Вставай, хто серцем кучерявий,
Нова республіко — гряди!
Хлюпни нам, море, свіжі лави,
О земле, велетнів роди!
(П.Тичина).
...А земля не хоче родити нам велетнів... А земля, як на горе, родить нам обильно всякий хлам.
*
...Пан Ілярій Криводушний? Звичайно, чули. Знаємо. Наш добрий знайомий за старих "польських" часів. Це ж той самий славнозвісний "герой" скандального процесу "Защити Рідної Кишені", що пофальшував векслі цього банку на суму 150.000 злотих і пустив з торбами сотки нещасних лемків. Це ж той самий винахідчивий пан Ілярій, що зробив був "майлянд" на безалькогольному алькоголю, який свого власного спільника, інж. Т., так упоїв тим алькоголем, що сердешний інж. Т. розпрощався на віки з своїми двома каменицями та переселився на постійний побут до санаторії в Кульпаркові. Це ж, врешті, той самий неоцінений пан Ілярій, капітальний пан Ілярій, що своєчасно пробував творити на спілку з одним послом з ББ т. зв. "Польсько-Українську Партію". Він же сам опрацював був проєкт партійного прапора цієї "Партії", до речі — проєкт на зверхній вигляд дуже мальовничий і райдужній: половина прапора мала бути біло-червона, а половина — жовто-блакитна. По старій, мудрій засаді — щоб і вовк був ситий і коза ціла.
Ну, та що тут довго розвозитись: "Всі люди грішні" — сказав Виборний Макогоненко, а вже воно у нас так завелося, що кожний що-другий українець леліє в глибині свого патріотичного серця, на самому його дні, свою власну концепцію спасення рідної нації. І не ми з вами удвоє будемо судити, чия концепція правильніша: Ваша, чи моя...
Історія нас розсудить і грядучі покоління!
Та годі! Хоч би і совість пана Ілярія Криводушного була кавна як сорочка совєтського бійця, то все те тепер йому прощається. Бо я поспитаю тільки вас: Був пан Ілярій Криводушний продовж місяців жертвою большевицького терору, чи не був? Був. Переходив пан Ілярій Криводушний червону мартирологію, чи не переходив? Звичайно — переходив! От і все!... Більше говорити не доведеться. Слова тут зайві.
*
Почав пан Ілярій (чи то пак — Ілярій Галактіонович) свою мартирологію з цього, що зразу ж, покумавшись з "єдинокровними братами" став завідуючим мармелядною базою. Ну, мармеляда, як мармеляда. Товар, можна сказати, під деяким оглядом — мокрий... Так і не оглянешся, як розтане тобі в руках. Ось і "розтануло" Ілярію Галактіоновичу п'ять брутто тонн мармеляди в ударному темпі — продовж несповна місяця, з чистим для нього прибутком — 25 тисяч рублів готівкою.
Окрилений такими нечуваними успіхами в новій, щасливій радянській дійсності, Ілярій Галактіонович покинув мармелядну базу і перейшов працювати до "Спіртотресту".
Тут щойно на всю ширінь затріюмфував його блискучий талан, тут щойно та неоцінена людина проявила себе ціло й неподільно, як невтомний, невсипущий радянський працівник.
Про тов. І. Г. Криводушного, заступника директора "Спіртотресту" заговорила незабаром уся країна, увесь Совєтсткий Союз. Про нього виписували довжезні ковбаси республіканські і центральні газети, його фотографували зпереду і ззаду, його "фотознімок" постійно красувався на видному місці на "Дошці Почота". Ілярія Галактіоновича у депутати до Народніх Зборів, Ілярія Галактіоновича самольотом у Москву "без пересадки", Ілярію Галактіоновичу путьовка до Сухумі, Ілярію Галактіоновичу з нагоди "жовтневих роковин" 3.000 крб. премії, срібні "часи" і трохи не орден "Трудового Прапора".
Розголос і слава про Ілярія Галактіоновича, кращого сина народу, зростали непомірно і в парі з тим — пучнявіла постійно його секретна каса, наповняючись золотом, дорогоцінностями і долярами.
Це ж тоді саме, в часі "просперіти", впала з уст Ілярія Галактіоновича знаменна, дотепна фраза, яка свідчила переконливо, що її авторові не збуває теж і на почутті гумору.
(Д. б.)
[Львівські вісті, 16.05.1942]
(Продовження).
За тих большевиків, — звик був казати Ілярій Галактіонович, — хоч і чоловік бідує, та за те собі добре живе.
Дуже не любив слухати Ілярій Галактіонович, коли йому хтонебудь з давних знайомих натякнув у дружній розмові, що чей же колись прийде зміна...
