З мого щоденника

Прага, травень 1942 р.

Ох, і скандал-те! Який скандал! Півтора місяця — ні одного рядка щоденника! Сказати б часу нема, праця якась нагла, — ні, нічого такого. Але ось не підіймається рука до щоденника — і годі. Пару разів пробував: і перо витягнув і папір розложив і навіть напис вивів: "З мого щоденника". А далі — стоп, — як відрізано. Не бере! Не бере й годі! Так і з кавярні пішов!

Пробував уже й за рецептою Гоголя. До нього все одна пані причіплялась: Ну, скажіть, Микола Василевич, як це воно у вас так гарно виходить?! — Та як виходить: дуже просто, — ось сяду і пишу. — А я сяду — і нічого. Просто нічого не виходить. — А ви, пані, сядьте і все пишіть: у мене нічого не виходить, у мене нічого не виходить... Аж дивись, — щось і напишите! — Але щодо мого щоденника, — не мав Микола Василевич ран.

Та й то сказати: прилюдний щоденник. Тяжка справа: того не зачіпати, тому промовчати, брат буде гніватися, сват — нарікати, а про вуйка — взагалі не писни! Діється у нас багато річей, — нераз так-би "припечатав", що аж-аж, а тим часом — мовчи та дуси! Під цим оглядом куди краще "несторам-літописцям — ченцям безіменним" — у тих що на душі, те й на письмі і майбутні покоління не нам прилюдним денникарям, а їм скажуть спасибі. Тільки ж чи пишуть ті ченці безіменні?! Бо я — як хтось собі може думати, — не пишу, про що урочисто й заявляю. Щоб не було з нашими щоденниками так, як з нашими "центрами". — Ви не знаєте цієї історії? Це ж дуже цікава річ! Таже добрих 80% наших невдач на тім побудовано. Це справа така: Кожний наш "центр" робить вигляд, що він має звязки і "все знає". Як же! Таємничий вигляд, вуса до гори, кілька загадкових речень! Вражіння повне. Але й конкуренційний центр теж не з лика шитий. Що там вони, нещасники! "Наш" до самої Мекки їздив! Про себе: Правда, нашого й на поріг не пустили, але той "вусатий", таки щось знає, — нехай працює. — А вусатий про себе: нам і перепустки до Мекки не дають, а у тих все-ж якісь "генерали", — щось-то вони можуть!

І так місяцями, роками "удають", але в дійсності один на другого покладаються. А "кобилка", звичайно ходить собі, підскакує та на всіх надіється. Аж нараз — приходить катастрофа: і тоді виявляється, що ніхто нічого не має, ніхто нічого не знає, а була це лише кругова порука обману і самообману!..  Так і було і так, здається, є. Але коли так і буде, то з нас ніколи нічого не буде.

*

Ну, але про це колись — ширше...

А сьогодні мене запитали: що-ж ви зі своїм щоденником не показуєтесь? Адже скоро ювилей Подєбрадської Академії, — невже не згадаєте? — Подєбрадська Академія? Що-ж ти його особливо напишеш? Ну, була собі висока школа. Три факультети. Хемія, аґрономія, гідротехніка, політична економія, кооперація. Як бачите, — сама нудота. І люди про це вже чули. Та, крім того, наші люди дуже ображаються, коли їм не дають високої школи. А як тільки дістали, зразу-ж до неї тратять інтерес...

З тими думками й спати пішов... Але десь серед ночі щось мене штовхануло. Я ще ніби спав, але думка в темноті гостро запрацювала. Подєбрадська Академія — нудота? Чоловіче, а чи ти умієш оцінювати явища? А згадай, при яких обставинах Академія повстала. Хто її студенти, хто професори? А-ну, подивись на справу в історичному розрізі!

І, признаюсь, я пережив хвилини високого мистецького вдоволення. Мої очі були ще замкнуті, але перед душевним зором пересувались картини, як у кіні, один одної цікавіші, одна одної яскравіші. Ось 1917-20 роки. Полки й дивізії Української Армії швидко рухаються по степах України. Ось вороги: большевики, білі, поляки... Ось проскакала кіннота Чорних Запоріжців. А ось промайнула дивізія Тютюнника... Гарматні вибухи, грає кулемет... Це тобі — нудота?! Та це-ж твої подєбрадські студенти! А згадай далі: Зимовий похід. Базар, — і крах молодого державного корабля України.

Польські табори, дроти, безвиглядність... Але заявляється міцний коренастий український діяч — М. Шаповал. Він ходить по празьких міністерствах, щось гаряче доказує, нервово крутить козацький вус — і з Польщі, Румунії, Болгарії, Сербії і ще Бог зна звідкіля потягнулися до Подєбрад розбитки великого українського корабля, — новітні запорожці та Енеї, — подряпані, обшарпані, збідовані, але кремезні духом...

