С. Б.

 

 

2017 року наша країна на державному рівні відзначає столітній ювілей подій Української революції 1917–1921 років. Ця річниця актуалізує спадщину визначних діячів національно-визвольних змагань, змушує до її осмислення та переосмислення в контексті новочасних викликів, завдань (і загроз) українського державотворення, спонукає дослідників на нові наукові пошуки в царині української історіографії, зокрема, заповнення «білих плям» у калейдоскопі революційної турбулентності – як на українських теренах, так і за їхніми межами.

 

Важливим (а інколи безцінним і незамінним) джерелом відомостей про події, процеси, факти та явища Української революції є іншомовна преса – як місцева, так і європейська. Її скрупульозне дослідження, осмислення та переосмислення дає змогу не лише виявити нові, маловідомі, раніше не досліджені факти, а й розкрити роль тих чи інших осіб (зокрема, іноземців) у контраверсійних процесах національно-визвольних змагань українського народу упродовж 1917–1921 років.

 

Одним із таких маловідомих фактів є роль російської й української аристократії в операції зі звільнення архієпископа УГКЦ, Владики Андрея Шептицького з російського полону сто років тому – на початку 1917 року ¹.

 

У процесі науково-пошукової роботи у фондах Центрального державного історичного архіву у Львові ², аналізу документальної бази (зокрема, іншомовної – французької та швейцарської – періодики) нам вдалося (випадково!) виявити малодосліджені відомості про закулісні перемови, конфіденційну кореспонденцію графа М.Тишкевича таі російської княгині Л.Сайн-Вітгенштайн із приводу звільнення графа Андрея Шептицького. Ця інформація проливає світло на реальні причини, фактори та внесок іноземців (зокрема, російської аристократії) в операцію з його дострокового звільнення з російського ув’язнення після подій Лютневої революції 1917 року. Вона також відкриває призабуту сторінку про швейцарський епізод європейського вояжу графа в рамках його візиту до Ватикану влітку 1917 року (на запрошення Папи Римського Бенедикта XV) та рандеву А.Шептицького з російською княгинею Леоніллою Сайн-Вітгенштайн у Монабрі біля Лозанни в серпні 1917 року (за посередництва графа Михайла Тишкевича). 

 

Граф Михайло Тишкевич

 

 

Отже, за версією авторитетних вітчизняних істориків, дослідників В.Абліцова та Н.С.Рубльової, «із 1909 р. Швейцарія, зокрема Лозанна», стає постійним місцем проживання, пропискою графа Тишкевича ³. Натомість, за даними відомого тогочасного французького історика Е.Доде ⁴, опублікованими у поважному французькому півмісячнику «Correspondant» ⁵, Михайло Тишкевич «приїхав у Лозанну в 1910 р., щоби поправити своє розхитане здоров’я». За свідченням Е.Доде, того ж року граф «був представлений» російській княгині С.Вітгенштейн ⁶, і «між ними зав’язалися сердечні та довірливі стосунки» ⁷. Проте початок Першої світової війни завадив їхньому подальшому знайомству та розвитку конструктивних відносин.

 

Згодом граф використав свої знайомства в колах російської аристократії у Швейцарії задля впливу на політичний істеблішмент Російської імперії, щоби пришвидшити звільнення митрополита, графа А.Шептицького (та інших визначних представників галицького кліру) з російського заслання ⁸. Відтак, як пише Е.Доде, почалася інтенсивна робота княгині – самовіддана, жертовна праця на користь цієї справи, яка не могла бути реалізована за один день. Знадобилися довгі тижні, подальші інформації та тривалі рефлексії над долями засланців і шляхами полегшення їхньої долі.

 

Княгиня Леоніла Сайн-Вітгенштайн (Барятинска, 1816-1918), картина пензля Ф.-Кс. Вінтергальтера (1843)

 

 

Влітку 1914 року Михайло Станіславович повернувся з Києва до Лозанни й активно занурився у вир громадсько-політичного життя й інформаційно-пропагандистської діяльності емігрантів із Російської імперії. Як зазначає французький історик Е.Доде, «у серпні 1914 року вона [княгиня Л.Сайн-Вітгенштайн. – С.Б.] отримала листа від графа М.Тишкевича, в якому він анонсував своє повернення до Лозанни. Вона відразу ж відповіла йому в приватному листуванні» ⁹.