— Дайте спокій! Дайте спокій! — тріпав він тоді руками, якби проганяв від себе лихі примари. — Все те — казки, фантазії, мрії зрізаної голови. Я і слухати цього не хочу. Я не бажаю собі про ніщо знати. Мене політика не цікавить!
— Але ж пане Ілярій! — вговорювали його. — Адже — вивозять, розстрілюють, масово арештують!...
— Тоді не треба рипатися! Треба сидіти тихо. Дурні, смадкачі, молокососи починають собі з таким кольосом, з такою потугою, як Совєти. З чим?! З чим? — питаю. З мотикою на сонце?... Пане, та ж то 200 міліонів народу! Та ж то сила. А яка техніка, а яка авіяція!... Пане, це не є кічка!...
Автім — спірт, як знаємо вже по самій назві, це тіло, під деяким оглядом, астрально-етеричне, дуже швидко випаровує, залишаючи по собі крім притаманного йому гострого запаху ще й... порожне місце... А ще, коли працюєш у тій ділянці справді по-большевицьки і з нечуваним ентузіязмом, як це і робив Ілярій Галактіонович... Все ж, не зважаючи на виняткову второпність і зручність Ілярія Галактіоновича в таких справах, не зважаючи на його віртуозну, майстерну, мережану майже "роботу" — фатальної порожнечі, що осталась в магазинах "Спіртотресту" після "випарування" значних запасів спірту, годі було притаїти. До того ж Ілярію Галактіоновичу зрадливо підставили ногу його ж таки недавні спільники, "єдинокровні брати", які ніяк не могли стерпіти цього, що простий гой так поростає в пір'я і вже віддавна зазіхали на такий ласий шматок, як пост замдиректора "Спіртотресту".
І ось неожидано в "ентузіястичну діяльність" Ілярія Галактіоновича на благо батьківщини втрутився товариш прокурор. Це мало, очевидно, і свої наслідки: зразу Ілярія Галактіоновича завісили в урядуванні, і відтак приарештували і під вартою відставили до Бригідок.
Sіс trаnsіt glоrіа mundі. Оце ж і довелося Ілярію Галактіоновичу зустрітись віч-на-віч з "найсправедливішим під сонцем" радянським "правосуддям". Ця зустріч коштувала його — дуже дорого... Щоб замняти справу і пустити кінці в воду, самому тільки товаришу прокурору прийшлося, як кровці з-під серця наточити і 10.000 карбованців, як леду хабаря встромити, не згадуючи вже про інші чини, які теж визначалися негіршими апетитами.
По трьох місяцях "інтензивного" слідства обвинувачення в розбазарюванні народного майна з Ілярія Галактіоновича знято, бо воно виявилось "зовсім безпідставне і позбавлене конкретних доказів його вини".
Ілярій Галактіонович вийшов на волю!
Заіснував факт, який в історії совєтського "правосуддя" трапляється один на десять тисяч. І, власне, якраз десятьма тисячами карбованців Ілярій Галактіонович підкупив свого прокурора...
Та з цього часу по Ілярію Галактіоновичу і слух загинув. На осяянім кремлівськими зорями горизонті він заблис, мов метеор і згас, мов метеор. Осьтак, невідомо як і коли, народжувались і щезали фальшиві і справжні таланти в Країні Сумного Безглуздя, або, як хочете — "перемігшого соціялізму".
*
...Яким чудом, яким дивом ця незрівняна, неоцінена людина виринула незабаром по той бік річки — Сяну, в який спосіб пан Ілярій Криводушний вкрутився дуже швидко на управителя великої мануфактурної фірми і нажився при ній чималої фортуни — про те все можна буде колись написати цікавий побутовий роман з особливим насвітленням тих суспільно-політичних відносин, в яких мали змогу виростати такі типи, як цей король шарлатанів. Бо доходили до нас чутки, що по тім боці греблі неоцінений пан Ілярій крім матеріяльного капіталу збиває ще дбайливо, зеренце до зеренця, і неякий-будь — моральний капітал!...
(Д. б.).
[Львівські вісті, 17.05.1942]
(Продовження).
