Володимир ГІНДА

 

До сексуальних потреб своїх солдатів провід III Райху ставився дуже уважно і намагався контролювати ситуацію на державному рівні.

 

 

Прагнучи уникнути або попередити небажані для Рейху стосунки вояків із місцевими (зокрема, слов’янськими) жінками та невід’ємні від таких контактів негативні явища (венеричні хвороби, погіршення військової дисципліни, моральний розклад, шпигунство), у Вермахті запровадили військові борделі, що супроводжували вояків на фронті, та стаціонарні борделі, що функціонували на окупованих територіях. Відповідний наказ у Берліні видали у другій половині липня 1940 року, і стосувався він Західного театру бойових дій. На Східному фронті борделі в окупованих містах активно почали відкривати 1942 року.

 

Цікаво, що серед нацистської верхівки в цьому питанні не було одностайності. Наприклад, Вальтер фон Браухіч вважав солдатську сексуальність частиною військової політики. Він припускав, що, залишаючись без статевих контактів, чоловіки накопичують у собі сексуальні бажання, які з часом виливаються назовні у спотвореній формі – ґвалтуванні жінок або гомосексуальних стосунках. Щоби цього уникнути, фельдмаршал пропонував створити систему військових борделів для Вермахту на захоплених територіях. Підтримував цю ідею і рейхсмаршал СС Генріх Гіммлер, який припускав, що сильні сексуальні бажання під час війни неминучі, враховуючи молодий вік солдатів Вермахту і що задоволення їх гетеросексуальних бажань є вигідним для ведення воєнних кампаній, бо підтримує бойовий дух, дисципліну у військах і перешкоджає кровозмішанню з «недоарійськими» жінками.

 

Німецькі солдати розважаються з повіями

 

 

Натомість їхні опоненти вважали, що сильний німецький солдат може контролювати свої сексуальні бажання, а відповідні заклади не можна наближати до фронту, бо їм місце лише у глибокому тилу.

 

Перемогла в суперечці ідея створення фронтових борделів. Бо й сам фюрер вірив у погіршення бойового духу арійського воїнства через відмову від сексуальних утіх Диктували таке рішення й зафіксовані на фронтах негативні тенденції, а саме: поширення венеричних хвороб. Борделі мали, за задумом, їх зупинити, адже у них повії перебували під ретельним медичним наглядом, що суттєво зменшувало ризик інфікування.

 

Але нас найбільше цікавить Східний фронт. Отже, 1942 року в окупованих німцями радянських містах почав стрімко розвиватися неконтрольований сексуальний бізнес. Головний лікар Вермахту у розпорядженні від 20 березня 1942 року писав: «Статеві захворювання у містах і селах радянської Росії дуже поширені. Причиною їх виникнення є дуже поширена підпільна проституція. Належить всіма можливими засобами працювати над зупиненням подальшого поширення у німецькій армії венеричних захворювань, а також запобігати статевим зв’язкам з неперевіреними особами жіночої статі». Єдиною можливістю успішного контролю повій, на думку нацистського ескулапа, було їхнє залучення до будинків розпусти. Поза тим, таємна проституція, на думку фахівця, мала в собі не лише небезпеку інфікування, а й відкривала шляхи для необережних зрад військових таємниць.

 

Для нівелювання цих проблем і задоволення фізіологічних потреб солдатів Вермахту та цивільних німецьких урядників нацисти заходилися відкривати в окупованих містах СРСР військові борделі. Дозвіл на їх відкриття в Україні, згідно з розпорядженням Еріха Коха від 22 грудня 1942 року, надавала військова та цивільна адміністрація міст, що забезпечували армію приміщеннями та меблями. Спочатку військові отримували дозвіл у командувача Вермахту, надіславши завчасно на його адресу лист-клопотання. Передбачалася можливість відкриття борделю і без згоди командувача, у такому разі потрібна була угода між військовою частиною, польовою та міською комендатурами.

 

Після дозволу командувача залучалися цивільні структури міських управ – фінансовий відділ і біржа праці, надаючи відповідні кошти й обслугу.

 

Медичне забезпечення покладалося на місцевих лікарів, а за їх відсутності – на військових. Керуючими мали бути компетентні жінки з Західної Європи. Бордель двічі на тиждень надавався у розпорядження німецьких цивільних працівників із окупаційної адміністрації чи торгівельних, будівельних, промислових фірм. Але це питання чітко не регламентувалося: якщо житомирський бордель цивільні могли відвідувати за домовленістю, то в Юзівці (Сталіне, нині Донецьк) військові мали ексклюзив. З керуючими теж не завжди дотримувалися вимог – у Юзівці всім керував українець, який, власне, й виклопотав патент у міській управі.

