Santo subito!

 

 

Сьогодні, 5 червня, у крипті Патріаршого собору Воскресіння Христового (Київ) поховали Блаженнішого кардинала Любомира Гузара. Заупокійну Божественну Літургію очолив Глава УГКЦ Блаженніший Святослав Шевчук за участі особистого посланця Папи Франциска Архієпископа Циріла (Василя), секретаря Конгрегації східних католицьких Церков, Апостольського нунція Клаудіо Гуджеротті.

 

Прощалися тут із Владикою Гузаром священники різних конфесій (близько шести сотень із УГКЦ), монахи, віряни, серед яких чимало політиків і громадських діячів з усієї України та з-за кордону. Гріб Блаженнішого встановили у центрі собору, й люди підходили віддати спочилому в Бозі останню земну шану.

 

Промова Блаженнішого Святослава під час заупокійної архієрейської літургії і чину погребіння особливо зворушила всіх присутніх.

 

 

 

"Через Твоє слово, Твою думу, молитву і благословення воскресає сьогодні українське серце..."

 

Сьогодні Христова Церква святкує свято Святого Духа. Вчора ми нашими духовними очима споглядали на Подію П’ятидесятниці, на це Богоявління Духа Святого в огняних язиках. Ми вглядались в момент народження на землі Христової Церкви. А сьогодні містичні очі Церкви є скеровані на Особу, на іпостась Третьої Особи Пресвятої Тройці – Духа Святого. Сьогодні ми хочемо вглянутися у це таємне, таємниче, незбагненне діло, яке він чинить як Дух святості життя, як Дух-утішитель і податель всякого блага в особі кожної людини. А зокрема ми хочемо споглянути на це велике діло Духа Святого в житті, служінні, а навіть у блаженній кончині нашого любого батька, Блаженнійшого Любомира.

 

Святий Іреней Ліонський, великий учитель Церкви, говорив, що Господь Бог формує, плазмує людину так подібно, як гончар надає певної форми, певного вигляду безформній глині. І тими двома творчими руками, якими Господь Бог підносить, оформляє, запечатує на свій образ і свою подобу кожну людину, є з одного боку Слово Боже, Його Єдинородний Син Ісус Христос, а з іншого боку – Дух Святий.

 

Усі ми, люди, є однакові, бо ми усі є сотворені на образ і подобу, як би сказав той же ж Іреней, воплоченого Христа. Але водночас усі ми є різні. Ми є унікальні. Немає на Землі двох однакових осіб. Добра мама знає, що навіть близнюки у неї, як вона по-материнськи приглянеться до їхньої особи, є різні між собою. Ту унікальність, цю неповторність кожній людській особі завдяки своїм дарам формує, наділяє Дух Святий. Кожному з нас він надає свою форму святості. Немає в Христовій церкві двох абсолютно однакових святих. Кожний має до Бога свою дорогу.

 

Через Духа Святого наш Отець Небесний у Христі Ісусі в унікальний, неповторний спосіб торкає кожного з нас. Бог до нас кожного має свій унікальний, непотворний підхід. І тому кожна людина по-своєму до нього уподібнюється.

 

На Сході європейської цивілізації завжди, ще з дохристиянських часів, люди мали якесь окреме, особливе, трепетне ставлення до незрячої людини. Більше того, Господь посилав нам, східним європейцям, таких людей, які своїм життям заклали підвалини сучасної європейської цивілізації. Згадаймо незрячого Гомера. Який наспівав «Іліаду» і «Одіссею» і тим заклав фундаменти сучасної Європи. Його спів, оцього незрячого лікарника і пророка, став епосом, який пережив його час і епоху. Навіть великі полководці з його поемами завойовували світ.

 

 

А це відчуття, відчуття особливої ролі і поваги, особливого голосу і духовного зору зберегла у собі саме Україна, як повагу і трепет до такої людини. Пригадаймо незрячих кобзарів. Які оспівували у своїх піснях долю і недолю, але були сумлінням нашого часу. Недаремно ми великого Шевченка називаємо Кобзарем. Тому що він зумів заторкнути глибини української душі і дав нам те, що нас створило як народ на початку нового часу.

 

Споглядаючи на окремий, унікальний і неповторний шлях святості Блаженнійшого Любомира, ми в його особі бачимо щось дуже воднораз подібне, але і відмінне. Святий апостол каже: «Сила Божа проявляється в моїй немочі». Блаженнійший Любомир, зокрема коли втратив свій фізичний зір, наче ще ширше відкрив зіниці своїх духовних очей. Коли він заходив чи то в Папський апостольський палац, чи у Верховну Раду України, чи в університет Києва чи Львова, чи в будь-яке інше громадське місце – усі вставали. Йому вартувало лише прийти і сісти – вже всі все зрозуміли.

