І Пипіна читаєте
З усїєї сили.
І Крестовоздвиженского
І в "языкословы"
Так і претесь, і всї мови
Славяньского люду,
Всї знаєте, а своєї
Дасть Біг!..
За Шевченком.
В 10. ч. часописи "Bukowiner pädagogische Blätter" "списавъ" д. Н. Шкурган "великих слів велику силу", а в тих многих словах много путанини, котру в інтересї правди спростувати конче.
Лишаю вступ статї д. Ш. на боцї, бо визначає ся він єдино дивовижною стілїстикою ceгo "языкослова".
Далї наводить д. Ш. межи ріжними ріжницями виговору, які тільки можливі в якім закутку Руси, а межи ними й такі видумані, як: нафчити, сат, мужь, стаф, хора (гора) і т. п.
Припустім, що й справдї є всї ті ріжницї в вимові, то що-ж се доказує? Що "етимольоґи" всї сї трудности хотять збільшити ще й купою знаків (як: і, и, ô, û, ê, ѣ; — ы, и, і; — вû, вô, вѣ, ô) на один і той сам звук: наколи фонетики хотять на кождий звук мати тільки один однїсїнький знак. При тім забуває д. Ш., що підставою фонетики є правильна мова письменна, якої мають із шкільних книжок учити ся ученики, а не неправильний виговір нарічевий. Етімольоґи наші можуть сеї штуки навчити ся у вчителїв нїмецкої правописи, що вчать єї на підставі письменної мови книжок шкільних помимо ще ріжнороднїйших, нїж у нас, нарічевих ріжниць.
Книжки шкільні писані фонетикою будуть подавати одностайний виговір рускої мови письменної, одже не нарічеві форми ріжною правописею. Розуміє ся, що мова та що до звуків, форм і слів не буде aнї "залуцким", анї буковиньским, нї галицкім або україньским нарічієм, та нї видуманою д. Ш. "австрійско-рускою", а лише лїтературною мовою руских міродайних писателїв, котру кождий учитель рускої мови знати повинен, так само, як учитель нїмецкої мови знати й учити мусить мову Шілєра, Ґетого і т. п., а не нapічіє рошоских Швабів або жарґон садаґурских жидів. Хто-ж не розуміє сеї лїтературної мови Шевченка, Шашкевича, Федьковича і т. п., до котрої належать і слова вичислені д. Ш. на стор. 161, той повинен єї навчити ся. Що д. Ш., як сам каже, єї не знає, ба навіть не розуміє, того доказом єгo статї, повні похибок проти найпростїйших правил граматичних, особливо-ж звукових і стілїстичних. Доки такі вчителї будуть наші дїти вчити рускої мови, ба навіть квалїфікувати учителїв, доти справді годї сподїватись конечних усьпіхів. Се наслїдки слїпого консерватизму, що противний поступови, признаному загально за конечний.
Проти нашого реченя, що всї фонетичні писателї майже (!) однаково пишуть, воює д. Ш. в своїй славній льоґїцї тим, що наводить ріжницї, які подибують ся у фон. писателїв. Вишпортавши ледво кілька слів, із котрих видно малі ріжницї, які були ще перед управильненою правописею Желехівского, кінчить д. Ш. тим, що теперішню згоду фонетиків обясняє в злосливий спосіб; бо не може проти неї поставити такої згоди т. зв. етімольоґів, між котрими є "етûмольоґъ'' Шкурган, "етûмологъ" Купчанко, "этимольогъ" Марков, ба й "эѳѵмологъ" Aндрійчук; розуміє ся самі "первостепенныи" язикослови европейскої слави.
