Кир Любомир Гузар

У березні на ZBRUČ’і вийшло інтерв’ю з Блаженнішим Любомиром Гузаром, котре в Княжичах у резиденції Владики записала журналістка зі Львова, репортер «Громадського» Дарія Гірна. Видається так, що це було останнє спілкування Блаженнішого з журналістами. Нині ми повертаємося до цієї розмови – подаємо її в розширеному форматі, з додатковими запитаннями і повнішими відповідями.

 

 

Розмова відбулася при нагоді 25-річчя львівської гімназії Шептицьких, котра обходила свій ювілей у січні. Дарія їздила до Верховного архієпископа-емерита записати святкове привітання учням і засновникам першої в Україні католицької школи, створеної під егідою УГКЦ. Текст цього привітання ми теж подаємо нижче.

 

Владика говорив про молодь. Розважав про вибір молоді. Про вибір узагалі. Про тягар свободи і спокусу вседозволеності.

 

Тому ці слова не лише для молодих. Вони до всіх нас.



«НЕ ЗНАЮ, ЯК ДОВГО ЩЕ ГОСПОДЬ ОБДАРУЄ МЕНЕ СВОЇМ БЛАГОДАТТЯМ ТУТ НА ЗЕМЛІ. АЛЕ ЦЕ НЕ ВАЖНЕ. ВАЖНЕ, ЩО Є ВИ»
Звернення до гімназистів.

 

 

– Шановна достойна громадо, зібрана з нагоди відзначення 25-ти років існування цієї гімназії! Сердечно усіх вас тут присутніх вітаю, і з тої нагоди хотів би, може, кілька дрібниць пригадати. Не задля історії, бо історію ви краще знаєте за мене. Але щоби підчеркнути важливість існування тої гімназії.

 

То була перша християнська школа після довгих-довгих років радянських порядків, коли старалися заперечити існування Господа Бога, коли старалися виховати радянську людину. Хоча я сам не був при самих початках існування, організації гімназії, бо не був тоді у Львові, – але про це я вже довідувався і пізніше. Коли я вже був у Львові, то трохи мав контакти і з семінарією, і з тою гімназією. І я найперше хочу подякувати організаторам гімназії, тим, хто 25 років тому подумали про можливість і потребу такої школи. Бо справді, як я вже натякнув, це було щось нового, це було щось особливого, це було нав’язання до минувшини. До доброї минувшини, до тих шкіл, в яких вчилися батьки і діди наші.

 

Це було справді відновлення чогось дуже і дуже важливого. Не йдеться про установу тільки в адміністративному погляді. Але важливість тої школи, як я вже також натякнув, полягала в тому, що тепер у Львові, після розпаду Радянського Союзу, після отої щасливої хвилини відродження незалежної Держави української, також починається відродження виховного процесу.

 

Гімназія як школа старалася уділити учням знання, але важливіше – і на це я хочу особливо звернути вашу ласкаву увагу сьогодні – йшлося про розуміння гідності людини як Божої дитини, як Божого сотворіння, як отого когось, хто почав існувати взагалі на підставі любові Божої. Іншими словами, то є цілком інакший підхід до розуміння людини. Ми – може, особливо ті наймолодші, що між нами присутні, – навіть собі не уявляємо вповні, якою важливою була ця школа. Після довгих років, коли так послідовно настоювали на тому, щоби виховати радянську людину, щоби виховати раба… Ми повернулися до розуміння гідності людини і хотіли у цій власній школі знов виховувати людину. Людину у свідомості своєї гідності.

 

І тому сьогодні, коли я тільки за допомогою модерної техніки серед вас присутній, духом я дуже-дуже близько до вас, зібраних на цьому святкуванні.

 

Хочу підчеркнути, яку велику вдячність ми повинні мати для тих, хто старалися, хто працювали, хто робили нелегкі заходи із нелегкими зусиллями, щоби ця школа існувала. Я не буду перечислювати поіменно, бо треба було би велику листу, аби згадати всіх творців отої школи, – хочу дуже сердечно подякувати, подякувати від імені нашої української і, головно, львівської спільноти. Нехай милостивий Господь нагороджує отих творців нової школи. Тих, що трудилися, тих, що старалися. Але також хочу попросити отих учнів, які упродовж 25-ти років закінчили ту школу, щоби вони в своїх серцях відчули оту дуже щиру вдячність для тих учителів, які щиро старалися виховати їх на гідних, українських, християнських громадян. Будьте дуже вдячними, дорогі випускники, дорогі матуранти! Завдяки тим, хто трудилися тоді, може, і не один і не одна з вас стали на цілком інший шлях життя. Тому хочемо згадати в наших молитвах, в нашій свідомості отих добродіїв.

