Нашу увагу привертає оця особливість, а саме: невідповідна для позначення національної території форма „на Україні“, „на Україну“, замість сподіваної форми „в Україні“, „в Україну“. Кажемо, сподіваної, бо коли мова йде про якусь національну чи національно державну територію, то ми завжди вживаємо форми з прийменником в: в Німеччині, в Росії, в Польщі, в Туреччині та ін. Цими мотивами керуються й деякі з наших філологів, даючи перевагу саме цій останній формі супроти загальновживаної цілим українським народом форми „на Україні“, „на Україну“.
Що ж то за форма „на Україні, „на Україну“? Вона сягає, безперечно, ще первісного значення слова „Україна“, що означало „вкраяну, наділену землю“. Форми „на Україні“, „на Україну“ і „в Україні“, „в Україну“ граматично тотожні (той самий відмінок), але семантично вони не однакові. Основна семантична функція прийменника на вказувати, що якась чинність відбувається на поверхні предмету (сиджу на стільці, пишу на папері, працюю на городі тощо). Основна ж семантична функція прийменника в вказувати, що якась чинність відбувається в середині предмету чи спрямовується в середину його (сиджу в кімнаті, книжки лежать у теці, заходжу в будинок тощо).
Слово „україна“ в його первіснім значенню „землі, площі, території“ безперечно могло вживатися тільки з прийменником на: самий об’єкт чинности (земля, поверхня землі) вказує, що чинність може відбуватися тільки на поверхні (жити, працювати, стояти, сидіти і т. д. на землі). Первісне значення слова „україна“ — це земля, вкраяна земля. І тому при відповідних дієсловах на означення різних процесів, це слово в місцевому і знахідному відмінках вживалося тільки з прийменником на: „живу на Україні“ (якась вужча територія), „працюю на україні“, „ліс росте на україні“, „оберігаю україну“ і т. д. Звідси випливає функціональне значення форми „на україні“, „на україну“, форми, що зв’язана з походженням слова „україна“, яке означало землю, окреслену територію.
За функціональним принципом ця форма зберігалась і тоді, коли слово „україна“ набувало значення ширшої области і навіть країни¹). В Іпат. літ. за списком 1280 року розповідається, що князь Лев, схотівши собі по смерті кн. польського Болеслава „части в землѣ лядськои города на вкраинѣ, єха к Ногаєв“. В думі про похід Богдана Хмельницького на Молдавію співається: „Трудно то, братіку, тобі без води пробувати і звіру, птиці без лісу в чистім полі гуляти, а ще трудніше, тяжче і важче бездільному та безрідному чоловікові на чужій країні без родини краєвої й сердешної проживати“.²)
За тим же функціональним принципом та за давньою традицією вживається й форма „на Україні“. Хоч тепер Україна — велика національно-державна територія, і, здавалось би, форма „на Україні“ не відповідає змістові слова „Україна“. А проте давня традиція так укоренилася в свідомості народу, що він не уявляє собі іншої форми, як тільки „на Україні“.³) Більше того. Згідно з законом функціональної семантики, форма „на Україні“ вже нині не відчувається в народній мовній свідомості в її давній семантичній функції, як і сама назва „Україна“, а сприймається вже в новій семантичній функції на означення національної території. Тобто сучасна форма „на Україні“ семантично еквівалентна формі „в Україні“, з тією тільки різницею, їдо перша природніша для мовної свідомости українського народу. Цю еквівалентність стверджує факт можливости постави того самого питання для обидвох форм: де ти живеш? — на Україні, в Україні; куди ти їдеш? — на Україну, в Україну. Різниці в значенні форм цих ми не відчуваємо.
Тимто важко нам було дошукатися семантичної різниці цих двох форм у Шевченка, який, очевидно, й відчував цю еквівалентність, вживаючи тієї і другої форми, незалежно від ритму. Напр.: „Посіяли гайдамаки в Україні жито“ можна легко замінити формою: „Посіяли гайдамаки на Вкраїні жито“. Або ще такий приклад:
Тепер лети в Україну,
Тебе виглядають;
Полетів би за тобою,
Та хто привітає?
Я й тут чужий, одинокий,
І на Україні
Я сирота, мій голубе,
Як і на чужині.
(Н. Маркевичу)
Тут форму „в Україну“ можна так само замінити формою „на Вкраїну“. Наведемо ще другий типовий приклад:
Було колись — в Україні
Лихо танцювало,
Журба в шинку мед-горілку
Поставцем кружала.
Було колись добре жити
На тій Україні...
Тут в однаковій мірі форму „в Україні“ можна замінити формою „на Вкраїні“, як і форму „На тій Україні“ можна замінити формою „У тій Україні“. Шевченко не відчував семантичної різниці, і тому так вільно, невимушено користався цими формами.