Тут воює д. Ш. і в підступний спосіб, наводячи ріжницї, які находились в писанях фонетичних перед управилненєм фонетики, коли кождий з вичислених писателїв писав у свій спосіб. А з усего ним наведеного видно тільки ріжницю у відданні звука і та и. Чому-ж то честний борець за "етûмольоґію" не сказав сьвітови, що тепер уся праса руска, що вживає фонетики, хоч і нема ще граматики фонетичної, пише однаково? Чому не пояснив сего, яким се чином дїє ся, що хоть вже тілько маємо граматик етимольогїчних, нїхто а навіть сам д. Ш., не вміє писати етимольоґічно? Видко, єму не відповідало се до баламутства, яке задумав своєю писаниною. В кінци належить спімнути ще й то, що д. Ш., яко коректор статї "Преважна справа" з ч. 9. "Buk. päd. Blätter" найшов в нїй 3 похибки, а то раз "учитель", а раз "вчитель", (у д. Ш. видите в сих словах у а в не одно евфонічне відданє звука у), раз "тоди", а раз "тодї", тай раз "безуспішно", а раз "усьпіх". Прошу одже сї дві похибки "безуспішно" і "тоди", котрі д. Шкурган при коректї переслїпив, справити на "безусьпішно" і "тодї" а в 10. ч. на 157. і 159. стор. справити похибки д. Ш. "подыбуєся" і "усунеся" роздїливши "ся" від глагола, на стор. 159 "яко бы" і "якобы"; стор. 158 "Єсли" на "єсли", а на стор. 161 "видерти" і т. б. не споминаючи вже про неетімoльоґічні писаня: памятайтежь, божь, абожь и т. п., та про пропущенє ê, хоть пише ё.
О число писателїв вживаючих фонетики а етімольоґії не будемо спорити з д. Ш., бо не розуміючи, як сам каже, письменної мови рускої, не читав і не знає рускої лїтератури: хоть се факт, що число всїх авторів, що з переконаня етімольоґи, навіть таких "лїтературних" праць, як д. Ш. не дорівнює славним писателям-фонетикам й що-до числа.
Далї ставляє д. Ш. високопарну і вельми льоґічну тезу, що писателї вживаючі (розуміє ся тільки зі взгляду за приписи шкільні) правопись Осадци майже (!) всї пишуть однаково. От вам славна згода! А ми думали, що хоть ті етімольоґи, що пишуть як Осадца, пишуть всї зовсїм однаково. А тут ось яка згода! Та й се диво не таке ще дивне: бо ото сам д. Ш. пише що-рік то інакше, та й то нам раз більше зближає ся до — фонетики. Хто не вірить, най порівняє єго статї з тогідних чисел "Buk. päd. Blätter" з ceгopічними, впрочім він сам признає се в 2. уступі ч. 10 сеї ґазети. Се найлїпший доказ, чи вивченє бороненої ним правописи в протягу 6 років нар. школи не вимогає великої муки, коли д. Ш. не вивчив ся єї стало щось за 20 років яко школяр, ба й за чверть столїтя свого учительованя.
Heпродуктивність етімольоґічних писателїв, до котрих д. Ш. очевидно зачисляє й себе, звиняє д. Ш. "неспріяючими та непорадными (!) языковими і правописными, а по части й cуспôльными обставинами". Бідні ті "етûм." писателї!
Твердженє "етûмольоґôвъ", мов-то їх правопись є "исторична" руска, назве кождий сьвідомий істориї лїтератури видумкою; бо т. за. істор. правопись перенята по просту з московскою.
Далї подає д. Ш. таблицю, котра доказує малу ріжницю правописи фон. у рїжних писателїв і в своїм українофобстві гукає д. Ш., що ось то в реформі правописи брали участь майже самі Українцї. Правда жаль, що з Буковини нїхто доси сею важною справою не займав ся, але се гріх Буковинцїв, а не Українцїв.
При кінци сего уступу допускаєсь честний борець за етімольоґію простої неправди, що писателї пристають на фон. друк своїх праць, хоть вони й не є фонетики. Імен не назвав д. Ш., бо сьвідомо списав неправду, позаяк нинї всї рускі писателї (не розуміємо під тим таких, що десь колись списують язикові й правописні або полїтичні путанини) вживають самі правописи фонетичноі.
