Тиждень гітарної весни, дев’ять речиталів молодих гітаристів – в минулому. Тепер час підбити підсумки Першого Всеукраїнського молодіжного фестивалю класичної гітари Guitar Vik. Задум проведення від початку був ризикованим – і так чимало цікавих мистецьких проектів у Львові відбуваються одночасно. Творча відвага Петра Брюхіна, львівського гітариста, викладача Львівського музичного коледжу імені Станіслава Людкевича, організатора та художнього керівника Guitar Vik, – одержала свою нагороду: зали були наповнені, а зацікавлена новинкою публіка «ввійшла в азарт» і готова була відвідати ще з десяток гітарних вечорів.
Guitar Vik тривав з першого до шостого травня. До Львова прибули молоді виконавці від сімнадцяти до двадцяти років з різних куточків України: Сєвєродонецька, Умані, Ужгорода, Тернополя, Луганська. Всі учасники фестивалю можуть похвалитися неодноразовими перемогами на Всеукраїнських та Міжнародних конкурсах. Проте, завдяки Фестивалю більшість з них були і дебютантами: адже Guitar Vik подарував можливість влаштувати перший сольний концерт.
Організатори виявили винахідливість у підборі локацій для проведення гітарних вечорів. Здебільшого це були камерні сцени Львова, які завдяки своєму неповторному колориту підсилювали особливо теплу та вишукану атмосферу кожного з дев’яти концертів. Послідовні слухачі одержали бонус: не тільки можливість поринути в полон теплого тембру гітар, а й ще раз побувати в залі Львівського драматичного театру Лесі Українки, Будинку Вчених, Порохової вежі, театру «Слово і голоС», Музею етнографії та художнього промислу, Камерній сцені Львівської обласної філармонії, Малій залі ЛМК ім.. С.Людкевича, навідатися до мистецького об’єднання «Дзиґа».
Азарій-Чадай Фесик
Перед відкриттям фестивалю Петро Брюхін, який мав нагоду чути музиканта з міста Умань Азарія Чадай-Фесика, охарактеризував його як юного віртуоза з вже сформованим яскравим індивідуальним стилем. Концерт-відкриття на сцені Драматичного театру Лесі Українки тільки підтвердив кожне слово цієї високої оцінки Азарія. Програма концерту нагадувала спіраль: кожен її закрут – твір, що розкривав нову грань музики для гітари. Проте, спіраль аж ніяк не відповідала принципу «від простішого до складнішого». Кожен пункт концерту «Улан Батор» – композиція-випробування, композиція-тест на технічну майстерність (причому з абсолютно іншим завдання та нашаруванням виконавських знахідок), композиція-індикатор художньої зрілості виконавця. Азарій здав цей авторський іспит на 99 %. Першою прозвучала Прелюдія з Сюїти №2 для лютні Йоганна Себастьяна Баха. Відомо, що німецький маестро, як і всі митці барокової доби, був мультиінструменталістом, винаходив нові чи удосконалював існуючі інструменти. Однією з його пристрастей була лютня – інструмент, близький до гітари. Для лютні композитор написав небагато, але сьогодні його опуси в перекладі на гітару є важливою частиною виконавського репертуару.
Іспанського виконавця та композитора Франсіско Тарреґу (1852-1909) за віртуозність стилю та неординарність творчого пошуку називають «Сарасате гітари». Твір «Спогади про Альгамбру» народився в розкішному будинку в Барселоні, який родині Тарреґи люб’язно запропонувала меценат Конча Мартінес. Композиція належить до пізнього періоду творчості, і висловлює враження після поїздки до Гранади. На той час Тарреґа досягнув найвищої майстерності, а концертна романтична віртуозність – свого зеніту. Але Азарій не просто озвучив текст, а інтерпретував музику незабутньо.
Зовсім іншого типу віртуозності від виконавця вимагає медитативно-споглядальна музика японського композитора Юкіхіро Йоко (1925 р.). Варіації на тему японської народної пісні «Сакура» – філософська оповідь про полеглих Героїв, душі яких перетворюються на прекрасне дерево. Неочікувану вдумливість проявив Азарій, граючи цей твір. Виконавець вслухався в кожен звук, найменша нота була визвучена – твір залишив гарне враження. Дещо невпевнено прозвучала Прелюдія та Фуґа кубинського гітариста ХХ століття Лео Брауера (1939 р.). Очільник кубинського музичного аванґарду, автор одинадцяти концертів для гітари з оркестром, Лео Брауер свої Прелюдію та Фуґу №1 написав після відмови від будь-якої діяльності (педагогічної, організаторської та концертної).
