви ж розумієте, що вигадати і відлити гармату, постріляти – все-таки швидше, ніж збудувати чи навіть добудувати якусь частину фортифікації. І зрозуміло, що прямих заяв, що от ми робимо містику, у нас є містичний захист, не було і бути не могло. Тому що величезна частина населення була православною. Всі ці алхімічні штуки, все, що називалося тогочасною наукою, так чи інакше пов’язане з якимись містичними поглядами, – це породження все-таки західної філософії. І часом богослов’я там зав’язане. Довелося збирати потрошку якісь свідчення, що в нас читали, що як уявляли.
Але в якийсь момент я перелякалася – так у це заглибилась, що сказала своїй подрузі Наталії Ставченко, доктору історичних наук: слухай, кажу, можливо, я вже за вуха притягую, або з глузду їду – якось дуже воно складається. Вона каже: а ти приходь в семінар Наталії Яковенко, от тобі діагноз і поставлять, їдеш чи не їдеш. І я прийшла, абсолютно не соромлячись. Це не навчальний семінар, це місце, де люди, щось напрацювавши, діляться своїми ідеями, і відбувається таке миле, симпатичне обговорення. Я прийшла і кажу: ну, якщо я вже перекваліфікувалася на кореспондента газети «Нострадамус», то ви можете мені сказати чесно, я витримаю такі речі. Народ посидів, послухав, позадавали питання, потім мене Наталія Миколаївна питає, чи публікація є. Кажу, от подала таку доволі розлогу статтю. Вона каже: ні, статейка загубиться, треба книжку. От, каже: у вас там по одному регіону, по Поділлю, а Ви розгляньте решту регіонів, щось мені підказує, що там буде приблизно те ж саме, і, каже, треба книжку.
Сама би я не ризикнула, але я була заскочена такою реакцією Наталії Миколаївни, яку безмірно поважаю. І думаю: якщо вона вважає, що це цікава і потрібна тема, напевно, треба цим зайнятись. От і зайнялась.
Я не знаю, як вам буде, а я отримала величезну втіху, і хотілося би ще, але поки що, на даний момент це розтяглося би на невідь скільки, тому що потрібно ще до безкінечності дивитись архіви, треба шукати обміри або робити, а самотужки обміри – це просто нереально, для того щоб уже глибше всі ці справи аналізувати.
Я спробувала принаймні привернути увагу до цієї проблеми.
"Лоно Авраамове"
Мені довелося трохи звертатися і до іконопису, тому що в іконописі відбилась тема ідеального міста. От «лоно Авраамове» (до речі, з музею Шептицького). Подивіться, як «лоно Авраамове» оточили бастіонами. Це уявлення, це ставлення до фортифікації.
Піфагор досліджує гармонію на різних інструментах
Кілька слів про тогочасну науку. Ми всі пам’ятаємо, що піфагорейство було, скажімо так, модною річчю. Піфагору приписують розробку системи пропорціонування, яка єднала, скажімо так, мікрокосм і макрокосм, Землю і Небо. Буцімто Піфагор, почувши стукіт різних молотків у кузні, співвідніс це з довжиною звуку. Довжину звуку потім переніс на струни. Довжина звучання і довжина струни – вийшла відома всім нам гама, якою послуговується європейська музика, вийшли пропорції. Звук – це небесне, геометричні виміри – це земне. У такий спосіб вдалося пов’язати той таки небесний Єрусалим з ікони з земним.
"Небесний Єрусалим"
А ось це монокорд з трактату Роберта Фладда початку XVIII століття. Це єдина струна, яку, як бачимо, регулює рука Божа, і ця струна дає пропорції. Дуже банальний вислів: «Архітектура – це застигла музика». Для освіченої людини Ренесансу це був абсолютно чіткий прямий вислів, бо коли ще за середньовіччя добудували Санта Марія дель Фйоре, підвели під купол і вже освячували, під час освячення храму грав мотет, написаний таким Ґійомом дю Фаї, фламандцем, у якого музичний розмір відбивав пропорцію споруди. Тобто, ця споруда втілена в музиці.