 

Але дозвольте мені ще зробити один крок. Поясню зараз, який крок і куди. Відзначаємо 25 років існування гімназії Шептицьких у Львові. У тих 25-ти роках теж появилися, Богу дякувати, ще і інші школи такого характеру українського християнського формату. На що я хочу особливо звернути увагу – хочу побажати, щоби отих 25 років, які за нами, щоби вони не були тільки історією, але щоби, свідомі того, що ставалося за ті 25 років, ми – українська громада у Львові – хотіли продовжувати розвивати цю гімназію, але також щоби наша громада не тільки у Львові, а по цілій Україні хотіла створювати подібні школи.

 

Школи, які не тільки дають знання, але також виховують громадян, виховують нам повноцінних людей. Людей, свідомих своєї гідності. Людей, свідомих своєї відповідальності. Вільних людей. Людей, які з власної волі, свідомі, де вони є, де вони почались і куди вони йдуть. Щоб вони далі працювали і розвивали не тільки цю одну школу, а й створювали багато-багато більше таких шкіл по цілій Україні. Нам цього потрібно. Нам треба свідомих громадян, людей, які не тільки мають відповідні знання, а й людей, які є свідомі своєї гідності, свого завдання, своєї відповідальності. Оце і є той особливий крок в майбутнє, до якого я вас дуже сердечно запрошую.

 

Я не знаю, як довго ще Господь Бог мене обдарує своїми благодаттями тут на Землі. Але це не важне. Важне, що є ви – українська громада. А головно, випускники цієї гімназії, які дуже свідомі свого завдання.

 

Я надіюся, що в гімназії ще попереду не одне чверть століття. Щиро надіюся, що і ця школа, і інші школи будуть розвиватися. І в цьому наміренні хочу молитися. І хочу вам усім, які були свідками і учнями, працівниками, вчителями, виховниками за ті останні 25 років, вам подякувати. І уділити вам благословення. І також, як завдаток майбутнього існування цієї гімназії, і розвитку подібних шкіл по цілій Україні, хочу разом з вами молитися і благословити на дальший розвиток. Щоби ми раділи тим, що було, і тішилися тим, що буде.

 

Нехай милостивий Господь усіх вас обильно благословить!

 

 

Далі ми переходимо до самого інтерв'ю:


«ГОЛОВНИЙ ВИКЛИК – ЩОБ ВИ БУЛИ СПІЛЬНОТОЮ»

 

— Ваше Блаженство, скажіть, чи важливо, на Вашу думку, щоб Церква брала участь в освітньому процесі?

 

З давніх-давен освіта дуже важлива для людини. Її важливість усвідомлював той вибраний народ, який чекав на прихід Месії Ісуса Христа. В Палестині, відвідуючи святі місця, ми побували в одній синагозі. Це було місце, де сходилися побожні жителі Святої Землі, євреї – молилися, читали Святе Письмо, вчилися своєї віри. Цікаво, що біля цієї синагоги була школа, до якої вчащали діти. Й вона була більшою за синагогу. Це не значить, що люди нехтували синагогою, але радше високо ставили й цінували існування школи при святині. Після приходу Ісуса Христа Його Церква розійшлася по всьому світові й скрізь звертала увагу на освіту. Річ не лише в тому, щоби багато знати: не саме знання, а мудрість життя, розуміння того, що відбувається навколо нас, – дуже добра підстава для розвитку нашого релігійного життя, кращого розуміння, пристосування віри в Бога. Віра – це Божий дар, вона приходить від Господа, але віру людина має розвивати, поглиблювати, укріплювати, й цьому служить освіта. Освіта підтримує нашу віру в Бога.

 

— Блаженніший, в УГКЦ є гарний приклад сучасного прогресивного освітнього закладу – Український католицький університет. Часто він приваблює студентів не так релігійною складовою освіти, як її якістю – відомими викладачами, новими навчальними платформами… Тому вчитися в університеті приходять люди, які можуть не бути християнами. Чи є це, на Вашу думку, проблемою?

