Як це кічево не звучить, але кіч можна порівняти із чимось таїнственним. Раціональне пояснення виявляється не цілком достатнім і повносилим. Визначень і роздумів про кіч уже не менше, ніж про Трійцю, а все ж потрібно особливої віри, щоби не прийняти його у свою систему цінностей, щоби просто бачити його і принаймні самому собі називати цим словом, пояснити яке надзвичайно важко. Вагомим є те, що кіч обов'язково пов'язаний із легкістю прикрашання, витісненням справжності, втечею від вирішення проблем із почуттями, матеріалізацією фальшивих мрій, підібраними стандартами емоційних реакцій, наповненням свого життєвого простору всіляким дрантям, яке не дає нагоди робити щось серйозне із самим собою, із внутрішніми змінами. Тому кіч завжди нагадує про такі речі, як карнавал, ярмарок, базар, бенкет під час чуми, танець на кістках, на мене вистачить, після нас хоч потоп. І наполягає на тому, що тобі мають належати усі красоти світу, що світ, властиво, для тебе створений. Таким чином кіч із естетичної площини вибухово перебирається у етичну.
Загалом кіч панує у цілому світі. Із поширенням масового виробництва, масової культури, масової грамотності, пропаганди він став тим, що задовольняє масові потреби. Але у сучасній Україні кіч набув такого значення, що її цілком можна вважати країною переможного кічу.
На це були і є дуже вагомі і неминучі причини. Після сімдесяти років найбільшого у людській історії експерименту обминути своєрідну екзальтацію від кічу попросту неможливо. Нове здобуття приватної власності збіглося з загальносвітовим споживацьким глобалізмом. Радянське знецінення матерії прорвали потоки доступних кольорів і смаків. Нищення історичної пам'яті і обмеження доступу до сучасної високої культури цілковито позбавили орієнтирів у хаосі напору всього і відразу. До цього додалася загальна бідність і жадоба дешевого, давня любов до барвистого і блискучого, традиційне виховання, в якому наполягають на пошуку винних і кривдників, а не на виявленні власних недоліків. Панування романтизму у літературі, мистецтві і звичаях добре зійшлося з відчуттям неповноцінності, а поганські елементи і у побуті, і у релігійних обрядах вдало втілилися у фальшуванні історії і декоруванні майбутнього.
Виникає враження, що якраз кіч є тою великою національною і державною ідеєю, яку пропонує українська так звана еліта своєму так званому народові. В кожному разі, нічого більш творчого не знайдено. Халтура, імітація, несмак, кіч. Наші, рідні, які взивають до гордості і захоплення. Паскудство, яке має викликати сентиментальну сльозу ще й тому, що це українське.
Кіч настільки проник у всі сфери нашого видимого і невидимого життя, що спроби викоренити його є подібними на спроби видалення хребта у людини, яка збирається після цього повноцінно жити. Без кічу нема на що спертися.
Як нема чого слухати парохів, які закликають відмовитися від такої краси і зручності, від такої нашої споконвічної традиції і національної особливості, як штучні квіти на великодніх цвинтарях.
Мілан Кундера, віддавши роздумам про кіч окремий розділ у своєму найпопулярнішому романі, казав, що кіч – це світ, в якому заперечують існування лайна. Його просто витісняють із свідомості замість того, щоби впорядкувати системи утилізації.
Тому етичним є звертати увагу на лайно, прикрите декораціями. Це так само виклично, як було бути дисидентом у радянській системі. Звичайно, можна вважати, що не дисиденти завалили систему. А можна думати, що і без них вона би завалилася. Врешті, як колись вичерпає свої ресурси і наш кіч.
25.05.2017