Ілюстрація з трактату Роберта Фладда
Це про прекрасне, а треба ж було і про корисне. Це, до речі, ілюстрація знову ж таки з трактату з фортифікації Роберта Фладда. Я хочу звернути вашу увагу тільки поки що на пентаграми. Недарма і на обкладинці книжки пентаграма. Це такий був загальноприйнятий засіб захисту від чужих, від інакших, тобто, від ворогів. А вороги – це ж чорти обов’язково. Малювались пентаграми, і в центрі можна вже було спокійно почуватись, відвертати духів.
Я не можу не погодитися з думкою одного угорського дослідника, який звернув увагу (знову ж таки, це такі речі бездоказові насправді, це співставлення певних моментів, яким, от я повірила, а ви хочете – вірте, а хочете – ні), написав, що саме в XVI столітті, з одного боку, був сплеск зацікавлення містичним (саме тоді була записана і видана друком «Легенда про доктора Фаустуса»), а з іншого боку, посилилась османська загроза (кому, як не угорцям про це говорити). І це, звісно, спричинило фортифікаційний бум у Європі, і всі почали захищатися пентаграмами. Єдине, з чим я не зовсім погоджуюсь, – це з тим, що для нас і для угорців, напевно, була багато чому первинним турецька (для нас ще татарська) загроза, але все-таки для всієї Європи важливішим був розвиток технологій – треба було захищатися від новітніх гунів.
Духовна фортеця Йогана Валентина Андреа
Так чи інакше, але в XVІ столітті пентаграми, звісно, з’явилися. Тут вона символічна, як легко зрозуміти. Це – замок-фортеця всіляких чеснот із трактату засновника розенкрейцерства Йогана Валентина Андреа. Взято з англомовної статті, тому вже як автор вмів, вставив ці назви. Як ви бачите, два кола оборони, але тут шестигранник, фортеця шестикутна, що також є містичним символом (про це у книжці більше), і от всередині – віра, молитва, закон. Зовнішнє коло – теж багато чого важливого.
А це наші рідні п’ятикутнички, тому що справді з того, що лишилось, скількись замків-пентаграм – це переважно Галичина і Поділля, хоча є і крім цього. Є підозра, що їх було більше, дуже багато знищено, особливо Наддніпрянщина і Схід, єдине, що вдалося вирахувати – Полтавщина, Недригайлів, п’ятигранна фортеця.
Тобто, зрозуміло, що це було вельми поширено, і звідси виникає чимало питань.
Це більш-менш годящий план Сатанівського замку – за Юхимом Сіцинським, тому що сучасний план – там лишилося дуже небагато, і забагато пунктирчиків на місці того, що відносно недавно ще було видно (а тут ті самі пунктирчики – це шанець).
До речі, західноєвропейські історики архітектури стверджують в один голос (і я чомусь їм довіряю), що бастіон насправді також п’ятигранний. Він працював, якою би не була форма споруди, але п’ятигранний бастіон – це теж локальна пентаграма, у певний бік спрямована.
А це башти Скалату, мірний хрест на них. Та ж таки пентаграма, добре впізнавана. Башти різні надзвичайно поширені. Башти у твердинях XVI століття (Скалат, Меджибіж) – повно, така кількість, що одразу й не пригадаєш. Більше їх, ніж пентаграм.
Це зовсім близенько тут – це Броди (що лишилось).
П’ятигранна бастея замку в Бережанах
Це Бережани, у яких мурований замок-пентаграма з часом був оточений знову ж таки пентаграмою, але вже земляними бастіонами. Тобто, ховались у нас непогано.
А це те, про що писав Дарваш, якого я вже цитувала (угорський дослідник). Це пунтоне – прямостійні башти, ще не ескарповані, в п’ятигранному плані. Це, як він вважає, найпершими з’явилися пентаграми в XVI столітті, ну, я йому довіряю.