 

Княгиня Леоніла Сайн-Вітгенштайн (Барятинска) в молодості (ліворуч, картина Ф.-Кс. Вінтергальтера) та у 1857 році (праворуч)

 

 

Показово, що у 1914–1915 рр. М.Тишкевич став ініціатором збору в Лозанні добровільних пожертв для допомоги постраждалому від наслідків Першої світової війни цивільному населенню Галичини ¹⁰. У березні 1915 року граф, «сміливий захисник їхньої [тобто, галицьких українців – С.Б.] справи», як його характеризує Е.Доде, знову інформує російську княгиню про суспільно-політичне становище в Східній Галичині та надає їй повну, всебічну «картину реальної ситуації» ¹¹. Л.Сайн-Вітгенштайн негайно відповіла графові, запрошуючи його відвідати її у віллі в Монабрі (Швейцарія), але на той час граф нездужав і не міг самостійно пересуватися. Відповідно, княгиня надсилає йому нового листа, в якому містяться цікаві відомості про її ставлення до галичан: «Мене невідступно переслідують думки про нещастя бідних  галичан – як пригноблених священиків, так і мирян. Я Вас прошу, дорогий графе, передати 500 швейцарських франків (тут долучених), на благо жертв, потреби яких Ви знаєте краще за мене. Коли Ви зможете, навідайте мене і надайте мені ще декілька сумних деталей щодо жахливої ситуації цих знедолених, про яких думаю і вдень, і вночі» ¹².         

 

За словами Е.Доде, тижні та місяці спливають в очікуванні докладніших новин, тим часом граф М.Тишкевич задумує інший проект: він хотів би, щоби княгиня Леоніла ініціювала створення спілки, яка під її егідою об’єднала би найзнатніших дам із космополітичного товариства, найвпливовіших осіб, які би клопотали перед світом за знедолених галицьких українців. Але княгиня вважає, що це завдання є їй не під силу ¹³, і у своєму наступному посланні до графа пише про це, згадуючи принагідно про незгоду, що на той час існувала між співвітчизниками М.Тишкевича, яких вона в тому ж листі ідентифікувала як «поляків».

 

Далі, у викладі Е.Доде ¹⁴, «ситуація погіршується, і російські гоніння в Галичині, які характеризували евакуацію головної армії, обростали огидною брутальністю щодо католиків. У Лембергу, столиці Галичині, представники уніатського духовенства були заарештовані та депортовані. Архієпископ Шептицький зазнав такої самої долі. Розпочалось його ув’язнення, без поваги до гідності, яка йому належить, і його без жодної форми судового процесу відправили на заслання в сибірські краї». На цю новину княгиня Л.Сайн-Вітгенштайн вже не стримує себе, і «дух рішучості, який її характеризував, долаючи хвороби її віку, диктував їй дії та заходи, аналогічні тим, яких вона вживала, коли вона була молодшою». Її небіж, князь Іван Барятинський, перебував у той час біля неї; вона змусила його без затримки вирушити до Курська, де в той час був інтернований митрополит. За словами Е.Доде, «він мав би клопотати за його звільнення, а якби йому не вдалося цього досягти, він мав просити від її імені, щоби доля полоненого була пом’якшена. По своєму прибуттю в місце призначення, посланець [тобто, князь І.Барятинський. – С.Б.] зіштовхнувся з безжалісною недоброзичливістю у ставленні до А.Шептицького». Як зазначено у статті, «з великими труднощами митрополиту дозволили облаштуватися в маленькому будиночку, де він міг би прогулюватися в садочку, щоби полегшити свої немочі».