Там же довкруги особи неоціненого пана Ілярія виросла скоро ціла легенда!... Бо і якже ж: людина, яка не злякалася червоної потвори і відважно залишилась на місці, людина, яка відтак впала жертвою жидівської провокації і попала в кігті НКВД, людина, що перемучилась пів року в жахливій катівні у Бригідках, (три місяці тюрми пан Ілярій поквапно собі добавив...) і, врешті, людина, яка в чудесний (!) спосіб спаслася з тої катівні і в неменше чудесний спосіб перебралася на той бік — чи ж все те не промовляє за тим, щоб таку людину окружити німбом героїзму, — не дивлячись уже навіть на її негероїчне минуле?... Звичайно — пана Ілярія Криводушного ніхто не посмів допитуватись: А защо це ви, Шановний Добродію, сиділи з большевицькій тюрмі?... Ну, де ж таки, справді!... Воно ясно само по собі: А защо каралися тисячі ідейних українців у червоних катівнях? За свої патріотичні почування! За український націоналізм!
Ось так до великої плеяди незаперечних героїв — жертв Третьої Руїни української нації — приплентався і примазався ще один "герой"-самозванець. Так воно, зрештою, все тоді буває, коли героїзм, чи там мучеництво за ідею стаються масовими явищами.
Автім — і біля Христа на Голгофті висіли аж два звичайні розбишаки, які таксамо, як і Він, перейшли в Історію Нового Завіту.
*
З незрівняним паном Ілярієм я мав щастя й особисто запізнатись.
Недавно, підчас якоїсь-то урочистости на Святоюрській горі, мені вказали на нього в хвилині, коли його виносила людська хвиля через церковну браму на майдан перед Собором.
— Ось, поглянь! — зробили мені заввагу. — Оце тобі пан Ілярій Криводушний в своїй власній особі. Придивися тепер ближче цьому "ананасові".
Мушу безсторонньо признати, що неоцінений пан Ілярій робив назверх імпозантне вражіння. Його дебела, гладка фігура, приодіта від стіп до голови у все, щонайдорожче, щонайелегантше і в щонайбільш "заграничне", з розкішно позолоченою усною ямою, з дорогими перстенями на пальцях обох рук — зразу ж помітно відрізнялась від решті львовян та виростала в пів аршина понад море людських голов. На грудях у нього блищались: більшеньких розмірів тризубець, відзнака "Просвіти", якесь-там військове відзначення та й ще емблема з "гакенкройцом". З усіми знайомими він вітався рвучким піднесенням руки, як справжній довголітній "партайман".
Наслухавшись стільки всячини про цього чоловіка мене скортіло конче познайомитись з ним, і то, що так скажу, з професійного обов'язку: мені хотілося з найближчої безпосередності доповнити і заокруглити цікавий літературний персонаж, у моїй "галерії типів" покищо — тільки "накреслений вуглем".
Однак щиро признаюся, що зразу я був у чималому клопоті: як тут приступити до такого визначного (назверх) громадянина і, найголовніше, як його титулувати?... "Пане тройгендер", чи "пане комісарський управитель", "пане уповажнений", чи "пане неуповажнений?..." Врешті я рішився на старий, але випробуваний, з довгою у нас традицією — титул: пане директор!
— Вибачте, пане директор! — заговорив я до нього досить несподівано і досить нахабно. — Ви що — не пізнаєте мене?...
Мене злюстровано згори до низу критичним поглядом і зволено ласкаво посміхнутись.
— А як прізвище, прошу?
— Керницький.
— А-а, пісатель! Радянський пісатель! Пригадую, пригадую. То це ви так, мій пане, оспівували в своїх поезіях наше сонце, нашого батька-Сталіна?
— Ні, це мабуть не я. Я поезій не пишу.
— А, ну то хтось з вашої братії!... Фуй!... Знаєте, пане, яке то було несмачне! Ну, просто, іноді, від сорому — лице вогнем пашіло, що-то наші люди до такого степеня викривляли душу! Ну, просто, прикро було це читати!...
— Так, так, — кажу. — А ще прикріше було це писати. Але нічого — привчили...
— Ну, та ви мені не говоріть, — махнув він великодушно головою. — Вже я знаю большевицькі методи. На власній шкурі відчув.
Він затягнувся запашним димом якоїсь "заграничної" папіроски і з помітним вдоволенням промовив:
— Дивіться, скільки то є тих українців! Повна церква, повне подвір'я, і в городі повно. Ну то, значить, є українська інтелігенція! — тут пан Ілярій гордо випростував свою потужну грудну клітку. — А скільки-то написалися, наплакались, що — постріляли, помучили, поварили... А! тут всі є! Ніхто не пропав. Я зустрічаю всіх друзів, знайомих — і всі є, всі живі!
(Д. б.)
[Львівські вісті, 19.05.1942]
(Докінчення)
— Одначе тюрма на Лонцького була повна... І Бригідки, і Замарстинів...