 

Але я думаю, що окремий вид святості якось дуже цікаво нам оспівав про Любомира наш Тарас Шевченко. Пригадаймо його слова:

 

Перебендя старий, сліпий,

Хто його не знає?

Він усюди вештається

Та на кобзі грає.

А хто грає, того знають

І дякують люде:

Він їм тугу розганяє,

Хоть сам світом нудить.

…Отакий-то Перебендя,

Старий та химерний!

Заспіває, засміється,

А на сльози зверне.

 

Я думаю, що краще оспівати Кобзаря нової Незалежної України – неможливо. Краще описати його вид святості нам сьогодні годі. Але ми відчуваємо, що та кобза, на якій грав Блаженнійший Любомир, – це була душа кожного з нас, душа кожного українця, незалежно від релігії, конфесії, місця проживання, мови. Він своїм бархатистим баритоном міг заторкнути такі низькі регістри наших з вами сердець, що здригалася серця навіть тих, які його не бачили, але чули: в Луганську, Донецьку, Сімферополі, в Україні і за кордоном.

 

 

Цей наш химерний український Перебендя залишив нам наш сучасний новий національний український епос. Своєю мудрістю, своїм словом, навіть своїм гумором і дотепністю – цей його кобзарський спів ми ще будем довго намагатися почути і зрозуміти через його аудіокниги, фільми, звернення, а навіть його блоги в інтернеті. Він, Любо-Мир, залишає нам у спадок нову підвалину новітньої християнської української цивілізації, яку нам з вами доручає Господь Бог розвинути, зібрати, нею жити і на ній будувати нашу вільну і Незалежну Україну.

 

Він був нашим Патріархом. Але, знаєте, сьогодні є різні патріархи. Хтось уподібнюється до державного чиновника, хтось – до вірноподданого служаки, хтось – до олігарха. А Дух Святий уподібнив нашого Блаженнійшого до дивного і химерного Перебенді, Кобзаря наших днів. І тому ми вже відчуваємо, що його пісня, його дума – «не вмре, не загине» – вона вже його пережила, вже стала історією. Наші серця і душі продовжують співати як кобза, і ми це особливо бачили в тих останніх днях, у Львові і Києві, коли десятки тисяч людей, слухаючи, молячись до нього і з ним, відчували себе заторкнутими його особою, його словом.

 

Отакий-то Перебендя,

Старий та химерний!

Заспіває весільної,

А на журбу зверне.

 

Наш батьку Любомире! Ми сьогодні Тебе складаємо до гробу. Ми сьогодні, вслухаючись у Твій голос, виграючи Твою думу у наших серцях, з Тобою, наш Перебенде, і плачемо і сумуємо – але водночас радіємо.

 

Ми плачемо, тому що Ти відходиш від нас. Ми плачемо, тому що Ти не зможеш в той притаманний Тобі спосіб особисто до кожного нас знову всміхнутися і нас поблагословити. Але ми радіємо, бо бачимо, як в цей день П’ятидесятниці Господь Бог починає Тебе прославляти. Тебе щойно тепер починають слухати ті, які вчора ще не чули. Через Твоє слово, Твою думу, молитву і благословення воскресає сьогодні українське серце.

 

Ми хочемо назвати Твою думу, Твій новий український епос як підвалину нової цивілізації в Україні – Твоїм іменем. Ми хочемо, щоби наша Україна носила ім’я Любові і Миру.

 

Тому ми любим Тебе, наш батьку, а любов ніколи не вмирає. Тому наш зв'язок з Тобою – особистий духовний – ніколи не перерветься. І ми знаємо, що поруч Тебе ми будемо завжди у мирі, а Ти на небі як молільник за нашу Церкву і український народ будеш все робити – Ти сам станеш посередником дії Духа Святого, який зішле мир Україні і оновить лице нашої землі.

 

Ти любив мир. Ти жив у мирі. Ти так по-тихому з миром упокоївся в Бозі. Спочивай у мирі. А ми будемо у мирі і любові іти за Тобою.

 

А Господь нехай дасть Тобі, учинить Тобі вічную пам'ять.

 

Проповідь Глави Української Греко-Католицької Церкви Блаженнішого Святослава під час заупокійної архієрейської літургії і чину погребення Блаженнішого Любомира у Патріаршому соборі Воскресіння Христового 5 червня 2017 року

 

 

05.06.2017