 

Але княгиня не занепадає духом, вона пише листа безпосередньо до імператора Миколи ІІ, благаючи його виправити кричущу несправедливість і натякаючи на можливі наслідки. Її лист залишається без відповіді – вона пише імператору ще одного листа з проханням звільнити митрополита Андрея, який адресат знову ігнорує. Вона не ображається на мовчанку, яка, безсумнівно, її не здивувала. «Вона завжди вважала, що її листи не надходили безпосередньо до імперського адресата ¹⁵, який наступного року, ніяк не згадуючи про цей випадок, надіслав їй свої вітання з нагоди століття».

 

Публікація в лозанській газеті (6 травня 1916 року), присвячена столітньому ювілею княгині Леоніли Сайн-Вітгенштайн.

 

 

Принагідно княгиня дізнається з німецьких газет, що митрополит, за їхньою інформацією, помер у своєму екзилі. Вона в листі переказує цю новину графу М.Тишкевичу: «Ось смерть, яка принесе Вам біль і страждання; але Ви радітиме, думаючи про те, що цей мученик зараз є на небі і що він перестав страждати від злоби людей». Інформація була недостовірною, але княгиня цього не відала доти, доки Лютнева революція в Росії не подарувала Владиці Андрею волю та можливість повернення зі сибірського заслання.

 

У рамках свого європейського вояжу митрополит відвідав Уші. Ймовірно, що в середині серпня (14-го або 15-го) він  особисто з’явився перед своєю благодійницею – княгинею Л.Сайн-Вітгенштайн ¹⁶. У викладі французького історика зустріч була дуже зворушливою: «Побачивши, як митрополит входить до вілли, вона поквапилася його зустріти, тоді як він сам схилився перед нею, беручи її руки та вкриваючи їх цілунками та слізьми. Щойно вона позбулася цього щемливого почуття, як схопила його руки, поцілувавши їх і промовляючи переривчастим голосом: «Мені соромно бути росіянкою, і я прошу у Вас вибачення за мою країну» ¹⁷.

 

Вони більше ніколи не бачилися. Незадовго до того, як драма, про яку розповів у своєму біографічному нарисі французький журналіст й історик Е.Доде, дійшла свого логічного фіналу, Леоніла Іванівна відзначила своє століття і своєю лебединою піснею (співучастю у звільненні А.Шептицького) засвідчила велич і благородство свого довголіття.    

 

Підсумовуючи швейцарський епізод операції зі звільнення графа-владики Андрея Шептицького, зокрема, безпосередню участь російської княгині Л.Сайн-Вітгенштайн (Барятинської) у звільненні графа А.Шептицького з російського полону в 1915–1917 роках, можна зробити певні висновки про ті події та процеси. Саме завдяки особистим зв’язкам графа М.Тишкевича, зокрема, з княгинею Леонілою Сайн-Вітгенштайн (яка, відповідно, задіяла свої особисті контакти, знайомства у російських аристократичних колах – як каналами прямої кореспонденції з імператорським домом Романових, так і по родинній лінії князів Барятинських), вдалося прискорити процес звільнення із російського полону митрополита, графа Андрея Шептицького на початку 1917 року. Ймовірно, що саме суб’єктивний фактор її особистої заангажованості у завершення поневірянь графа Шептицького став каталізатором його дострокового звільнення з заслання.

 

Понад те, абстрагуючись від історичної та подієвої конкретики цього швейцарського епізоду з біографії Владики, графа А.Шептицького, можна стверджувати, що іншомовна преса (як європейська, так і місцева) є важливим – а інколи незамінним – джерелом відомостей про маловідомі процеси та події часів Української революції 1917–1921 рр. 

 

                               

ПРИМІТКИ

 

¹ У найновіших працях, студіях із цієї тематики, зокрема, присвяченим перипетіям навколо звільнення Владики з полону, швейцарському епізоду в біографії А.Шептицького (див., наприклад, Королевський К. Митрополит Андрей Шептицький (1865–1944) / Кирило Королевський / Переклад із французької Я.Кравець. –  Вид. друге, виправлене. – Львів: Свічадо, 2015. – С. 184–198) та російському ув’язненню графа (Ідзьо В. Митрополит Андрей Шептицький на шпальтах російської преси та часопису українців Росії «Украинская Жизнь» у 1914–1917 роках. – Львів: Сполом, 2007. – С. 4–22) відсутні згадки про ці факти.