Так от, це наша пуента, в якій, як бачимо, було колись купа різних, різномасштабних пунтоне, два з них збереглися. Були більші, були менші, ну і це доволі ранній зразок.
А це Недригайлів. Бачите, теж маємо пунтоне.
Ну і п’ятигранник – це те, з чого все взялося. Все-таки пентаграму вигадала не та анонімна людина, яка записала легенду про доктора Фаустуса, який, як ви пам’ятаєте, викликаючи Мефістофеля, навколо себе малював пентаграму, що його анітрохи не врятувало. Насправді, звідки поширилося – це питання не до мене, це дуже давній символ, але поширилося з трактату Корнелія Аґріппи.
Ліворуч – Леонардо да Вінчі "Людина Вітрувія", праворуч – "людина Аґріппи".
Це власне «людина Аґріппи». От є «людина Леонардо», а це трохи інший персонаж, це «людина Аґріппи».
Тетраграматон у людському серці. З трактату Якоба Беме.
Це надзвичайно цікава річ, це не можу не зацитувати. Це ілюстрація до трактату Якоба Беме (щодо Христа в серці). Тому що в напис «Єгова» вставляється ще одна буква, і виходить «Єгошуа» – Христос.
Піфагорійський тетрактис
Зовсім недарма про це говорю, тому що зараз хочу процитувати вірш, який мене дуже вразив. Тут тетраграматон, вписана в трикутник назва. Ім’я Бога пов’язане з тетрактисом, тобто, теж система пропорціонування піфагорійська, є порівняння з цим малюнком. Процитую текст початку XVII століття невідомого автора:
«Кто церков тѣла своєго и смисли
не растлѣваєт нечестивими мыслы,
В сем, яко в церквѣ, ієрей по чину,
Мелхиседека пребиваєт вину.
Кто, як художник, сердце созидаєт,
чисто в дому ся єму устрояєт,
К сему приходить, якоже сын мнимий,
архитектона во вышних славимий.
Цей вірш дуже, як на мене пов’язується з підходом Беме, який писав, зокрема, наступне:
«Ми, люди, маємо єдину книгу, що веде нас до Бога. У кожного вона всередині нова, і являє собою безцінне ім’я Бога. Її літери – це полум’я, його любов, яку він у безцінному імені Ісуса відкриває нам у своєму серці. Читай ці літери у своєму серці і в душі, і тоді тобі буде досить цієї книги. Усі писання дітей Бога спрямовують тебе до цієї книги, тому що вона містить усі скарби мудрості. Книга ця – Христос у Біблії».
Річ у тім, що тут виходить надзвичайно цікава колізія. Тобто, пишуть, що Бог як найвищий архітектор є таким і у так званих протестантських кабалістів (як Беме), є таким і в єзуїтів, і є таким в українському вірші (причому, здається, навіть київського написання). Тому це таке непряме підтвердження зацікавлення в нас подібними речами і розуміння, про що йдеться.
Софія Премудрість Божа
Ще хочу поділитися такою своєю думкою щодо доволі загадкової гравюри. Це київська гравюра початку XVII століття, автор – Леонтій Монах. В неї дуже дивна іконографія, і ця іконографія з’являється вперше саме в цій гравюрі. А проблема в тому, що в українській тогочасній гравюрі іконографія бралася або безпосередньо з іконопису, або із якихось європейських аналогів. Причому з аналогів брали не тільки наші. Ходили ці «компендіуми» (те, що пізніше стали називати «безбушками») переважно біблійного змісту, з яких можна було брати композиції як зразок. Є дуже цікаві аналогії, декілька з них я спробую зараз навести. По-перше, ось така Софія новгородського типу, тому що Софія київського типу зовсім інакше виглядає (я маю на увазі канонічний тип ікони). Подивіться: вінець, княжий одяг, тільки тут Софія Премудрість Божа з крилами. Я, звісно, дуже побіжно так переказую, але величезна різниця начебто існує між уявленням про Софію в православ’ї і не так у католицтві, як взагалі в католицькому світі. Бо там Софія Премудрість, скажімо так, не зовсім Божа, дуже широко трактована і часто має стосунок до алхімічних якихось речей.