Можливо, поліфонія (поки що) не є найсильнішою стороною виконавського репертуару Азарія Чадай-Фесика. Небездоганність звучання опусу Лео Брауера не можна списати на втому, адже після цього соліст з успіхом виконав Варіації на тему Анатолійської народної пісні італійського інструменталіста ХХ століття – Карло Доменіконі. «Бартока гітари» Доменіконі приваблювала культура Туреччини, яку він відкрив для себе під час тривалої подорожі цією країною. Азарій продемонстрував не тільки вміння «вслухатися» в мелодику гітарної кантилени, вразити нашаруванням віртуозних елементів гри, а й розкривати «не гітарну» ударну природу інструменту. Між рядками Варіацій вчувався цілий оркестр ударних інструментів, притаманних для турецької музики.
«Тихою» кульмінацією була «Ностальгія» № 3 французького композитора Роланда Дьєнса (1955-2016). Назву концерту дала остання позиція програми. «Улан Батор» Матіаса Дюплессі (1972) – музика сповнена величі, так як столиця Монголії Улан-Батор, враження від перебування в якій передає композитор. Твір надзвичайно складний та потребує доброї сценічної витримки. Азарій виконав його просто досконало та компенсував огріхи в поліфонії сповна. Саме так потрібно виконувати останній номер концерту, аби запам’ятатися слухачам надовго.
Наступний фестивальний день запросив слухачів одразу на два концерти. О 16–тій в Будинку Вчених виступив наймолодший учасник Guitar Vik – Віктор Целуйко. Програма розпочалася із творів Й.С.Баха. «Сарабанда» та «Буре» прозвучали по-бароковому виважено і зірвали заслужену бурю оплесків. «Паґаніні парагвайських джунглів» Августин Барріос Мангоре (1885-1944 рр.) авторський стиль сформував в цілковитій автономії від європейського мистецтва своєї доби. В якійсь мірі він залишився «поза» часом, але можливо, ця «відірваність» допомогла залишитися не подібним ні на кого. Сюїта «Собор» народилася під враженням від музики Баха, яку парагвайський геній гітари почув у виконанні органіста в одному із соборів Уругваю. Чи знаєте Ви, що Барріос був першим гітаристом якому вдалося записати на платівки практично всі свої твори? Ці записи – можливість почути не занотоване автором і бути максимально достовірним до першоджерела. Зворотній бік медалі – небезпека копіювання авторського стилю. У виконанні Віктора три частини із Сюїти прозвучали по-бахівськи витончено. Виконавський стиль Целуйко вирізняється м’якістю, якої уникав Барріос-Мангоре. Віктору ж вдалося знайти «золоту середину» між «електричним» звуковидобуванням автора твору та власною манерою, яка вже вималювалася майже вповні. Переконливо зазвучали всі акустичні знахідки композитора: унікальні гітарні тремоло, цікава техніка арпеджіо, випукле майже віолончельне звучання мелодії на басових струнах на тлі вигадливого супроводу дискантових струн.
Не обійшлася програма без твору Роланда Дьєнса. Якщо сприйняти назву на слух – «Tango en skay» – виникає когнітивний дисонанс між тим, що звучить і тим, що декларує назва. Проте, автору йшлося зовсім не про небо: skaï – назва фірми, що виготовляє штучну шкіру. Молодому гітаристу напрочуд тонко вдалося вловити ідею несправжності цього танго, і не зіграти твір як банальний танець. Токатну техніку соліст продемонстрував у творі Ісаака Альбеніса «Астурія», який можна зробити саундтреком до реклами фестивалю – настільки він відомий. На завершення речиталю гітарист виконав сюїту «Коюнбаба» Карло Доменіконі. Твір народився під впливом турецької культури і містить багато звукозображальних, справді ефектних елементів.
