Як музика зустрічається з розумом

Елізабет Гельмут Марґуліс

Антропологи, психологи та музикознавці вже не одне десятиліття дискутують про природу музики. У чому загадка цього феномену? Що лежить в основі здатності мозку сприймати звуки як музику? Тепер до цієї когорти долучився й Адам Окльфорд, автор книги «Порівнюючи ноти: як ми усвідомлюємо музику?» Окльфорд – композитор, піаніст, музикознавець і вчитель музики, який працює з дітьми із вадами зору та розладами аутистичного спектру. Багато хто з них демонструє екстраординарні музичні здібності. Вивчаючи феномен цих дітей, автор прагне пролити світло на сенсорні та когнітивні механізми сприйняття музики в цілому.

Діти, з якими працює Окльфорд, часто не можуть самостійно зав’язати шнурівки або відчувають труднощі, підтримуючи звичайну розмову. Однак, не маючи і десяти років, вони здатні один раз почути складну композицію і точно відтворити її на фортепіано. Їхні пальці немов самі лягають на потрібні ноти. За словами автора, навіть дорослі музиканти, з якими він навчався в Лондонській королівській академії музики, часто не мають таких здібностей. Розгадуючи секрет цих дітей, Окльфорд висуває твердження, які часто спонукають переосмислити звичні уявлення про музичну освіту.

У поясненні здібностей імпровізації, гри та слухання музики автор відводить центральне місце абсолютному слуху. На Заході лише одна людина з 10.000 має абсолютний слух – здатність точно впізнавати й називати будь-яку ноту, незалежно від того, чи вона звучить на скрипці чи в гудінні пилососа («Це – фа-дієз!»). Серед людей із розладами аутистичного спектру кількість таких сягає 8%, тобто один із 13-ти. А серед людей, які народилися сліпими або втратили зір у ранньому дитинстві, абсолютний слух притаманний вже 45%. Як стверджує Окльфорд, діти з абсолютним слухом полюбляють подумки розкладати улюблені мелодії на ноти (для них це так само просто, як нам розкласти слово на літери). Внаслідок таких експериментів-ігор приходить глибоке розуміння музичної структури.

Гармонія музичних нот для таких дітей може перетворитися на нав’язливе захоплення. Американська телевізійна програма «60 хвилин» якось показала сюжет про музичного саванта Рекса Люїса-Клака, який навіть спить поруч із клавіатурою і, засинаючи, підбирає дві останні ноти мелодії. Часто діти стають настільки одержимі нотами, що здатні проводити сотні годин за клавіатурою.

Експеримент з Дереком Паравічіні – одним із найобдарованіших вихованців Окльфорда – підтверджує ідею, що абсолютний слух існує не «само собою», а нерозривно пов’язаний із відчуттям музичної структури. Окльфорд попросив Паравічіні відтворити дві версії одного й того ж твору. В одній він повинен був дотримуватися традиційних правил західної гармонії, а в іншій – порушити їх. Перше виконання було значно точнішим – це вказує на те, що піаніст має інтуїтивне відчуття структури західної музики, яке набув, певно, під час якогось із ключових періодів розвитку мозку.

Значну частину своєї книги Окльфорд присвятив викладу положень своєї власної своєрідної теорії, яку він назвав «цигонічною». Вона полягає в тому, що повторення і трансформація музичних елементів можуть сприйматися як навмисна імітація. Ця здогадка, ймовірно, народилася в імпровізаційних іграх з його учнями. Хоча центральна ідея цієї й теорії й не викликає значних сумнівів, вона не отримала значного розвитку, адже її складний понятійний апарат не дає нових здогадок, відмінних від тих, які можна отримати простішими шляхами.

Автор не пропускає нагоди детальніше розвинути свої ідеї про те, як повторення веде до осягнення музичної структури. Порівнюючи музику і мову, він тільки раз звертається до впливової праці Анірудха Пателя «Музика, мова і мозок». Однак він жодного разу не згадує праць Діани Дойч, у яких вона демонструє, як унаслідок багаторазового повторення усної фрази мозок починає сприймати її як музику. Крім того, він пропустив і моє дослідження 2014 р. «Про повторення», котре застосовує психологічний підхід до розуміння того, як мелодії «звучать» у мозку.

Багато тем, які розкриває книга (наприклад, визначення звукоряду), підготовлений читач уже розумітиме. Тому цільова аудиторія виглядає дещо розмитою. Для повнішого розуміння того, як «працює» музика, я рекомендую музикознавчий огляд Евана Бондса «Слухай це» (Prentice Hall, 2008) та психологічний нарис Денієла Левітіна «Це ваш музичний мозок» (Dutton Penguin, 2006). Однак хроніка Адама Окльфорда про його роботу з екстраординарними музикантами вкотре нагадує нам, що загадкову природу музики слід і надалі досліджувати.