Леонтій Монах. Чистота аки девица (1627)
Ви звернули увагу, що у Чистоти (так умовно називається, бо на гравюрі написано текст: «Чистота аки девица») така мотузочка від уст іде до вуха Божого. А тут відразу згадується дійсно, з одного боку, той самий монокорд (струна, яку регулює Бозина ручка з усіма вимірами), а це отака (знову ж таки хімічний трактат) Природа, яка однією рукою зав’язана на повідочку у Бога, а тут вона тримає на повідочку мавпочку. Тобто, такі вельми специфічні подоби.
"Софія алхімічна" (із базельського трактату Ієроніма Рьойснера, 1582)
Мене цікавило, звідки цей розквітлий вінець. У Софії Премудрості Божої нічого подібного немає. А тут ми бачимо Софію алхімічну. Це зі швейцарського видання. Мальоване, як бачите, кольорове, не друк. Розквітла ця корона, ще й з птахами, сонце і місяць. До речі, якщо повернутись до гравюри, теж дуже подібне до тих зображень. Єдине, що вона стоїть на двох алхімічних печах, має в руках два повернені донизу факели, і, взагалі, доволі загадкова. Кожному зрозуміло, що має стосунок до алхімії, але таких чітких трактувань її немає.
Гравюра з алхімічного трактату Генріха Кунрата
А це просто гравюра з алхімічного трактату Генріха Кунрата. І якщо тут добре роздивитись, то можна зрозуміти, що все, написане по колу, – це стадії Великого діяння, кожен бастіон – це етап Великого діяння (тобто, алхімічного процесу, під час якого дуже сподівалися знайти чи то золото, чи то еліксир безсмертя, а в результаті навчилися переганяти горілку, за що ми всі їм вдячні).
Відповіді на питання
Питання: Тут у переліку оборонних споруд немає чотирьох замків Львівщини – це Підгірці, Золочів, Олесько і Свірж. Я розумію, що це через те, що вони не мають містичних рис. Але парадокс, що ці замки найкраще збереглися до цього часу.
К.Л.
Олесько до цього зовсім стосунку не має. Треба розуміти, що в мене – період до Хмельниччини, тобто, коли активно велося будівництво, ішли дуже швидкі зміни в будівельних технологіях. Олесько тут бути не могло. XVI – половина XVII століття – в Олеську були бастіонні укріплення, але ми до ладу не знаємо, які. Якби в мене була реконструкція… От реконструкція Жовкви – вона була, і ясно, що вона була включена.
Підгірці можна було згадувати, а можна було й ні. Чотирикутних замків у плані (в мене йдеться переважно про плани замків) я взагалі не згадую, за невеликими винятками. Чотирикутна форма – найзручніша форма, як і Т-подібні. Тому в чомусь іншому Підгірці прекрасні, але тут – це один із десятків замків, які чотирикутні, я їх навіть не згадую. Я написала однією фразою, що їх було повно, і тут у кожному випадку треба спробувати розібратися, чи мало це стосунок до якихось містичних речей (тобто, що собі думали люди, з одного боку, ті, що будували, а з іншого ті, що там жили).
Питання: про західноєвропейських архітекторів, які в Україну могли занести певні ідеї.
К.Л.
На практиці ми не знаємо більшості імен архітекторів. Тобто, ми знаємо якихось людей, які тут працювали, дещо про них, а про якихось зовсім нічого не знаємо. До речі, я тут згадувала Жовкву, ми ж не знаємо, де вчився [архітектор Павло] Щасливий. Багато хто з тих приїжджих «народились» тут уже дорослими архітекторами. Ті ж італійці – особливо тут в Галичині, навколо Львова, повно італійців. От прибув – добре якщо знаємо звідки, тому є питання. Тобто, тут дуже багато допустових речей насправді.