 

Містилися борделі переважно в містах і містечках, де були дислоковані значні німецькі частини. Щоправда, як зауважує німецька дослідниця Регіна Мюльгойзер, місця їх відкриття варіювалися залежно від регіону. Багато важило, чи існувала на місці проституція до війни.

 

Німецький пересувний військовий бордель

 

 

Варто зауважити, що на Східному фронті діяли ще й пересувні військові борделі, які постійно рухалися за військовими частинами. На жаль, мені не вдалося розшукати документальні підтвердження наявності таких на території України, але відповідні згадки містяться у спогадах військових чи людей, які пережили окупацію. Скажімо, українка Антоніна Демчина пам’ятає, як на Сумщині кілька разів біля їх населеного пункту з’являвся пересувний бордель, складений із кількох причіпних вагонів (в окремих двох тримали дівчат лише для офіцерів). Працювали там, зі слів А.Демчини, дівчата різних національностей віком від 13 до 19 років, але українок було найбільше. За кілька тижнів, що бордель був у місті, жителям вдалося дізнатися, що при дівчатах для спеціальних послуг були лікар, медсестра та косметолог. Всі вони були витончено вбрані та мали гарні прикраси. Є згадки про функціонування пересувних борделів у перші дні окупації Миколаєва.

 

Солдати Люфтваффе з повією на вулиці Кельна

 

 

Цікаво, що на початку німецько-радянської війни окупанти, керуючись расовими законами, завозили до діючих у СРСР будинків розпусти жінок із Західної Європи. Зокрема, у житомирському борделі, відкритому 1942 року, працювали повії з Нідерландів. До елітного борделю в Миколаєві проституток доправляли з Німеччини.

 

Але з часом все змінилося, головним чином через брак жінок і дівчат. До борделів від початку 1942 року почали набирати працівниць із різних соціальних прошарків і національностей, зокрема, єврейок, циганок, латишок, литовок, українок, білорусок, росіянок. Навіть Г.Гіммлер, який досить ревно ставився до статевих контактів солдатів із ненімецькими жінками, припустив, що секс у борделі з особою іншої національності не зашкодить німецькій расі, позаяк у цьому випадку не буває батьківства та кровозмішування через використання презервативу.

 

Про облаштування та персонал борделів в Україні багато можна дізнатися з розповідей керівника юзівського закладу Миколи Нікішина на допитах у радянських «органах». Заклад, де працювали 12 українських дівчат, відкрили 2 квітня 1942 року в готелі «Великобританія». У кімнаті повії стояли два стільчики, стіл, диван, кушетка, шифоньєр, вішак, рукомийник, миска, два відра. Постільну білизну прали раз на тиждень. Відвідувач спершу купував квиток у касі, потім лікар перевіряв стан здоров’я, його прізвище записували в журналі відвідувань і забирали військовий квиток. Після цього він обирав собі повію за смаком. У неї він перебував не більше 15 хвилин (якщо затримувався, то жандарм, наглядач за часом, прохав негайно виходити). Опісля відвідувач знову йшов до лікаря, вказував номер кімнати, який записували в журналі відвідувань, і отримував свої документи. Робилося це для того, щоб у разі виявлення у солдата венеричного захворювання, можна було швидко виявити, яка дівчина його інфікувала. Під час статевого акту клієнт мав обов’язково використовувати презерватив і не вимагати у жінок анального, орального чи мазохістського сексу.

 

Рецепція німецького борделю. На стіні табличка "Лише для іноземців".

 

 

Встановили німці й чітку норму прийому клієнтів для кожної повії, яка становила 9–11 осіб. Але зазвичай вона була набагато більшою. Так, працівниці юзівського борделю, зі свідчень М.Нікішина, за 7 робочих годин (14.00-21.00) обслуговували до 30 клієнтів, але з часом кількість трохи зменшилася. Щодня заклад відвідували пересічно 100–220 військових. Напевно, коли жінкам доводилося «приймати» до 30 і більше чоловіків, їх робочий день збільшувався. Адже, врахувуючи, що кожен солдат мав лише 15 хвилин на статевий акт, за 7 годин жінка могла прийняти тільки 28 клієнтів, і то за умови, що працювала, не встаючи з ліжка.