Що до числа тих многих "языкословôвъ", що по думцї д. Ш. противні фонетицї, то можемо вказати на те, що ¾ язикословів галицких заявились оногди вповнї за фонетикою, україньскі всї, а й бук. найкомпетентнїйші. Противниками фонетики є головно ті "языкословы", що не признають самостійної мови рускої, а раді би накинути Русинам з московскою правописею й московский язик.
Дальше звиняє д. Ш. неконсеквентність і утяжливість правописи Осадци тим, що вона увзглядняє нарічія, чoго він сам від правописи виразно кілька разів домагає ся, чим головно воює проти фонетики, хоть фонетика лїтературна і шкільна бере за підставу правильний виговір мови лїтературної, а не ріжний нaрічевий.
Що покликуванє ся етімольоґів на Нїмцїв, Французів і Анґличан хибне, порозуміє кождий вже з того, що 2000 учителїв-Нїмцїв зажадало на тогіднім з'їздї у Відни упрощеня нїмецкої правописи, котру навіть ученики д. Ш. певно лїпше знають, як він руску. Не знаємо, що думають учителї французкі і анґлїйскі про свою правопись, однак се річ відома й у нас, що французка правопись, (котра є дїйсно історична, а не наслїпо перенята з иншої мови, як наша), має далеко менше знаків на один звук як наша.
Не хочемо розводитись ширше над 2. уступом стор. 159, де д. Ш. боронить панруссів, найбільших покровителів етімольоґії, хочемо вірити, що д. Ш. не належить до них, а до заскорунілих воpoгів поступу, що ще чванять ся своїм пробуванєм в "хрінї". З другого-ж боку ми зовсїм не встидаємо ся, що власною працею видобули ся з "настоящей єѳумологіи", котрою приголомшили нас були м-учителї аlа д. Ш. Наша ревність — д. Ш. називає єї загорілим фанатизмом — в поборюваню етім. баламуства се як раз плід їx роботи обєдинительної, a не на то, "щобы за поряднѣйних ôтъ етûмольоґôвъ уходити"; бо се не залежить від правописи, а єдино від порядного поведеня.
Незгоду школи з лїтературою розуміємо так, що руска народна лїтература друкована головно фонетикою, а нїякий цїнний твір не друкований правописею д. Ш. або бук. книжок шкільних.
Далї признає д. Ш., що фонетика придатна для школи, "єсли другои лучшои нема", але "перечить зъ натискомъ (sic), що она придатнѣйша отъ етûмольоґûчнои божь ся опирає ся на ... пûдвалинахъ, якихъ свѣдомû языкословы", але додамо ми, не нарід і ученики народних, а й середних, ба навіть висших шкіл, котрі не присьвятились фільольоґії славяньскій. Язикослови най вчать ся й навчать ся етімольоґії на університетї, де їй і місце, але всїх учеників ба й увесь нарід морочити надармо непотрібними для них річами, се непростимий гріх зі сторони сьвітлих людий, якими повинні бути учителї-педаґоґи.
Дальше повертає д. Ш. знов до улюблених взглядом фонетики, а немилих єму що до етімольоґії нарічій рускої мови і чудує ся бідняга, як можна брати за підставу фонетики правильний виговір рускої мови лїтературної. Не беремо ся обясняти єму ceго чуда, а відсилаємо єго до першого лїпшого з єгo товаришів, що має вчити нїмецкої правописи дїтий, що говорять ріжно (нарічево) по нїмецки.