Жан Аві. Київ
З великим успіхом цього ж дня пройшов виступ Дениса Рибальченка з Сєвєродонецька. Крім визнаної гітарної класики творів Йоганна Себастьяна Баха, Августина Барріоса Мангоре, Роланда Дьєнса, Астора П'яццоли, Денис зіграв віртуозну Сонату Ніколо Паґаніні. Італійський Диявол був тільки скрипалем, а й видатним гітаристом свого часу, тож не дивно, що його гітарні композиції користуються популярністю. Також прозвучали твори Сергія Руднєва та Костянтина Васільєва. П’єса «Мандрівник у часі» останнього дала назву концертній програмі.
Справжній фурор здійняла сюїта сучасного французького композитора та художника Жана Аві «Земля України». Дуже почесною та водночас відповідальною для юного гітариста з Сєвєродонецька була львівська прем’єра циклу у присутності Жана Аві, який прибув спеціально з Франції. Сюїта має чотири частини, кожна з яких втілює враження митця від перебування у Києві, Феодосії, Львові та Дніпрі. Мені пощастило поспілкуватися з композитором наступного дня і розпитати, чи задоволений він інтерпретацією Дениса. Жан Аві висловив своє захоплення. Молодий виконавець скоригував темп виконання в другій та третій частинах («Феодосія» та «Львів»), і це рішення, на думку автора, було дуже вдалим. Саме через те, що «Феодосія» прозвучала на йоту повільніше, а «Львів» – швидше, вони справили ще сильніше враження. Денису вдалося точно вловити і передати саме той перший емоційний стан, в якому перебував композитор під час написання твору. Для Дениса Рибальченка речиталь був справді успішним: повну залу Порохової вежі годі було втримати від оплесків. Молодий артист виконав також твір на біс.
Третій день фестивалю відбувся в одній локації. На Камерній сцені Львівської філармонії виступили два Юрії: Юрій Присяжний та Юрій Строгуш. Свого часу Присяжний був учнем експериментальної школи мистецтв, тож тепер «пустив у хід» не тільки добру гру на гітарі, а й вміння триматися на сцені та навики ведучого. Харизматичний та ініціативний, Юрій також долучився до організації Фестивалю. Свій сольний концерт Присяжний назвав «В очікуванні новин». Творче хвилювання далося взнаки, на щастя, не на виконавській майстерності. Як ведучий молодий артист також дав собі раду, але мені пощастило бачити як Юрій веде «чужі» концерти – впевненіше і цікавіше. Не кожен виконавець, навіть з більшим концертним стажем, виконав би таке комбіноване завдання краще.
Надзвичайно щирий та переконливий, Юрій відмовився від творів Баха. «Мазурка» Мауро Джуліані, «Гранд соло» Фердинандо Сора, Вальс №3 Августина Барріоса-Мангоре були виконані професійно, з вірним дотриманням стилю творів. Проте, своє справжнє виконавське «я» Юрій розкрив у «Ліберсонатині» Роланда Дьєнса (прозвучали друга та третя частини), «Зимі» з циклу «Пори року» Астора П'яцолли. Ці ефектні концертні твори, які гітарист пережив до останнього нюансу, надзвичайно близькі його світовідчуттю. На завершення програми Юрій Присяжний залишив два дуже колористичні, інтонаційно цікаві, з несподіваними каскадами технічних прийомів твори сучасних українських композиторів «Українські виднокола» Олександра Ходаковського та «В очікуванні новин» Олександра Вінницького.
Не таку концертно-пописову, але не менш інтриґуючу та віртуозну програму підготував Юрій Строгуш. Вже після першого пункту (Сюїти Аноніма 17 століття) зрозуміло було, що заповідається дуже вдумливий та точний, з дивовижним вмінням вловлювати тонкощі стилю виконавець. Звучала також і музика Й.С.Баха (перекладення для гітари «Сарабанди» і «Жиги» з сюїти для віолончелі). Юрій так вправно виводив кантилену приховану між звуками фактури, що здавалося, весь світ на мить зупинився і заслухався. Не було нічого надмірного, чи навпаки недостатньо визвученого у цьому виконанні. Сам Бах був би ним задоволений. В пам'ять на весь вечір і наступний день врізалася «Севілья» Ісаака Альбеніса. В перекладенні на гітару твір зазвучав несподівано багатше. Юрій зумів розкрити прихований потенціал п’єси. Європейську частину програми закрили Варіації на тему «Фолії» італійського романтика Мауро Джуліані. Технікою Джуліані захоплювався Людвіг ван Бетховен і навіть написав для нього кілька опусів. Варіація – це короткий конспект, квінтесенція погляду митця на гітарне виконавство. Юрій постав перед складним творчим завданням, яке зумів з легкістю перетворити у шанс продемонструвати різноманіття особистої виконавської техніки. Юрій Строгуш включив до свого репертуару Прелюдію №2 українського гітариста Михайла Вігули та російського гітариста Сергія Руднєва «Липа віковічна». Якщо хочете почути музику тиші – то «Липа віковічна» у виконанні Юрія Строгуша – найбільш вдалий вибір. Шарму та емоційності вечора додала ведуча Катерина Ріпа.