 

— Я, на жаль, не так активно спілкуюся з університетом. Не можу сказати, наскільки студенти УКУ живуть світом, а наскільки вірою. Але я не маю найменшого сумніву в тому, що католицький університет – значить університет, побудований на солідних релігійних засадах, і, крім знання, він також мусить звертати увагу на духовний аспект. Професори та вихователі УКУ, яких я знаю, Богу дякувати, є людьми, для яких релігія і віра щось значать. І я переконаний, що вони стараються передати це своїм студентам. Щоби сказати точніше, як це виглядає, треба було б провести певний аналіз – поговорити з ректором, професорами, студентами. Як вони бачать, чого вони шукають. Врешті, чому вони йдуть до католицького університету, а не до якогось іншого.

 

— У чому є унікальність УКУ?

 

— Це одинокий католицький університет на території колишнього Радянського Союзу. Цей університет має історію – дуже цікаву історію, починаючи з початку XX століття. Митрополит Шептицький був членом австрійського парламенту, і його остання промова, яка прозвучала перед початком Першої світової війни, у 1914 році, наскільки пригадую, – то була промова, в якій він вказував, що було би дуже добре, щоби такий університет постав. Прийшла війна, прийшли 20-ті роки, на які припала окупація, і було трудно щось зорганізувати. Аж під кінець 20-х років вдалося створити академію.

 

Отець Йосип Сліпий робив заходи у Польській державі, щоби ця академія стала університетом. Одним словом, це бажання мати університет має дуже довгу історію. Ну і коли остаточно це стало можливим, вже коли Блаженніший повернувся з заслання в 1963 році, він уже мав дуже чіткий план, що хотів і чого треба. Бо університет – це є щось, чого нормальне суспільство, нормальна держава потребує. Бо це не тільки є, скажім, школа, де студенти набираються певного знання. Університет є за своєю природою чимось більшим. Саме слово universitas має зв'язок зі словом universalis. Крім наукового аспекту, є дуже поважний виховний аспект.

 

Добре зорганізований університет – і це є дуже важливе – є також виховною установою. Хто закінчив університет, не тільки має чи повинен мати широке знання якогось певного предмету, але також це є людина, сформована на далеко ширшу багатість. Університет – це є місце, де передається знання, але там також є дуже багато досвіду, дуже важливим є спілкування: і з науковцями, з людьми, які мають широкі знання. Спілкування з такими людьми формує молоду людину.

 

У нас, як я сказав, вже є стара історія. З Божою поміччю в 60-х роках Блаженніший Йосип Сліпий основував цей наш католицький університет. Він здійснив велику мрію нашої Церкви. Було скромно на початку, бо такі були обставини, і можливості були дуже обмежені. Але воно вже існувало, вже було зроблено перші кроки. І при Божій помочі ми бачимо сьогодні – скільки то? вже 50 років! – що він існує. Це вже гарно розвинена університетська установа. Вона важлива. Студенти, які хочуть користати з цього – Богу дякувати, якщо вони розуміють, – що в університеті вони набувають не тільки спеціалізованих знань, але що вони також формуються як те, що ми називаємо інтеліґенцією. Формуються як люди.

 

 

— На початку життєвого шляху молоді люди часто помиляються, вони важко переживають ці помилки – можуть зневірюватися. Що молоді люди повинні робити, щоб не зневірюватися у дуже складних ситуаціях?

 

— Бачите, молода людина – вона повинна усвідомлювати, що вона має певні таланти, певні здібності. Я дам примір із самого себе. Був такий момент у моєму житті, коли мені щось стрілило до голови і я вирішив, що хочу бути астрономом. Але я абсолютно не мав здібностей у тому напрямі. Якби я був вперся, що я хочу конче бути астрономом, то був би для себе трагедією. Людина – то така річ... Треба усвідомити свої таланти. Друга річ – усвідомити також свої, я би так сказав, бажання: що я хочу робити? Надзвичайно важливий елемент – це є порадитися, почути опінію других людей. Перш усього батьків, родини, знайомих, які бачать нас, які мають досвід. Треба також бути второпним. Бо інколи, на жаль, буває, що батьки впираються: конче маєш бути лікарем чи маєш бути адвокатом – і, так би сказати, навіть не допускають якоїсь іншої думки. Мені здається, це надзвичайно невторопно. Батьки – перш усього батьки – але також інша особа, яка радить, повинна радити дуже реалістично, до чого та молода людина прагне, що є її натхненням. Евентуально, треба це натхнення також скеровувати.