На стор. 160 видко, порозумів вже наконець д. Ш., надто ясні слова наші, але й зараз скрутив, мов-то "засада етімольоґії є також: пиши якъ правильно говорить". На се запитаємо д. Ш., як буде він вимовляти слова: цап, кров, жаби, соли, міх, ріля, мід, сині, колачі, іди, сухий, вітер, вікно і т. д., і т. д. без кінця і міри, щоби дїти написали: цапъ а не цапь, кровь, а не кровъ, жабы а не жаби, соли а не солы, мѣхъ а не мôхъ, мûхъ, мêхъ або міх, ôкно а не вѣкно, вôкно, вікно, вûкно, і т. д., і т. д., як дїйсно пишуть. На всю отсю безлїч випадків не має етімольоґія нїякоі помочи в вимові, а дуже часто і в обхідних, та тому невідповідних граматичних правилах. За те фонетика у всїх сих і сотках подібних випадках має певну поміч у вимові навіть помимо нарічевих єї ріжниць. Писанину д. Ш. про ріжний виговір учителя мусимо назвати простою вимівкою, бо виговір учителя й учеників мусить стосуватись до книжки. Що се можливе, про те найлїпший доказ учителї нїмецкі. Етімольоґії-ж не поможе і найлїпший виговір навіть по відкиненю ы та ъ, на що д. Ш. "въ найгôршôмъ разѣ" (!), як каже, пристати готов; се пізнасть кождий розсудний з прикладів наведених в горі.
Д. Ш., "обзнакомленый обома правописями" (??), видить неконсеквентність, незрозумілість і трудність вивченя фон. правописи в тім, що фонетики пишуть: слїд а сьвіт, нїс (trug) а ніс (Nase), кулї а волів, злодїй а воєводів, котї а ті і т. п. Ну, хиба глухий не дочує в сих і подібних прикладах ріжницї межи змягченими а незмягченими співзвуками! А глухий ученик належить до заведеня глухо-нїмих, а вчитель, що оглух, на пенсию.
На кінци сего уступу наводить честний борець за "етûмольоґію" в словах: "панові — збіжжє" правопись, якої Желихівский не має, щоби хоть придумати новости, трудности й путанини.
Словар Желехівского для д. Ш. не має "всѣх въ Австріи уживаємыхъ (!) слôвъ" і за дорогий. Цїну 6 зр. за 2 обємисті томи можна покрити з павшалій на прибори наукові школи, одже без видатку з учительскої кишенї, для учеників уложить ся сейчас книжочку, як в нїмецкім "Regel- und Wörterverzeichniss", а тих що найменше 50.000 слів, що є в Желехівского словари вистане*) вже через анальоґію для унормованя правописи тих кількох, а хоть би й кількадесять "австрійско-рускихъ" слів, які д. Ш. не найшов у сїм словари.
Чи "Minoritätsvotum" через співудїл вченого фільольоґа проф. Дра Ґартнера втратило на вартости, про се не судити такому "языкословови", як д. Ш.; бо не той фільольоґ, що Русином родив ся, а з фільольоґїї нїчого путнього не знає.
Далї завіряє д. Ш., що правила фон. правописи тільки "на око легкû". Воно правда, що тому, хто "на ухо" не домагає й твердий звук від мягкого розпізнати не годен, як се з статї д. Ш. видно, правила фон. тільки "на око" легкі, але все-ж таки лекші від етімольоґічних, котрих для дуже многих випадків зовсїм нема, а що є то по більшій части недостаточне і повне винятків.
Д. Ш. не може начудоватись, — в него, бачте, вже така чудна натура, — що фонетики подають на час переходовий тим, що вживають правописи Осадци й т. п., 9 правил, як їм легко навчатись правописи фон. Д. Ш. не читав ще мабуть, що в стадіях переходових навіть закони державні мають т. зв. "Uebergangabestimmungen".
Зваживши одже, скажемо за д. Ш., що д. Ш., як се особливо з послїдного уступу єго статї виходить, 1) не знає правильного виговору рускої мови, 2) не розуміє, як сам каже, письменної мови рускої, а лише нарічіє залуцкої околицї і дещо з буковиньского, 3) не знає навіть, що є мова а що нарічіє, бо називає нарічіє буковиньске раз мовою, а раз нарічієм, віддїлює єго від усїх, то знов зливає з галицким нарічієм, 4) не знає, чого має вчити школа, чи мови письменної й відповідної їй правописи, чи нарічій; зваживши все те: питаємо Вас Вп. Товариші, чи годен такий "языкословъ" рішати справи правописної, ба навіть язикової?