У більш ніж камерному залі молодого театру «Слово і голоС» Артем Поздняков розкривав таємниці сторінок літопису. Вечір відкрила Фантазія Х зі збірника Алонсо Мударри (1510-1580). Його композиції, написані для віоли, сьогодні користуються популярністю як складова виконавського запасу класичних гітаристів. Послідовно продовжуючи літопис Артем, звернувся до музики бароко: «Буре» та «Дубль» з Першої Партити неповторного Йоганна Себастьяна прозвучали заворожуюче. Два твори гітариста-романтика, який здійснив величезний вплив на розвиток гітарного виконавства, Августина Барріоса-Мангоре, «Ностальгія» та «Дон Перес святкує» у виконанні Артема прозвучали випукло і ефектно. І хоч виконавець мав певні проблеми з інструментом (гітара постійно детонувала), юний гітарист не змигнувши й оком знаходив можливість непомітно підстроїти інструмент, не припиняючи гри.
Також прозвучала Друга сюїта кубинського композитора-авангардиста Лео Брауера (1939 р.). Центральною частиною концерту стали два твори першого вчителя виконавця, композитора Дмитра Воротинцева «Серед суєти» та «Сторінки літопису». На завершення прозвучав тандем гітари та фортепіано. Разом з Ганною Щибрик Артем виконав дві частини з «Фантазії для джентльмена» Дюка Хоакіна Родріго (1901-1999). Обоє ансамблістів були рівноцінними, і варто підкреслити рідкісно добре ансамблювання (хоч мушу зауважити, фортепіано все таки детонувало жахливо).
П’ятого травня в Музеї етнографії та художнього промислу виступила єдина учасниця Guitar Vik Христина Мартинюк. Виконавиця підготувала програму просвітницького характеру. Сміливий та неординарний задум, достойний захоплення: Христина вирішила показати погляд на жанр фантазії у світлі всіх епох від 17 століття до сучасності. Залишатися в межах одного жанру – серйозний виклик виконавській майстерності та витримці навіть зрілого виконавця. Крім того, існує небезпека швидко втомити слухача. Але Христина знайшла гарний спосіб уникнути можливих незручностей: перемережала фантазії композиціями інших жанрів. Серед них – кілька дуетів із сопілкаркою Юлією Янчин.
Жанр фантазії – дуже давній. Такі композиції вільної побудови, в яких «потік» музичної думки не обмежувався жодними правилами, спочатку не мали значення самостійного твору. Дуже популярними фантазії були в добу відродження та бароко. Класики дещо прохолодніше ставились до цього жанру, а от романтики буквально захопились ним і почали «присмачувати» фантазійністю навіть такі структуровані жанри, як соната.
Захоплені слухачі боялися зайвий раз поворухнутися, аби ненароком не затінити ледь вловимих піанісимо гітари, у виконанні Христини почули чотири фантазії: зі збірки англійського композитора Роберта Доуленда, (1610р.); композицію італійського гітариста та оперного співака Луїджі Леньяні; Фантазію на теми з опери Дж.Верді «Травіата» Франсіско Тарреґи, і, на завершення, – фантазію «Присвята Френсісу Клейнясу» Роланда Дьєнса. Якщо колись фантазія заповняла тишу між творами, то Христина розставила акценти навпаки: між фантазіями прозвучати твори Й.С.Баха, «Танґо» Джеймі Зенамона та «Війна і мир» українського композитора Дмитра Воротинцева. Христина Мартинюк та Юлія Янчин, попри юний вік, продемонстрували достойний виконавський рівень.