 

Одним словом, молода людина повинна бути відкрита у свойому шуканні: хто я є і що я можу. І щоби в цьому, що я можу робити, я чувся щасливим — я вжив це слово свідомо. Повинна дуже реалістично побачити, до чого вона має талант, чого вона направду хоче, як вона собі уявляє свою майбутність. Як хтось впирається, не думає, не застановляється – «так має бути!» – дуже часто, думаю, кінчить розчаровано. Бо не знаходить того, до чого направду має і щирий хист, і щире бажання, до чого має покликання.

 

Кожна молода людина, коли починає свої університетські студії, повинна усвідомлювати собі, що вона вибирає шлях в життя, і до цього треба дуже спокійно, второпно підходити. Дуже важливою також є молитва. Просити Господа Бога просвічення, щоби вибрати те, до чого Господь Бог нас обдарував. Бо кожна людина дістає свої таланти, своє покликання.

 

Маю такий приклад з родини. Моя сестра покійна – царство їй Небесне – мала дуже-дуже розвинений талант до математики. Вона знала числа — може, краще, як букви. Коли я в математиці дуже слабий…

 

Отже, молоді люди повинні приглядатися, молоді люди повинні радитися, прислуховуватися, що радять батьки, що радять люди, до яких ми маємо довір’я. Радитися вчителю. Бо той вчитель, скажім, у середній школі – він дуже багато бачить, бачить, чого інколи, може, навіть сама особа молода чи навіть її найближчі не бачать. А також духівники. Якщо молода особа має духівника, то мусить прислухатися – і в такий спосіб дуже спокійно, дуже реалістично підходити до свойого життєвого завдання.

 

Бо в нас… Для приміру: «Хочу бути лікарем, бо лікар дуже багато заробляє». Це правда, що лікар багато заробляє. Але він є добрим лікарем, якщо він має до тої професії направду щирий нахил, покликання, якщо має і певну відкритість до людей. «Тільки тому, що там можна дуже добре заробити...»  — можна, можна. Але то є дуже, на мій погляд, глупий спосіб шукати свого покликання – щоби тільки я доробився, щоб я став багатим. Ні! Щоб я був щасливим, щоб я був задоволеним, щоб я відчував, хто я є і що я можу. І щоб у цьому, що я можу і що я хочу робити, – у цьому я чувся щасливим.

 

Одним словом, це є певний процес не дуже простий. Але, знову ж, не треба попадати у якусь зневіру – «Я не знаю, що то буде, як то буде» – не треба так трохи бездумно щось думати про майбутнє. Ні, життєвий шлях повинен бути вибираний дуже-дуже второпно.

 

Мені дуже залежить на тому, щоби наша молодь розвивалася, бо наша молодь – це наше майбутнє. І тому в молитвах я часто згадую молодих людей, щоби вони вибирали шлях життя, в якому перш усього сповнять Божу волю, послужать ближнім і будуть щасливі.

 

— Чимало людей із ліберальними поглядами критикує Церкву за втручання в державні процеси. Чи мають вони рацію?

 

— Відносини Церкви й держави в Україні до певної міри впорядковані 35-ю статтею Конституції. З іншого боку, ми ще трошки дихаємо поняттями минувшини – комуністичним, атеїстичним, безбожним розумінням. Комунізм, започаткований у Радянському Союзі, заперечував Бога. Його поняття людини було цілком інше, звихнене. Комуністичні засади, на яких людина повинна була будувати своє життя, особливі ще й тим, що заперечували гідність людини. Партія чи держава не мали бажання виховувати свідомих повноцінних громадян, радше навпаки – невільників, рабів, людей, які не думали, а тільки повторювали те, що їм було сказано. Тож ми ще не цілковито цього позбулись, хоча вже зробили певні кроки, й зараз в Україні є багато людей, які щиро вірують у Бога.