 

² Зокрема, фонду №681, оп. 1 п. н. «Тишкевич Михайло, граф, дипломат і політичний діяч УНР, публіцист, історик, дипломат (1857–1930)», який містить документи, матеріали, кореспонденції, нотатки, газетні вирізки, машинописні тексти і т. ін. періоду 1915–1930 рр.  

 

³ Cf. Абліцов В. Галактика «Україна». Українська діаспора: видатні постаті. – Київ: «КИТ», 2007. – С. 239. Абліцов В. Галактика «Україна». Українська діаспора: видатні постаті. – Київ: «КИТ», 2007. – С. 239; Рубльова Н.С. Тишкевич Михайло [Електронний ресурс] // – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Tyshkevych_M (останній перегляд: 06.03.2017).

 

⁴ Луї-Марі Ернест Доде (31/05/1837– 21/08/1921) – французький журналіст, новеліст та історик. Плідний у різних жанрах, Доде розпочав свою кар’єру, пишучи для журналів і провінційних газет із усієї Франції: http://www.lefigaro.fr/livres/2013/01/24/03005-20130124ARTFIG00629-ernest-daudet-le-frere-oublie.php.

 

⁵ Daudet E. Temoin d’un siècle – la princesse de Sayn Witgenstein // Correspondant. – Paris, 1919. – 10 Dec. – P. 830–859. Відправною точкою, поштовхом для подальших наукових пошуків, з’ясування фактів за першоджерелом Е.Доде стала замітка М.Адамовича у архівних документах графа М.Тишкевича у фондах Центрального державного історичного архіву України (м. Львів): ЦДІА (м. Львів): Ф. № 681, оп. №1, спр. №5, арк. 28–29. 

 

⁶ Леоніла Іванівна Барятинска (Сайн-Вітгенштайн) (6/05/1816; Москва –  1/02/1918; Лозанна) – російська княгиня, фрейліна петербурзького двору зі старовинного російського аристократичного роду Барятинських: див.  Волконский С.М. Мои воспоминания. Том 1. М., Искусство, 1992. С. 392–393; також див. Mme de Sayn-Wittgenstein // La Gazette de Lausanne. – Lausanne, 1915. – №126 (Mai 9). – P. 5. [із нагоди столітнього ювілею російської княгині]. В останній замітці зазначено, що «княгиня одружилася в 1834 р. з князем Луї Сайн-Вітгенштайном, шефом другого рангу першої лінії князів Сайн і Вітгенштайн, останніх князів великого герцогства Спонгайм (в середньовічній Німеччині)». Тут же подано, що княгиня упродовж тривалого часу проживає в Швейцарії, в Монабрі (Уші) біля Лозанни, на власній віллі. Цікаві відомості й про релігійні переконання Л.Сайн-Вітгенштайн – за даними редакції, «вона – затята католичка [що, вірогідно, пояснює знайомство, близькі, довірливі стосунки із графом М.Тишкевичем (відданим католиком) та її заангажованість у справі порятунку галицьких українців, зокрема, безпосередньо митрополита А.Шептицького], вона приділяє багато уваги та часу благодійності, опікується всілякими шляхетними справами. Свого часу вона була письменницею і відзначилася на літературній ниві тим, що опублікувала за кордоном, у Парижі та Лозанні свої мемуари п. н. «Les Souvenirs» “Les Melanges”. Цикл присвячених їй біографічних нарисів Е.Доде (у 4 частинах) був опублікований в авторитетному французькому науково-популярному журналі «Correspondant» (виходив у Парижі у 1843–1933 рр.): Daudet E. Temoin d’un siècle: La princesse de Sayn-Witgenstein. – Paris, 1919. – 10 Juil., 10 Aout, 10 Oct., 10 Dec. Біографічна довідка в російському сегменті Вікіпедії – https://ru.wikipedia.org/wiki/Витгенштейн,_Леонилла_Ивановна.