 

Не працювали жінки під час менструальних циклів, або після виявлення венеричної хвороби. Інфікованих доправляли до лікарні, у випадку відмови могли застосувати силу. Після завершення курсу лікування вони поверталися до роботи. Повії, які завагітніли у борделі, проходили процедуру аборту та знову поверталися до роботи. Для порушниць внутрішніх правил порядку передбачалися покарання: як правило їх відсторонювали на певний термін від роботи, що означало втрату засобів для існування. Наприклад, за порушення заборони покидати бордель у нічний час і відвідувати клієнтів удома порушницю могли на тиждень відлучити від роботи.

 

За свою роботу повії переважно отримували продуктові пайки, які в умовах голоду цінувалися більше за швидко знецінювані інфляцією гроші. Пайок становив на день 300 г хліба та за потреби додаткові 300 г, якщо рекомендував лікар, 30 г круп, 10 г масла, 30 г меду, ковбаса кров’яна, 70 г м’яса. Потім дівчатам стали видавати набагато більший за наповненням військовий пайок. Траплялося, що продукти харчування та делікатеси приносили клієнти.

 

Щоправда, є свідчення й про отримання повіями грошей. Сергій Новіков у дослідженні «Військово-польовий бордель: досвід рейхсверу» зазначає, що жінки юзівських борделів за роботу отримували на тиждень приблизно 500 крб., тоді як зарплата спеціаліста коливалася від 450 до 1200 крб. на місяць. Дослідник не вказує, звідки у нього ці дані, ймовірно, таку зарплату отримували повії італійського будинку розпусти, бо в німецькому, як зауважував Нікішин, зарплату не платили. Там встановили офіційну таксу – 3 марки (30 крб.) з клієнта. Частина коштів осідала в орендаря (на жаль, не вдалося встановити, який відсоток), а частина спрямовувалася до фінансового відділу міської управи. Дівчатам власник закладу дозволяв за домовленістю з відвідувачем збільшувати ціну за послуги до 5 марок, а різницю забирати собі. Тому в борделі нерідко спостерігалася картина, коли проститутки вели торги з військовими за ціну та лише після домовленості усамітнювалися в номерах.

 

Враховуючи, що норма становила щонайменше 9 клієнтів на день (на тиждень, відповідно, – 63), якщо у кожного з них вдалося виторгувати дві марки, то виходить 126 марок (1260 крб.) у тиждень, а в місяць – 5040 карбованців. Але ж Нікішин зауважує, що жінки часто на день обслуговували і до 30 клієнтів, тоді сума у 5040 крб. може зрости у рази. За ці гроші працівниці могли належним чином утримувати свої родини, навіть з урахуванням цін на «чорному ринку». Водночас 12 повій у борделю Юзівки приносили орендарю на день 5–6 тис. крб. прибутку та 140–150 тис. у місяць.

 

Солдатський талон на відвідання борделю та презерватив – такі видавали його відвідувачам

 

 

Із суто німецькою прискіпливістю приділялася увага засобам гігієни у приміщеннях борделів і серед повій. Спеціально для цього головний лікар Вермахту розробив комплекс заходів, які чітко прописав у розпорядженні для гарнізонних комендатур і військових частин від 29 березня 1942 року. Гігієні та правилам поведінки в борделях у документі відводилося 11 пунктів:

 

«1. Створені для німецьких солдатів будинки розпусти закриті для відвідування місцевим населенням. Ззовні вони мають містити таблички з написом: “Вхід для місцевого населення заборонений!” (німецькою та російською мовами);

 

2. З метою запобігання занесенню висипного тифу до борделю та зараження ним інших відвідувачів вхід здійснюється за надання довідки про дезінфекцію не більше триденної давності;

 

3. У закладі створюються місця для проведення санації, де відвідувачі перевірятимуться на наявність статевих захворювань і вошей. Вони не можуть одночасно використовуватись як місце проживання для персоналу;

 

4. У приміщеннях мають висіти таблички з написом: “Користуйся презервативом, оскільки існує загроза зараження статевими захворюваннями: запам’ятай контрольний номер твоєї партнерки. Після статевого акту проведи санацію”;

 

6. Розливати спиртні напої та роздавати харчі відвідувачам – заборонено;

 

7. Виготовлення, володіння та розповсюдження предметів садистського чи мазохістського характеру у борделях – заборонені;

 

8. Будинкам розпусти заборонено мати рекламних агентів;

 

9. Дівчата не мають права у нічний час перебувати за межами закладу, реклама на вулицях їм заборонена;

 

10. Будинок розпусти повинен мати запаси презервативів і видавати їх відвідувачам при вході у кімнати;

 

11. У кімнатах в наявності мають бути чисті засоби гігієни для користування відвідувачами та самими дівчатами (іррігатори / орошувачі)».