 

Ми мусимо бути дуже обережні, щоб не легковажити релігією і щоб позбутись духовного невільництва, іншими словами – духовної розпусти. Не так у самій Україні, але великою мірою в Західній Європі сьогодні приходить дуже багато так званого лібералізму – заперечення християнських, релігійних основ людської мудрості та розуміння. Це має свої причини, і через це ми повинні бути дуже обачні, щоб не допустити того лібералізму, того безбожництва до наших сумлінь, розумів, сердець, до нашої громади.

 

 

— Як Ви розумієте поняття лібералізму?

 

— Можна по-різному інтерпретувати це слово. Лібералізм, який часто маємо сьогодні, в сьогоднішній інтерпретації – це робити те, що хочеться. Людина інтерпретує свободу як: «я можу все, що мені хочеться». «Що мені хочеться» – чи воно добре чи не добре, чи корисне, чи некорисне, чи правдиве, чи неправдиве. Важне – «мені хочеться».

 

Я дам вам такий приклад. Сьогодні в Західній Європі маємо дуже дивні поняття про подружжя, про спілкування, про відношення мужчини і жінки. Дуже популярними, на жаль, є аборти. Крім того, всякого рода, так би сказати, чи медичні, чи психологічні вибрики — назву це так. І тепер люди стараються оправдати це. Чому? Бо вони хочуть робити то, що їм подобається, що їм в даний момент підходить. І люди будуть називати чорне білим, а біле – чорним, тільки щоби оправдати свої забаганки.

 

Лібералізм у такій, скажімо, дуже здисциплінованій формі – це є, я би сказав, не накидати людям правил життя, які їх обмежують. Лібералізм у такому позитивному значенні – це респект для оправданих прав людини в рамках певного, скажімо, морального порядку. Одним словом, це є форма свободи чи збереження свободи. Не накидати людям, що противиться їхній природі. Скажімо, ми в Україні мали радянську, комуністичну філософію. І цілий порядок суспільний був так скерований, що людина мала робити то, що їй казали. Це є насилля. І проти цього ми ставимо розумний, оправданий лібералізм. Що це значить? Свобода. Людина – свобідна. Але це є свобода, яка бере під увагу людську гідність, людську природу так, як Господь Бог людину цю сотворив.

 

Я дав вам такий прикрий примір. Жінка впирається, що вона має право на аборт, вона має право вбивати дитину. «Бо то моя дитина». Та яка вона твоя? Але дуже багато почуєте такої аргументації, що я маю право розпоряджати своїм тілом. Твоїм тілом – так, але не життям твоєї дитини. Це не є пошана для людського життя, бо правдивий лібералізм – це буде протистояння проти насилля, зберігаючи оправдані права людини.

 

Лібералізм такого типу, щоб оправдати, що мені хочеться, – це нищівний лібералізм. Після Другої світової війни, а властиво, це йде трошки далі в історії… З однієї сторони була диктатура, а з іншої сторони – роби що хочеш, що є добре чи недобре, корисне чи некорисне, чи це шанує чи не шанує твого ближнього.

 

Я, на жаль, не дивлюся телебачення, бо я не бачу, незрячий. Але мені оповідають люди, які дивляться телебачення, що в дуже багатьох чи фільмах, чи якихось програмах візуальних представляють ідеал людини. Який ідеал людини? Людина молода, багата може робити що хоче – то є ідеал. Власне, таке оправдання: «Що я хочу, я можу. Що мені хочеться». Бачите, українська мова має дуже гарний спосіб висказання: я можу щось хотіти, а мені може щось хотітися. Що я можу хотіти – то одне. А що мені хочеться – то значиться, що воно добре чи не добре – мені так хочеться, мені вигідно. Які обставини, які результати – то мене не обходить. Тому я стараюся бути вічно молодим, вічно дуже багатим, можу могти що хочу, робити що хочу.

 

— Чи означає це, що в людей зараз неправильне розуміння свободи? І де ця межа?