Христина Мартинюк та Юлія Янчин
Ліричним відступом (вечір дуже вирізнявся із загальної концепції фестивалю) став концерт ансамблів під назвою «Jazz Vik». Невимушена атмосфера, яка панувала під час виступів гурту Lviv Hammond Trio (Кирило Абрамов – клавішні, Ігор Гнидин – барабани, Тарас Кушнірук – гітара), гурту Manouche (Юрій Присяжний та Ярослав Кондира) та дебютантів тріо Братів Гладюків (гітара, ударні, флейта) була б дуже доречною сама по собі, але не в рамках Фестивалю класичної гітари. Завжди цікаво побачити кожен інструмент з іншого боку, та публіка, більшість якої відвідала не один концерт, явно очікувала зовсім іншого. Артисти були занадто безпосередні на сцені, а програма – далека від справжнього джазу. Не врятували ситуацію декілька джазових стандартів (як наприклад знаменитий «Караван» у виконанні братів Гладюків чи композиція «Коли ти підеш» у виконанні кларнетиста та ведучого Леоніда Дробченка). Варто надалі краще продумувати концепцію подібних вечорів, аби стилістично влучно компонувати їх у цілісну програму фестивалю.
Гідним завершенням Guitar Vik став концерт гостя фестивалю, гітариста Ярослава Бреславського (Ужгород – Донецьк). Ярослав «переріс» віковий ценз фестивалю – хоч він не набагато старший за всіх учасників Guitar Vik, проте між ним та кожним з них – ціла прірва виконавського досвіду. Кожен номер концерту Бреславського (а прозвучали Соната Ля мажор Доменіко Скарлаті в аранжуванні Лео Брауера, тричастинна Sonata giocosa Хоакіна Родріго, «Калінушка» Сергія Руднєва, «Арагонська хота» Франсіско Тарреґи) – приклад того, як має звучати художньо довершена гра.
Проблеми техніки вже давно його не турбують, тому про неї говорити не доцільно. Зате варто говорити про музикальність, чудове розуміння тонкощів музичної форми та вміння панувати над нею, чистоту та виразність голосоведіння. Вершиною речиталю стало виконання другої та третьої частин знаменитого «Аранхуеського концерту» для гітари з оркестром випускника Паризької консерваторії (клас Поля Дюка) Хоакіна Родріго. Родріго – гордість іспанської композиторської школи, а концерт «Аранхуес» приніс йому світову славу на початку блискучої кар’єри. Шкода, що у супроводі самого фортепіано (я маю на увазі зовсім не добру гру акомпаніаторки Аліни Шевченко) концерт для фортепіано з оркестром зазвучав дещо збіднено.
Музична команда Guitar Vik разом: Ярослав Бреславський, Юрій Строгуш, Денис Рибальченко, Петро Брюхін, Юрій Присяжний, Азарій Чадай-Фесик, Артем Поздняков, Віктор Целуйко. Сидять: Христина Мартинюк та Олена Шумейда
Звичайно, в Україні щорічно відбувається чимало всеукраїнських та міжнародних гітарних конкурсів. Але жодна перемога не зрівняється з нагодою вийти на велику сцену, до слухачів. Ідея спільного музикування артистів-вихованців різних виконавських шкіл із всіх куточків України – доречна та актуальна. Зали були наповнені, публіка навчилася чути та цінувати неповторний шарм музики тиші. Влучні коментарі ведучих Олени Шумейди, Юрія Присяжного, Катерини Ріпи, акустика вдало підібраних концертних естрад створили теплу атмосферу кожного концерту зокрема, та Першого всеукраїнського молодіжного фестивалю класичної гітари в цілому. Я думаю, що людина, світлій пам’яті якої Петро Брюхін присвятив цей Фестиваль, – гітаристка, кандидатка мистецтвознавства, очільниця львівської гітарної школи Вікторія Сидоренко, безмежно раділа би, спостерігаючи за успіхом Guitar Vik. А щодо актуальності, то от вам «голос з залу» на одному з концертів (мимоволі почула від слухачів): «Нам, музикантам, такий фестиваль, як виявилося, ще потрібніший – як мало ми ще знаємо про цей магічний інструмент, про гітару».
15.05.2017