 

Daudet E., pp. 851.                                                                                      

 

⁸ Daudet E. Temoin d’un siècle – la princesse de Sayn Witgenstein [Доде Е. Свідок століття – принцеса Сайн-Вітгенштайн] // Correspondant. – Paris, 1919. – 10 Dec. – P. 853. Як стверджує французький історик, «війна добавила нових турбот і підказала йому ідею зацікавити справою політично репресованих цю шляхетну жінку, чию великодушну душу він вже міг оцінити. Слухаючи його [графа М.Тишкевича – С.Б.], княгиня не робила відмінностей між жертвами, які належали до різних національностей. Щойно він добився особистої аудієнції та клопотання, як вона побачила тільки одну річ: із одного боку, є гнобителі, а із іншого – пригноблені, що гнобителями є росіяни, а гнобленими є українці, галичани, литовці, і що саме перед цією групою мучеників вона відчуває та усвідомлює свій обов’язок». 

 

⁹ Ibid., p. 854–857. Тут міститься цікава, але маловідома інформація про візит інкогніто російської імператриці до Берна, реакцію на ці відвідини російської опозиційної інтелігенції й аристократії, які перебували у Швейцарії, а також про «обурене ставлення» княгині Сайн-Вітгенштайн до кровопролиття, влаштованого її співвітчизниками.      

 

¹⁰ Див. у цьому контексті серію публікацій 1914–1916 років у швейцарській газеті «La Gazette de Lausanne», рубрикованих «pour LUkraine» (у ній подані суми добровільних пожертв та імена жертводавців, зокрема, графа М.Тишкевича, В.Степанківського та ін.).   

 

¹¹ Там само. – С. 855.

 

¹² Там само. – С. 855.

 

¹³ У той час княгиня серйозно хворіла, і не була в змозі допомогти графу. 

 

¹⁴ Там само. – С. 856.

 

¹⁵ Припускаємо, що співробітники відповідних структур (зокрема, імператорської охорони, й особисто генерал Спірідович, відповідальний за безпеку імператорської сім’ї) піддавали в імператорській канцелярії вхідну кореспонденцію суворій цензурі.   

 

¹⁶ Mgr Szeptycki à Lausanne // La Gazette de Lausanne. – Lausanne, 1917. – № 223 (15 Aout 1917). – P. 1. У цій публікації кореспондента «La Gazette de Lausanne» йдеться про перебування графа А.Шептицького у Швейцарії, наведено ретроспективний огляд його громадсько-політичної та головно релігійної діяльності у період Першої світової війни, ув’язнення в Росії, звільнення з російського полону після Лютневої революції та європейський «вояж» митрополита на шляху до Ватикану на запрошення Папи Римського Бенедикта XV. Певний акцент у розмові дописувача видання [ймовірно, М.Тишкевича] із Шептицьким у Лозанні (14–15 серпня 1917 р.) зроблено на висвітленні його персональних рис характеру, риторичних, лінгвістичних («бездоганному володінні французькою мовою») та інтелектуальних здібностей. Виділено його «повагу до патріотизму всіх родів; але митрополит, за його словами, хотів би поставити себе вище цього концепту національностей (надто вузького, згідно з ним), щоби возвеличити душі до вищої єдності, у релігійній сфері». Особлива увага в цьому інтерв’ю приділена історичному екскурсу в тогочасний стан Греко-Католицької Церкви та її єпископів в Україні та Білорусі, їхній центральній ролі, місці в «уніатській» церкві Російської імперії, переслідування царатом і нові віяння, трансформації у релігійній політиці Тимчасового уряду Росії у першій половині 1917 року, зокрема, заохоченні свободи совісті, віросповідання та симпатій до представників переслідуваних віросповідань у часи царату, зокрема, графа А. Шептицького.  

 

¹⁷ Там само. – С. 856–857.

 

 

17.05.2017