 

—  Є дуже часто так. Тому треба бути дуже обережним. Напримір, ви знаєте, ми говоримо про Європу. Україна дуже хоче до Європи. Треба бути дуже обережним. Не все, що там на Заході, в Західній Європі, проповідують чи пропагують, є добре, є справедливе, є чисте. Європа виросла на християнських засадах – але чи вона їх зберігає?.. Ми мусим бути обережні: маємо приймати те, що добре, але дуже критично ставитись і перевіряти, чи те, що пропонують нам сьогодні в літературі, кіно, філософських творах, чи воно є добре, чи воно є справедливе, чи воно відповідає Божому порядку. Правда, справедливість, автентичні духовні цінності – це є те, чого ми повинні хотіти.

 

 

— Чи немає у Вас відчуття, що сучасна молодь втрачає інтерес до Церкви й релігії як такої? І якщо так, то чому, на Вашу думку, це відбувається?

 

— Я не знаю, до якої міри це відбувається, але я про це чув. Знаю, що є певні групи священиків і мирян, які стараються, щоби молоде покоління не виростало в духовній пустоті, натомість формувалося на солідних духовних і релігійних цінностях. Так, небезпека є – і мені здається, що ми замало працюємо сьогодні для того, щоби допомогти молоді. Бо молодь за своєю природою ідеалістична: вона шукає добра й дуже відчуває несправедливість. Це природно – але це потрібно плекати, підтримувати, заохочувати.

 

Сьогодні мені дуже приємно згадати, що в Українській Греко-Католицькій Церкві – на жаль, не володію інформацією про ситуацію в інших Церквах – є автентичне зацікавлення тим, аби молоді люди, які шукають правди і справедливості, справді хочуть відчути гідність і важливість людини, виростали в цьому дусі. Я щиро сподіваюся, що Церква буде протидіяти тим небезпекам, тому лібералізмові, який міг би нас підточувати і який, на жаль, поширений у Західній Європі.

 

— Часто молоді люди кажуть, що церковні традиції застаріли. До прикладу, протестантські конфесії прагнуть іти в ногу з часом – будувати модерні храми, співати сучасних пісень… Чи потребує Католицька Церква певного оновлення?

 

— Звісно, потребує. Церква повинна бути дуже активною, чутливою до проблем молоді, бо сімдесят років у східних областях України і щонайменше 45 років у західних панував комунізм, який свідомо руйнував людей. Цьому треба протидіяти. І Церква, я думаю, мусить старатися не теоретично, а практично, у спосіб життєвий, промовляти до молодих людей. При цьому важливо розуміти, що наші традиції і обряди не є застарілими – але потрібно їх пояснювати, вивчати, щоби пізнавати їхню красу. Пригадую, приблизно двадцять років тому я був у Львові, й ми замовили опитування: що думає молодь про Церкву? Деякі молоді люди сприймали Церкву як своєрідний формалізм: піти в неділю до церкви, там відбути певні практики тощо.

 

Але я виразно пригадую: в одному з обласних центрів Східної України висновок опитування був незвичайним. Вони сказали: Церква – це спільнота віруючих людей. Кожне слово тут здається мені дуже важливим. «Спільнота»: це не кожен для себе, а разом. «Спільнота віруючих людей»: людей, які вірують у Бога, для яких віра є чимось дуже важливим – не формалізмом, а інтегральною частиною їхнього життя.

 

— Як Ви оцінюєте якість комунікації Церкви й українського суспільства?

 

— Це дуже складне питання, в якому я не почуваюся дуже компетентним, але щиро скажу, що чомусь моє враження є дещо песимістичним. Бракує нам цього контакту, комунікації навіть між самим духовенством і мирянами. Я трохи стежу за тим, на що наш єпископат хоче звернути увагу: на живу парафію, на те, що парафія – не звичайна організація, а місце, де ми зустрічаємо Бога і наших близьких. Значить, ця думка вже ходить, її висловлюють, стараються розвернути. Але я не цілком певний, що цей процес набрав обертів.

 

— УГКЦ розбудовується у Києві. Які головні виклики перед нею існують тут, у дуже неоднорідному, багатокультурному середовищі?

 

— Головний виклик – щоби віруючі люди були спільнотою. Щоби вони жили своїми релігійними переконаннями, щоб їхня віра проявлялась в усьому, що вони роблять для себе, для своєї сім’ї, громади та міста. Віруючі люди в такому місті, як Київ, що має дуже поважну релігійну традицію, повинні дуже серйозно жити своєю вірою і розвивати, поглиблювати, підносити тон життя.

 

 

01.06.2017