Бо чому людина обирає форму? Прямокутник – це зручно, це взагалі не питання. А от трикутник? Трикутна форма теж зав’язана на тому тетрактисі, про який я згадувала, тобто, рівносторонній трикутник, поділений таким чином, що є символом безконечності, тобто, кожен можна змінювати, пропорціонувати – там буде кілька трикутників вписаних.
Не так давно дослідник із Одеси (такий Андрій Красножон, може, хтось його читав) найбільш ранній період вирахував з превеликим подивом, що Білгород-Дністровська фортеця є тетрактисом. Трошки кривуватим, але він знайшов модулі з одного боку, з іншого боку – там у стіні вмуровані ядра. Всі знають, що це не ядра, які залишилися (от стрельнули, і вони застрягли). Їх навмисно вмуровували. Їх не дуже добре видно, тільки при певному освітленні (коли там кутове світло, то чітко видно). Якщо відійти трохи далі і не впасти в яму (яка вже є античне місто Тіра), видно, що це вже тетрактис. З іншого боку, ще з давновойських часів є дуже багато мисових укріплень, тому що це зручно. Тому що на мису – там між двома річками пагорб мисовий, і ясно, що укріплення, якщо його добудовують, розростається в бік більшої сторони. І в яких випадках це ідеологія, а в яких просто випадок і так заведено, і традиція (просто звичай так будувати)? Це дуже складно визначити насправді.
Питання: Я розумію, що Ви розглядали обмежений історичний період, але якщо навіть взяти територію України і подивитись Дніпровську лінію, далі подивитись, припустимо, місто Кропивницький. Там більшість фортець є не пентограмами, а шестигранниками. Чи Ви якось досліджували, коли і як ось помінялася ця мода – з п’ятигранників на шестигранники?
К.Л.
По-перше, шестигранники були. Там у книжці у мене все є, що щось символізувало, і тут у мене десь, у трейлері, є символ оборонної архітектури (жінка така шикарна) – це з дуже цікавої книжки такого-от Чезаро Ліппе, італійця, яку перевидавали купу разів на зламі XVI-XVII століття, такий збірник-цитатник для ораторів, всяких розумах, кого завгодно, де було описано, як мають бути описані чи зображені якісь явища чи чесноти, що завгодно. І от, що цікаво, що «просто Архітектура» там є, вона без малюнка, а «Архітектура Мілітаріс» – з малюнком. І у неї в руці грифельна дошка, на якій шестигранник. Потім там ще, наприклад, 1615 року титул трактату Самуеля Бараґуа, там Марс і Беллона (обоє голі, в оточенні аквантури, дуже прекрасні) гортають удвох трактат, в якому п’ятигранник, чотирикутник і шестигранник. Тобто, шестигранник все одно був. Ми ж розуміємо, що чим більше завалів куртини, тим найбільш вірогідно, що ядро влучить все-таки не напряму, а під кутом.
Тому я Українську лінію не розглядала, тому що це зовсім інший період, теж доволі складний, але там вже трохи інше походження знаків. Тому що там виходить, що, з одного боку, були традиційні вміння наддніпрянського населення (як будували щось, так і будують), козаків переважно. З іншого боку, це вже робилося на замовлення Петра, який міг когось завозити і давати команду будувати отак і все. Тому тут треба знати тло цієї доби.
Питання: Чи Ви якось розглядали в книжці оборонні церкви?
К.Л.