 

Шильд-реклама німецького солдатського солдатського борделю

 

 

В інших 6 пунктах розпорядження йшлося про гігієнічні правила для повій:

 

«1. Повії проходять обстеження у лікаря два рази на тиждень. При проведенні досліджень необхідно також виявляти паразитів;

 

2. У разі виявлення вошей у повій необхідно проводити заходи щодо їх виведення, щоби запобігти виникненню висипного епідемічного тифу з усіма наслідками;

 

3. Проводити та здійснювати контроль гігієнічних заходів має спеціально для цього призначений німецький офіцер медичної служби (за можливості – старшого віку);

 

4. Повії разом із номером отримують контрольні картки для записів, де фіксуються всі дані щодо проведення контрольних досліджень;

 

5. Жінки з венеричними захворюваннями або підозрами на них негайно спрямовуються на лікування до лікарні. Муніципальні органи влади зобов’язані тримати їх у медичному закладі до повного одужання;

 

6. Усі питання, пов’язані з проведенням контрольних заходів, що стосуються повій, підлягають спільному розгляду з бургомістром».

 

Як бачимо, німці у своїх розпорядженнях подбали про всі перестороги, аби уникнути небажаних явищ у борделях, але забули врахувати права повій. Принаймні у документах про це не йдеться, а якщо взяти до уваги, скількох клієнтів за зміну їм інколи доводилося обслуговувати чи скільки робити вимушених абортів, то ймовірно питання прав повій було на останньому місці. Працюючі в борделях жінки були просто товаром, яким користувалися солдати чи офіцери, збереженням якого ніхто не переймався. Траплялися випадки, коли повію п’яні відвідувачі могли застрілити чи завдати їй тілесних ушкоджень, на це ніхто не звертав уваги.

 

Німецькі борделі (зазвичай військові пересувні) могли ще й потрапити до рук солдатів Червоної армії, але це не завжди означало звільнення для жінок, а радше – ґвалтування та фізичне знищення. Ветеран ЧА Микола Нікулін згадував, як розвідники його частини одного разу наштовхнулися на німецький табір і вирішили дізнатися, хто перебував у крайньому будинку. Виявилося, що там містився бордель, де працювали російські жінки. Замість того, щоби звільнити нещасних, роззлючені чоловіки просто почали ґвалтувати повій, за що й поплатилися. Одна з працівниць зуміла повідомити німців, зав’язався бій, під час якого майже всі розвідники загинули.

 

Організувати борделі на зайнятих радянських територіях для нацистів було набагато важче, ніж на Заході, де вони в окремих країнах були частиною культури. Із приходом німців їхні власники швидко розуміли, що співпраця з Вермахтом – вигідна справа та надавали свої заклади разом із персоналом у розпорядження військових. Їхні повії й надалі отримували за свої послуги фінансову винагороду. Наприклад, у Франції могли заробити до 200 рейхсмарок на день. На більшій частині території СРСР (окрім приєднаних до Радянського Союзу напередодні війни) таке явище вважалося в суспільстві аморальним і ганебним. Санітарна служба німецької армії навіть припускала, що доведеться завозити жінок із Польщі чи Франції, бо з тутешніми представницями «слабкої статі» можуть бути серйозні проблеми щодо залучення до будинків розпусти.

 

На проблемі забезпечення повіями борделів на окупованій території СРСР зупиняється у своєму звіті начальник медично-санітарної служби 4-го гірського дивізіону, дислокованого на Донбасі. Він зауважив, що забезпечення повіями борделю Макіївки було проблемним через евакуацію цивільного населення з міста. З його слів, потрібні були принаймні два тижні, щоби знайти у Макіївці кілька повій, а для комплектації штату закладу – місяці.

 

Талони на відвідування військового борделю в Макіївці

 

 

Утім, побоювання німців не виправдалися, бо багато жінок постали перед дилемою – або на роботу до Німеччини, або до борделю. Деякі обирали бордель. Також жінок до такого кроку штовхала примара голодної смерті – своєї або рідних.