— Ех! — нетерпляче махнув рукою пан Ілярій. — Ніби — кому ви все те говорите? Мені?... Пане! Я також відчув на собі криваву лапу НКВД! Я також відсидів як політв'язень півроку в Бригідках, тільки чудом врятувався з цього пекла, і не одному т. зв. "патріотові" можу сказати, що це таке больщевицька тюрма. Але, що забагато, то таки нездорово!... Що вже переборщено, то переборщено!... А все те ви робите, газетярі, писарчуки! Кожну дрібницю роздуваєте, розбубнюєте, фабрикуєте мучеників і героїв, аж чоловіка шляк трапляє від того бабрання в крові, в трупах. Я не люблю цього слухати! Я вже маю того поси!
Пан Ілярій хвилювався. В його голосі відчувалося святе обурення на всіх тих, що колинебудь відважились терпіти і вмерти за Україну, не зваживши передтим, що це може скаламутити блаженний спокій та рівновагу духа пана директора Криводушного.
— Пане директор, — зібравшись на відвагу, запитав я, — ви на довго до нас, до Львова?
— Я, пане ласкавий, тепер всюди, всюди! І у Львові, і в Кракові, і в Варшаві... Справи, справи, маса справ на моїй голові. Пане, та всі визначні люди — мої добрі знайомі. Стара война пане! Полковник Б., сотник К., — та я з ними за пан-брат, що-вечора пересиджуємо в Жоржа. Але я сам, покищо, ще не маю пристановища. Мені вже пропонували і управу дібр у Бродах, і щось-там, солідного, в цукроварстві, і комісарку в нафті, але я, покищо, вагаюся. Я ще маю час. Тепер якраз ліквідую свої старі інтереси, та й, оттак собі, дещо куплю, дещо продам, хе-хе-хе!... — і пан Ілярій широко розреготався й доброзичливо штовхнув мене в бік.
Нагло споважнів, нахилився і шепнув мені на вухо:
— А знаєте що: золото знову скаче вгору!...
— А нехай там собі скаче... Мене це ні болить, ні свербить...
— Пане, а пригадуєте собі?! — пан Ілярій знечев'я вхопив за мій гузик від сурдута і потягнув так міцно, що гузик залишився в його руці. — Пригадуєте собі, що я сказав вам напередодні мого арештування? Я казав: Війна — неминуча! Большевик лопне, як миляна банька. Пане, та ж то Німеччина! Та ж то сила! Пане, така техніка, така авіяція! Та ж вона чудеса доказує! Слухайте, — ви пригадуєте собі той вечір, напередодні мого арештування?... Очевидно — пригадуєте! Що я тоді казав? Нічого не пожалію, нічого не шкодуватиму, все віддам включно з життям, щоб тільки прийшла зміна. Пане, це була велика цивільна відвага з мого боку говорити таке, і за такі і тим подібні мої виступи прийшлося мені дорого заплатити!... (Тут пан Ілярій важко зітхнув). Запроторили мене в тюрму, зруйнували, знищили психічно і морально, — але я цього не жалію! Я вірю, що десь та моя жертва буде записана на вівтарі Батьківщини!...
І пан Ілярій Криводушний — прослезився...
В цій хвилині підійшли до нас дві панночки, всміхнулися яблуневоцвітно, а одна них защебетала простягнувши металеву коробку:
— Прошу даток на українських полонених!
Пан Ілярій раптом насторожився і гнівно віддув товсті губи.
— О, бачите!... Вже починається жебранина, як колись, за давних часів! Ні, це вже, просто, аж гидь збирає... Чи ми вже ніколи не відвикнемо від цього, понижуючого нас, прошацтва? І ми хочемо, щоб нас люди шанували, коли ми самі себе не шануємо!...
Тут він прошибнув обі панночки таким громовладним поглядом, що вони тільки сполотніли, принишкли, і мов налякані перепілочки, пурхнули в юрбу.
Незрівняний пан Ілярій аж затрясся, аж заколисався, аж побагрянів від нестримного, невгомонного реготу.
— Хо, хо, хо!... Хе, хе, хе!... — трохи не дусився він сміючись і тріпаючи руками. — Ви... ви бачили, як я їх набрав?.. О, хо-хо-хо!... Пішли, як змиті!...
Я відвернувся від нього на п'яті і мовчки, без одного слова відійшов геть.
...І вже решту дня я провів під вражінням двох суперечних почувань: вдоволення і несмаку. Я був задоволений тим, що повністю "заокруглив" і "доповнив" один літературний персонаж — досі тільки "накреслений вуглем". І знову ж, мені соромно було за себе самого, що я тому "персонажеві" — не плюнув у пику...
[Львівські вісті, 20.05.1942]
20.05.1942