(Далі буде)

[Краківські вісті, 20.05.1942]

(Докінчення)

"Здоров був Козолуп! — Ах, це ти, Печерниця?! — Звідки тебе Бог несе, Тарасе? — А тебе, Долото, яким вітром сюди занесло? — Чи думав я з тобою, Ременю, зустрінутися? І лицарі, що зібралися тут з усіх кінців соборної України, цілувалися та розпитували один одного про всячину: — А що з Касяном? Де тепер Бородавка? Що чути про Колопера? Що робить Підситок? — І у відповідь почув Тарас Бульба, ще Бородавку повісили в Толопаті, що з Колопера живцем здерли шкуру під Кизикермемом і т. д., що голову Підситка посолим в бочці й післали до самого Царгороду". (М. Гоголь: Тарас Бульба).

Так оце-ж твої Подєбради! Чи не відчуваєш ти, що це не Подєбради, але Хортиця, а Академія — це новітнє Запоріжжя, — Запоріжжя, що перше в Европі, ще перед 20 роками, самітне й горде, підняло меч на небезпеку Сходу, і, як нині документарно доведено, захоронило цю Европу. Що Подєбради — це збірник національного духа в момент його найбільшого піднесення; що це — на деякий час — Атени України — її поезія, письменство і наука; що це великий і невтомний амбасадор і прокуратор — перед Европою і світом.

Ти думаєш за професорів? — Ану, згадай. Багато вже їх мертвих. А смерть і час — найкращий суддя! І ти побачиш, як величні, в скромності своїй, були Подєбради!

Ось — Євген Чикаленко, Василь Біднов, Модест Левицький, Федір Щербина, Олександер Вілінський, Софія Русова, Микола Вілкул, Іродіон Шереметинський, Олександер Михайловський, Ольґерд Бочковський, Євген Голіцинський, Кузьма Безкровний, Іван Івасюк, Василь Королів-Старий, Сергій Бородаєвський, Кость Мацієвич...

Хіба треба писати їх титули й біоґрафії? Ta-же майже про кожного чув інтеліґентний українець, а кожного другого колись буде шанувати уся Україна, бо кожний із них — це була індивідуальність. Бо кожний другий — це була частина української історії.

І коли про Подєбрадську Академію відомо, що це була не тільки висока школа, але добра школа, то в цьому нема нічого дивного. Бо Подєбрадська Академія — професура і студенство — це частина великого визвольного зриву. Туди-ж пішло все більш здібне, ініціятивне, ідейне.

Але нині Подєбрадська Академія уже сама формально не існує, — вона живе у своїм нащадкові — УТГІ. А УТГІ Український Технічно-Господарський Інститут позаочного навчання, — теж має свою неабияку історію. І коли Подєбрадська Академія — головним чином — Наддніпрянщина то УТГІ — це Галичина — і цілий світ. І коли Подєбрадська Академія — це яскрава сторінка з історії боротьби з Московщиною, то УТГІ — це неменш романтична сторінка з історії боротьби з Польщею...

У. 16. травні минає 20 літ з часу заснування Подєбрадської Академії і 10 літ — з дня заснування УТГІ.

Студенти та абсольвенти цих шкіл розсипані по цілому світ (16 держав). Вони працюють в різних країнах як аґрономи, хеміки, будівники, банківці, кооператори. Багато з них займають видатні становища і на відповідальній праці. Всі вони гідно тримають перед чужинцями прапор високої Української Школи. Всі вони гідно репрезентують перед світом свою батьківщину — Україну.

Але ще одне: тут, на чужині, вони собі і закінчили не якусь іншу, державну, але "безправну" українську школу. Це для того, щоб служити Україні. І на цей момент вони ждуть...

*

Так думав я про наші Подєбради в нічній пітьмі. І я заснув. І далі снилося мені: минуть роки, Україна встане, — прегарна, вільна, відроджена. І Подєбради, таємний княжий замок той, де школа приміщується, стане леґендою. І почестю найвищою буде зватись професором чи інженером тієї Школи і носити її відзнаку. І буде час, коли до Подєбрад їздитимуть, мов на Запоріжжя, а Україна закупить замок на власність...

В таємнім замку подєбрадскім, в його півтемних лябіринтах, як кажуть, живе і страшить "біла панна". Але оповідають, що від якогось часу оселився так дух студента-козака — незнаного героя, — що воював під Крутами, був у Зимовому Поході, врятувався з-під Базару і помер у Подєбрадах. І ось — хтось бачив і хтось чув, кожного року, 22. січня, рівно в 12 годині, серед тиші ночі, у дзвінких коридорах замку розлягається несамовитий тупіт кінський, і крізь вікно у самій башті вискакує на воронім коні вершник-запорожець зі списом у руках. Він, мов вітер, гонить на Україну, — на хвилину спиняється над Львовом, потім над Базаром, Крутами, Воскресенським і прибуває на Софійську площу. Але за дві години він знову в Подєбрадах, в замку, — і сумно й темно в його коридорах і чути, по кутках стриманий плач.

Кажуть, буде так доти, аж доки Україна не відродиться. Тоді вершник, — незнаний воїн, — закамяніє на постументі на Софійській площі, поруч Великого Богдана і більше до замку не вернеться.

[Краківські вісті, 22.05.1942]