Солідарність і карність.

У Львові дня 9 н. ст. червня 1892.

Межи точками проґрами, за котрою під нинїшний час має пійти вся галицка Русь находимо два коротенькі слова: солідарність і карність.

В проґрамі сказано: "Відзиваємось до всїх добромислячих Русинів в краю, щоби заховували безвзглядну солідарність, як також карність в справах народних".

Коротенькі слівця, а скілько в них ваги! Якій-небудь нарід брав ся коли до дїла воскресеня свого, кождий мав их на памяти, кождий кликав поперед всего: однодушність і послух безвзглядний! Без тої девізи не можливий нїякій успіх, — без того оклику пусті всякі найусильнїйші і найщирші змаганя. Труд без однодушности, труд одиниць, незвязаних карностію, — се судно весловане людьми без напряму, віддане на рвучі струї безцїльно, віддане случайним обставинам — на пропаще.

Ми Русини маємо за собою давну і широку исторію. Не аж наше поколїнє заходить ся коло добра народу. А та исторія показує нам взглядно, що ми тогдї лиш розвивали силу у себе і ставали могучими, коли бодай хвилево одушевляла нас одна гадка, а нарід крив ся під тверду руку диктатора. На доказ правди сеї кинемо лише з-легонька памятію в нашу бувальщину.

Спитаємо: чим були роздроблені предки наші під управою своїх родових князїв? Чим були Поляне кіївскі, Дулиби божаньскі, поднїстрові Угличі та Тиверцї, карпатскі Хорвати, Бужане, Деревляне полїскі, Кривичане березиньскі, Словіне ильменьскі і другі? Нарід без значіня та навіть стогнучій по части в неволи хазарскій. Тверда рука Олега зібрала нас в одну державну цїлість і в миг ока стали ми так могучими, що горда римска Византія задрожала перед нами і розкрила всї пристани для торговлї нашої. Росла сила заєдно. Ми небавом понесли оружя над Оку і Волгу, розбили Саркель, опинились під Кавказом, оперлись о горло Дунайске, пійшли навіть під Балкан. Се було за Святослава Воєнного. І пізнїйше росла сила руска безпереривно, понеслась культура клясична враз з христіяньством по всїй Руси Володимира Великого, — пійшов лад правний і просвіта під рукою сина єго Ярослава Мудрого. Самі світлі картини. Дочки Ярослава засїли на европейских престолах, сусїди, навіть Рим стараєсь о нашу приязнь.

Отсе першій період исторії нашої, світлий — на жаль, лиш до половини XI-го віку.

Потім наступають самі неудачі. Се доба усобиць княжих о велико княжій престол кіївскій і о поодинокі удїли. Се "трудні времена" Ольгові, в котрих ратаї не "кикахуть" а стада воронів чорних "граяхуть", летючи на жир. Се страшна кервавиця, за котрою з одного боку зросла Литва, з другого Половцї. Русь паде чим-раз низше і низше, аж в половинї ХІІІ-го віку опинюєсь в оковах Батія і єго наслїдників, ханів Золотої Орди. Солідарности і карности не було й слїду в тих тяжких часах. Натомість верховодять у всїм партикулярні интереси князїв і их властилюбивість. Не помогли щирі змаганя нї нашого Данила, нї Юрія І-го. Аж литовскій Ольґерд взяв нас на-ново в кріпкі руки [1341—1377]. Ми ожили і станули могучими від Балтика по Чорне море, від Десни до Буга і Карпат. Кіїв клонить ся вправдї перед Вильном, але те Вильно стає осередком культури і сили рускої. Пронеслась знов слава оружя руского в степи татарскі, ходили полки наші над Орду і завдали враз из Польщею смертоносний удар орденови нїмецкому під Ґрунвальдом.

Тількож не довго було тої сили і слави. Русь за Ягайловичів стаєсь ареною борби Заходу зі Всходом, католицизму з православієм, ладу оліґархічного з февдалізмом. Одна часть Руси тягла до Польщі, друга береже самоуправи литовскої Руси. Польскі Кердеєвичі здіймають руку на руских Острожских; уніоністи, прихильні Польщи, стають до борби з руско-православними автономістами. Хаос безконечний. Руска шляхта, жадна личних вольностей і привілеїв, покидає свій нарід і біжить в табор польскій. Щезла однодушність, щезла й сила.

А тимчасом росте з одного боку Польща, з другого Москва. І одна і друга посягають збройною рукою за богатою Русію.

Наступає розлад церковний. Антаґонізм народний лучить ся з фанатизмом реліґійним. Ще страшнїйшій розрив! Русь мотаєсь, двигаєсь від хвилї до хвилї, бере за оружє за-для самооборони, кровавить ся і падає безсильна. Одна часть народу надїєсь лучшої долї при Москві, друга при Туреччинї, третя лишаєсь при Польщи. Андрусівскій договір роздер нас на двоє, бакчисарайскій на троє. Слїдують кроваві усобицї гетьманів розірваної України Руси, зриває ся ще раз Дорошенко, відтак Мазепа, хотять зєднати руску землю, але нарід вже не розуміє их і корить ся перед судьбою...

От така то есенція пережитої нами бувальщини. Однодушностію та карностію годї нам величатись. Ті честноти проявлялись у нас лиш хвилево, тож і розвязка траґедії мусїла бути такою, на яку заслужив собі нарід, у котрого девізою було, "що голова — то розум", котрий прилягав до сусїдів скорше, нїж щоби брат братови подав руку для береженя достоїньства свого і идеалів політичних.

Наша Русь галицка переживає нинї бувальщину цїлого народу руского в мініятурі. Ми живемо заєдно ладом часів усобиць княжих, тілько при инакших декораціях. Самі розриваємо нутро наше, кервавимо і слабимо себе. Не стало князїв, не стало гетьманів, але нинї дуже добре виконуєсь их роля. Одні ведуть нарід сюди, другі туди, — нема віри в свої сили, в то єдине спасенє наше, — нема однодушности, котрої идеалом була би Русь. Русин угорскій хилить ся до Мадяра, буковиньскій до Румуна, галицкій хилив ся і хилить ся то до Нїмця, то до Поляка, то до Москаля. Україна мовчить, бо мусить. Невідрадне табльо! В добиток починає ширитись у нас і нова віра в безнародність. Идеали давні замеркли, а поучитись у матери-исторії якось тяжко приходить. А тут добро лежить так близько, що кождого часу можна руками за него взяти!

Коли брак однодушности і карности побивав нас, то надоложім сей недостаток з всею рішучостію і консеквенцією. Однодушности і карности не принесе нам нїхто в дар, — противно, всякій використає недостаток тих честнот у нас для себе, а на нашу ще більшу погубу.

Длятого відзив "Народної Ради" на темат однодушности і карности не повинен і не сміє пролунати у нас безслїдно... Sapienti sat!...

[Дѣло]