Армія і нація в СССР

 

В женевському місячнику "Вуа де Пепль" була поміщена під таким наголовком стаття М. Данька, цікава не лише тим, що вийшла з-під пера українця, але й тим, що появилася саме в невтральній пресі про цю грізну проблему московського імперіялізму.

 

Коли в европейських державах армія є витвором нації — пише автор — в Росії армія виковала націю. Татари підбили предків Москалів раніш ніж вони встигли витворити національну державу. Московські князі, що прийняли зверхність татарських ханів, без значнішого спротиву, збирали для них данину, опираючись на збройні сили окупантів, скріплюючи таким чином зручно свою владу над власним населенням. Врешті витворення московської держави відбувалося дуже повільно.

 

Дня 7. квітня ц. р. святковано в СССР 700-ліття перемоги "російського" кн. А. Невського. Александер був володарем вільного міста Новгороду, яке здобув по довгій облозі Іван Грозний (1533—1584) зруйновавши до тла та вирізавши населення. Цього Івана III. безмірно зідеалізованого большевиками, треба уражати справжнім основником московської держави. Зруйновавши казанське ханство, цивілізація якого була в цю добу значно вищою московської, Іван ІІІ-ий устійнив таким чином суверенність Московщини. Територіяльне поширення московської держави відбувалося значно швидше ніж її національний і політичний розвиток. Межі московської держави були поширені за Урал до Іртиша вже в масі царювання того Івана. Щодо московської експанзії на Захід і до Балтійського моря, то її стримувала Швеція, вільні міста Гайзи й Польща. Користаючи з внутрішніх заворушень, які повстали по смерти Івана — поставив королевич Польщі Владислав, підтримуваний українськими козаками, свою кандидатуру на московський престол і облягав, хоч і без успіху, Москву.

 

Московську експанзію на Захід вдалося ще стримати приблизно на одно століття. Боротьбу розпочав наново цар Петро І скориставши з своїх подорожей по Eвpoпi, щоби зреорганізувати московську армію. Шведський король Карло XII та гетьман Мазепа не маючи підтримки Европи, не могли відбити напору. Здобуття України, Польщі і балтійських земель були щаблями в розвитку московської експанзії, яка тривала понад один вік, аж до російської поразки в кримській війні.

 

Дуже характеристично, що москалі зреклися навіть свого національного означення і зробилися в початку ХVIII віку "росіянами", щоб мати спроможність втягти до себе справжніх спадщинників стapої київської Руси, українців і білорусинів. — Цим зробив Петро І злу прислугу своєму народові, бо коли московська інтелігенція зробилася "російською", то нарід залишився на все московським. Цю національну і культуральну безодню поміж горішньою верствою зафарбленою на західний лад та народніми масами ніколи не вирівнано і це зробилось головною причиною кволости культури "росіян", які не були ніколи в стані асимілювати підбиті народи.

 

"Російська" армія зробилась не лише засобом вдержувати московське панування над іншими націями, але й єдиною міцною основою єдности владної нації. Московський імперіялізм різниться ґрунтовно від імперіялізму европейських націй. Еспанія, Португалія, Голяндія, Франція і Англія почали здобувати кольонії, коли їх національний і політичний розвиток більше чи менше завершено; московська ж експанзія була вже в повнім розвитку, коли нація ще не сформувалась. Але вона й ніколи не сформувалась в европейськім значінні. Власник рабів не може сотворити разом з ними національну спільноту саме тому, що він має "право" продавати їх, а навіть поодиноких членів родини. Не можна говорити також про спільноту культури, бо 80% населення не вміло читати, а обовязкове навчання впроваджено разом з доктриною інтернаціонального большевизму. А між скасованням кріпацтва в Росії (1860) та впровадженням комуністичної диктатури (1918) до речі ще з жахливішим кріпацтвом, бо колгоспним невільництвом, минуло ледве 60 років, отже напевно замало часу, щоб витворити новітню "совітську націю".

 

Свого найвищого розвитку осяг московський імперіялізм довго перед скасуванням кріпацтва селян в Росії, значить у часі наполєонівських війн. Твердження большевиків, що боротьба москалів проти Наполєона була "патріотичною" війною, наскрізь неслушні. Коли Наполєон здобував в Европі чужі землі, то він переступив межі Росії як визволитель поневолених націй. Між інш. січнева книжка "Реві де Монд" помістила дуже цікаву статтю п. Л. Гузара затитуловану "Наполєон і Україна". В ній подає автор текст документів, які понад кожний сумнів стверджують, що Наполєон мав намір відокремити Україну від Москви. Цей проєкт викликав навіть невдоволення поляків, бо Наполєон відмовився збільшити майбутню самостійну Польщу прилучуючи до неї частину української території. Як це було й кілька разів раніше, злучила війна проти Наполєона московських панів і невільників не для оборони їх власної землі, якої напевно не бажав собі французький імператор, але для оборони панування над чужими землями.

 

Всі головніші здобутки московського імперіялізму були доконані перед скасуванням невільництва в Росії. Цей факт вистарчає, щоб зясувати, чому й всі народи підбиті Росією не могли дістати від неї нічого окрім невільництва. Війна проти Наполєона була останньою, в якій Росія спромоглась протиставитися побідно якійсь великодержаві. По севастопільській поразці прийшла поразка на Далекім Сході в 1905 р., а відтак і упадок режіму в час першої світової війни... Чи большевики спромоглись відновили силу російської армії відновлюючи колгоспне кріпацтво селян? Можливо. "Російська" душа "загадкова", як це охоче твердить демократична преса.

 

Але нема сумніву, що армія і московський імперіялізм, які творять справжні основи національної "російської" спільноти, вимагають завсіди нових здобутків. З цього погляду окупація Західної України та інших земель протягом сучасної війни збільшила поважно могутність Москви. Можна також припустити, що московський уряд намагається вирівняти свої територіяльні втрати на заході "совітизуючи" поспішно Іран. В кожнім разі москалі бояться втратити свою вікову здобич, чужонаціональні землі, і це викликає їх розпучливий спротив в цій війні, також як надія осягти нові здобутки.

 

Традиції минулих війн і спомини про їх, які відновлює тепер большевицька пропаґанда, противенства які існували завсіди поміж московським імперіялізмом та незалежницькиии рухами поневолених націй і непримиримі контрасти поміж інтересами Москви і чужих націй, все це разом єднає москалів у сучасній війні та відокремлює їх безнадійно від цих націй.

 

Становище їх супроти Москви таке як і в часі першої світової війни, себто вороже. Большевики злучені сучасною війною з московським народом, але не з чужими націями. Отже ці нації не можуть бути ні в якім разі відповідальними за чинність Москви протягом тієї війни, тим більше що їх роля в СССР була завсіди дуже незначною. Врешті дуже характеристичним є той факт, що "найдемократичніший в світі" уряд з вибухом війни просто забув про існування Найвищої Ради, де "заступлені" й національні совітські республики.

 

Червона армія все була й тепер є більше ніж колись тереном, на якім большевики не допускали найменшого сліду "федералізму". Червона армія була московською по мові, вихованні, духу, традиції, організації. Вона була тим наймогутнішим знаряддям московщення.

 

Війна виявила виразно, що "комуністичні засади" СССР та її армії не були в дійсності нічим іншим як тільки засобами московської експанзії.

 

[Краківські вісті]

16.06.1942