 

Але не тільки страх перед від’їздом до Німеччини та голодною смертю примушував жінок і дівчат іти в борделі. Багатьох брали на роботу далеко не за обопільною згодою. Комусь пропонували відпрацювання тілом через біржі праці, які функціонували в окупованих містах, когось забирали силою, когось шантажували арештом рідних. Скажімо, у борделі Маріуполя жінок забирали насильно через біржу праці. Проводили вербування працівниць і за допомогою кербудів, які подавали до поліції списки гарних дівчат і жінок. Іноді німецька влада просто обманювала українок. Так, у Києві їм пропонували місця офіціанток, але після двох-трьох днів у офіцерських їдальнях працівниць насильно доправляли до будинків розпусти.

 

Командир радянських партизанів Григорій Балицький у спогадах «Війна вночі» розповідав про партизанку Ніну Таран із Полтави, яка втекла до «народних месників» просто з борделю міста Гомель. Туди вона потрапила дорогою на роботу до Німеччини. На полтавському вокзалі німці вишикували дівчат у шеренгу й вибрали 28 високих і струнких. Потім усіх посадили до потяга, який рушив у невідомому напрямі. Зупинились у Чернігові, де дівчат оглянули німецькі лікарі, п’ятьох забракували (не були цнотливими). Після прибуття до Гомеля всіх розмістили в гуртожитку, переодягли у білі блузки та чорні спіднички, поробили зачіски на німецький манер і повідомили, що їм «випала честь» працювати повіями в борделі.

 

Дослідники досі не можуть чітко визначити кількість борделів, створених нацистами у поневолених країнах. Згідно з даними німецького історика Франца Зейдлера, на 1942 рік існували 500 закладів, порівну розділених між Західним і Східним фронтом. Своєю чергою американська дослідниця Венді Джо Гертьєянссен небезпідставно зауважує, що дані Зейдлера не можуть бути точними, бо кількість борделів на Східному фронті він визначає, просто збільшивши вдвічі кількість борделів, виявлених ним у Західній Європі. Мовляв, на Сході не може бути менше, ніж на Заході. Історик Пауль Кріста говорить про 569 будинків розпусти. Він до 500 об’єктів Зейдлера додає 60 борделів для іноземних робітників, що діяли на території Рейху, і 9 – у концтаборах (хоча відомо, що їх було 10).

 

Скільки ж німецьких будинків розпусти функціонувало на окупованій німцями території СРСР (а також на сусідніх українських землях), наразі встановити важко. Виходячи з наявної джерельної бази, можна лише снувати припущення. Покладаючись на архівні документи, наукові публікації, спогади свідків німецької окупації (зокрема, партизанські мемуари), мені вдалося встановити існування 57 таких закладів. Із них 36 – в Україні: у Львові (2), Дрогобичі (2), Тернополі, Бродах, Станіславові, Ярославі, Перемишлі, Замості, Яснозір’ї, Києві (2), Мошнах, Харкові (4), Житомирі, Донецьку (2), Сніжному, Макіївці, Миколаєві (3), Кіровограді, Вознесенську, Одесі, Полтаві, Новомосковську, Малоархангельску, Маріуполі (2), Феодосії, Керчі. Ще 21 знайшовся в інших містах СРСР: Мінську, Могильові, Гомелі, Вітебську, Бресті, Ризі (2), Лієпаї, Вільнюсі, Каунасі, Смоленську, Павловську, Дні, Пскові (2), Великих Луках, Калузі, Сольцах, Пєчках, Маревому, Таганрозі.

 

Німецький бордель у Бресті, влаштований у приміщенні синагоги

 

 

Окрім офіційних борделів, на окупованих німцями територіях СРСР діяли й неофіційні. Зазвичай їх створювали на квартирах вродливих самотніх жінок, схильних до розпусти чи охочих у такий спосіб заробляти на життя. Начальник поліції безпеки та СД Києва писав, що чинником, який ускладнював боротьбу з венеричними хворобами, стала наявність у місті значної кількості нелегальних борделів.

 

Отже, як бачимо, будинки розпусти, які діяли в Україні, мали задовольняти сексуальні потреби військовиків Вермахту й убезпечувати їх від небажаних чинників, які могли вплинути на боєздатність німецького війська. Наявний матеріал засвідчує, що зазвичай на Східному фронті працівниць цих закладів набирали силоміць, хоча були й такі, що йшли туди під тиском окупаційних реалій або з корисливих мотивів.

 

22.06.2017