Зваживши далї, що Нїмцї, Волохи і всї другі европейскі народи мають без взгляду на полїтичні границї і ріжні нарічія й говори одну письменну мову нїмецку, волоску і т. д. та відповідну до сеї письменної мови, а не до нарічій, правопись; зваживши, що н. пр. письменна мова волоска не є бук. нарічієм, а мовою волоских писателїв, котру нарід волоский далеко не так добре розуміє, як наш мову Шевченка і др. писателїв-Українцїв; — зваживши на конец, що Волохи не то до лїтератури сьвітскої, але навіть до книжок церковних впровадили замість історичної кирилицї азбуку латиньску, а фонетики рускі хотять усунути лише кілька непотрібних букв, як се зробили етімольоґи (!) з буквами ѳ, ѵ, Ѱ, Ѯ замінивши їх на фонетичні (!) знаки: фт, û, кс, пс; зваживши все те: питаємо ся Вас, чому мали би ми одні задля упертих і безпідставних забагів "етûмольоґівъ" мучити нарід правописею, котрої навіть д. Ш. учить ся вже кількадесять років і ще не знає, бо все єї зміняє і то в користь зненавидженої фонетики, до котрої повільним ходом прямує? Не вже-ж мусять усї мислячі люди йти так само звільна вперед і відкидати нинї лиш ы та ъ, на що вже й д. Ш. пристав би, а аж за яких десять років замінювати ѣ, ô, û, ê на і, а взглядно на ї. Не вже-ж має більшість язикословів, учителїв і весь нарід стосуватись до меншости неміродайних людий.
Загляньте Вп. Шовариші до нового букваря, перейдїть слово за словом єго мову, а переконаєте ся, що слова д. Ш. мов-тo фонетики "хотять накинути зь фонетикою украиньске нарѣче, а ту краєве нарічє видерти и потолочити", не є нїчим вищим, як злобною видумкою фанатичного "етімольоґічного" заслїпленя.
На конець ще одно слово. Ви, Вп. Товариші, знаєте великі трудности й недостаточні усьпіхи етімольоґічної правописи і перекрученої через ню науки мови рускої. Тепер маєте нагоду увільнити себе і молодїж від сеї безхосенної муки. Переконайтесь практично, чія правда, чи фонетиків, чи етімольоґів. Коли правопись фонетична не буде лекша й лїпша, то вже за рік можете запровадити назад старий буквар, як се було з нїмецкими книжками, або новий "етûмольоґûчный", над яким може працює д. Ш. Зміна книжок дозволена, тому принятєм фон. букваря, (від чого, примічаєм се, автор єї нї зискає, нї тратить нїчого), не вяжете ся на віки, aнї навіть на довго; одже спробувати можна й варта; бо ми переконані, що практика посоромить етімольоґічні крутарства.
Впрочім "вольному воля"! Вибирайте, що любо та мило, лише не забувайте, що "як собі постелите, так ся й виспите", та що дотеперішне байдужне трактованє науки рускої мови в загалї, а правописи з осібна мусить перестати під надзором строго фаховим, о що наші народні заступники старають ся і певно небавом осягнуть.
*) Д. Ш. закидує нам польонізм: "вистарчає" і подає замість того: "выстачає" або "выстачує". Даруйте, добродїю, що для нас більша повага Желехівского словар що на стор. 88 наводить слово "вистарчати" "вистати", котре й на Буковинї вживає ся між народом. Звольте, д. Ш., приняти до відомости, що наведені Вами слова: "выстачати" і "выстачувати" як раз ненависні Вам слова українькі, які найдете у Квітки II. 339, а котрі значать по нїмецки: der-, an-, herbeischaffen, liefern; одже зовсїм щось иншого.
[Буковина]
03.06.1892