Ви знаєте, я трохи це зачепила. Не церкви, тому що мене цікавлять більші речі. З церквами, окремо стоячими, більш-менш зрозуміло. Я просто, шукаючи оцих підтверджень і зрозуміння того, що щось робилось, розглянула плани оборонних монастирів. І вийшло, як на мене, це доведення від супротивного. Тому що хоч католицькі, хоч православні потужні монастирі десь більш-менш у цьому періоді, трошки пізніше там є (може, парочка), – не є жодний пентаграмний натяк. Переважно прямокутники (тобто, нормальний звичайний прямокутник), але теж є там певні штуки і жодної п’ятигранної башти. А шестигранні є.
У Теребовлі в кармелітському монастирі – шестигранні башти.
Никодим Зубрицький. Облога Почаївської лаври (1704)
За гравюрою Зубрицького (відома гравюра «Оборона Почаївської лаври»), в Почаєві теж були шестигранні башти.
Ще, здається, у Крехові. Тобто шестигранник – це можна, але шестигранник оспівувався як довершена архітектурна форма оборонна. Більше я не захоплювалася. Церкви окремі – там все-таки в переважній більшості форма продиктована, як на мене, все-таки літургічними потребами. Тобто, або це базиліка католицька, або щось центричне православне. Десь так.
Питання: Недавно викладачі кафедри реставрації кам'яних споруд Львівської політехніки дослідили, що в Холмі в спорудах часів короля Данила використовувалися технології штучного каменю. Ви собі уявляєте, це XV століття? Штучний камінь? По суті своїй це вже містика. Тому що вони з’явилися фактично відносно недавно в нас у широкому вжитку. Чи досліджували Ви питання не тільки форми, але і змісту будівель?
К.Л.
Матеріали – це не зміст будівлі, це – технології. Технології – я маю про них загальне уявлення, але в технології я, зрозуміло, не заглиблювалась, тому що це окрема тема. Аби займатися технологіям, то треба займатися діяльністю цехів, бо там, щоби вступити в цех, треба мати скількись там ям готового вапна, ще якісь такі речі. Я просто знаю, що будували з місцевого каменю, де він був, а про магічний зміст ми зараз і говоримо. Тобто, ми намагаємося якось з’ясувати, чому ця споруда пентаграма або шестигранник. Це просто так, чи цьому надавали змісту? Йдеться про це. Мені здається, що все-таки багато речей, які бралися з трактатів, напевно, не втрачали містичний зміст, але трохи його нострифікували.
Обкладинка трактату Самуеля Маролуа роботи Гондіуса-батька та портрет Богдана Хмельницького, створений Гондіусом-сином
Але я ж кажу щодо річпосполитської теорії архітектури, то я розглядаю два трактати, які були пізніше від будівництва розглядуваних будівель, але вони такі, що скоріше підбивають підсумки, ніж пропонують нове. Такого роду літератури було дуже багато і не тільки стосовно фортифікації, а взагалі по архітектурі. Тато того Ґондіуса, який зробив гравюру «Портрет Хмельницького», був взагалі-то теж гравером і працював на Самуеля Маролуа, так тато і сам «ваяв». Були дуже популярні збірки різних античних ордерів, з пропорціями, що де як робити, як різьбити, як малювати, і це робилося. І такого повно збереглося. Фортифікаційно в нас мало що є, але, знову ж таки, за кордоном у певний момент там писали «і рак, і жаба», вибачте на слові. Якісь бували, скажімо, артилеристи та фортифікатори добрі, а бували такі персонажі… От я натрапила, був один італієць, який запропонував взагалі виходити в пропорціях споруди з калібру наявної гармати. Причому він там дуже грубо каже, що оця ваша краса – нам цього не треба, а нам треба захищатись, давайте виходити з калібру гармати. І що було нерозумно, тому що насправді якось так повелося і тривалий час підтримувалося, що бастіони пропорціонували в різних там системах виміру, але пропорціонували, виходячи з дальності пострілу з мушкету. Це 200 метрів, чи скількись сажнів, чи там у кого що є.
Підготували Світлана ЯНІВ і Андрій КВЯТКОВСЬКИЙ
25.06.2017