Від того часу, як назва „Україна“ стала національною назвою, форма „на Україні“ теж стала вживатися в цій новій семантичній функції. В цій функції вона вживається в різних історичних документах XVI., XVII. і XVIII. ст. В 1557 році Дублянський продав землю Медешковичеві, але продажний лист згубився. В 1580 році покупець пише в листі, що лист 1557 року „загинув, як то на Україні частокрот биваєть“.⁴) В Густинському літолисі читаємо: „в сиє лѣто (1516) начашася на Украйнѣ козаки“. В літописі Самовидця: „1637 року на козаків пішли Ляхи на Україну“. Або ще: „На Вкраїні ріки зафарбувалися од крови людської“. „Народ посполітий на Україні... почав купитися в полки“.⁵) В літописі Величка: „Коли прибудемо на Україну, то зводьте готовити й кормити коні свої“. Або ще: „Про війну Остряниці з Ляхами на Україні“.
В українських історичних піснях і думах послідовно зберігається форма „на Україні“: „Пану Барабашу схотілося на славній Україні з Хмельницьким великі бенкети вчинити“. „Оттоді то вони на славну Україну прибувши, королевські листи читали“.⁶) „Хозяко моя Рейзю! Якої я на Вкраїні слави заживав, що мене козак український ще й вельможним паном називав“.⁷) „Прошу вас (Хмельницький до козаків) добре дбайте, на славну Україну прибувайте“.⁸)
В пісні з часів після Мазепи: „Було нас три брати, ох, та всі не вкупі: один в Самарі отаманом, другий в Петербурзі осаулом, а я молоденький на Вкраїні наповаю коня з бистрого Дніпра“.⁹) Полонена українка в Туреччині співає: „Пошлю зозуленьку на Вкраїноньку но свою родиноньку“.¹⁰) Або ще з часів турецької неволі: „На Вкраїні все чужії люди, ой там імені пароньки не буде“.¹¹) „Ой з-за гори, з-за крутої орел воду носить, ой там мати свого сина вечеряти просить. Ой вечеряй, моя мати, коли наварила, а я піду на Вкраїну, де дівчина мила“.¹²)
Правда, народня творчість знає й форму „в Україні“, як напр., у думці про похід Наливайка проти Жолкєвського 1596 року: „Ой у нашій славній Україні були колись престрашні злигодні бездольні години...“.¹³) Але взагалі переважає форма „на Україні“, „на Україну“, як стара традиційна форма в новій семантичній функції.
Форма „на Україні“ має для нас, в даному разі той інтерес, що вона яскраво свідчить і ще раз стверджує наш погляд щодо походження назви „Україна“, що розвинулася семантично з первісної назви „україна“ із значенням „вкраяна земля“. Ця форма, як і слово „Україна“, зв’язана з первісною ідеєю землі, земельної площі. Саме слово „земля“, як об’єкт чинности, вимагає тільки форми з прийменником на. Напр., в згаданій думі про Наливайка співається: „Тільки Бог Святий знав, що він думав-гадав, як незгодини на українську землю посилав“. Або: „На землю спала ніч“.¹⁴)
Одначе ми тут мусимо застерегтися, що наше розуміння поняття „вкраяна земля“, як первісного значення слова „україна“, ніякого відношення не має до розуміння цього поняття у С. Шелухина, який первісне значення слова „україна“ розумів як землю „вкраяну в своє посідання і свобідне володіння організованою силою з мечем та шаблею“.¹⁵) Таке фантастичне пояснення, як „краяння мечем і шаблею“, ясна річ, не має під собою ніякого наукового ґрунту, але „краяння землі“, „вкраяна земля“ в розумінні — розділювання землі на окремі шматки, таке пояснення ґрунтується не тільки на фактах минулого, але й на живих фактах сучасної дійсности.
________________
¹) В. Січинський. Назва України. Авґсбурґ, 1948, стр. 35—36.
2) Ф. Колесса. Українські історичні думи, 112.
3) Див. Наша мова, 1947, ч. І., стр. 21.
4) Акты, относяшиеся к истории южной и западной России. Том І, 173.
⁵) С. Шелухин. Україна. Прага, 1937, стр. 150.
⁶) Ф. Колесса. Українські народні думи, 142—143.
⁷) В. Антонович і М. Драгоманов. Исторнческие песни, 1875, П.
⁸) П. Кулиш. Записки о южной Руси, 1856, І, 54.
⁹) П. Чубинський, IV, 1013.
¹⁰) Там же, 67.
¹¹) Збірник Костомарова.
¹²) Український співаних, вид. Фесенка, Одеса, 1904.
¹³) Собр. сочин. Максимовича, 1876, І, 619.
¹⁴) Гулак-Артемовський. Пан та собака.
[Київ, 1951, ч.1, с.49—52]
21.05.2017