Нерідко можна зустріти думку, що об’єднання Чехії й Словаччини після Першої світової було свого роду несподіванкою, ледь не чудом, оскільки ментально словакам ближчі поляки чи навіть угорці, з-під панування яких їм тоді вдалося нарешті вирватися. Твердий католицький світогляд, мовна близькість і наявність спільного кордону могли б спричинитися до появи Польщословаччини, і тоді історія Центрально-Східної Європи розвивалася б інакше…
Ось так собі фантазуючи, можна згадати і про східний окраєць Чехословаччини – Підкарпатську Русь (Закарпаття), який у ту дивну державу зовсім не вписувався. І Словаччина, і Підкарпатська Русь стали тими реґіонами, що наприкінці тридцятих допомогли Гітлеру розвалити Чехословаччину зсередини, і треба ще подякувати жорстокій до українців історії за те, що Карпатська Україна проіснувала всього один день, таким чином не ставши тим втіленням нацистського жаху, яким була Перша Словацька Республіка на чолі з Йозефом Тісо.
Історія Чехословаччини для словаків починалася прекрасно – з ейфорії й відчуття здійснення віковічних мрій. Навіть столиця словацької частини республіки – нинішня Братислава – тоді короткий проміжок часу називалася Містом Вільсона (на честь американського президента, що обстоював право націй на самовизначення). Але вже до кінця 30-х років численні націоналізми (передусім німецький, словацький, єврейський, український) стали союзниками зовнішніх сил, що прагнули розчленувати Чехословаччину.
Йозеф Тісо був поміркованою людиною, не лише священиком, а й освіченим теологом із захищеною дисертацією, він походив з провінції і в глибинці був душпастирем (навіть ставши президентом, щонеділі вирушав у свою віддалену сільську парафію, щоб відправити службу!), тож добре знав реальну ситуацію в Словаччині. Саме тому й був проти незалежності республіки, переконував Гітлера, що словакам потрібно ще бодай кілька років, аби створити інституції й наростити кадрову зміну у всіх сферах. Але фюрер поставив питання руба – і Тісо та його однодумцям не залишалося нічого іншого, як проголосити Першу Словацьку Республіку. Сталося це 14 березня 1939 року.
Українцям ця дата дещо нагадує – адже всього днем пізніше, 15 березня 1939 року, проголосила незалежність Карпатська Україна на чолі з греко-католицьким священиком Августином Волошином. Священики Тісо й Волошин не лише були візуально схожими (статура, зовнішність, форма окулярів), а й мали подібний бекґраунд і політичні погляди. Різниця в тім, що Карпатська Україна проіснувала один день, а Йозеф Тісо був президентом реальної, хоч і маріонеткової держави аж до травня 1945 року.
Чесно кажучи, то була дивна держава, і не лише погані речі в ній коїлися. Якщо йдеться про добробут, то Перша Словацька Республіка була, либонь, найуспішнішою центральноєвропейською країною часів Другої світової війни. Коли навколо ширився воєнний хаос, словаки процвітали, економіка стабільно росла, валюта була сильною; навіть прислів’я з тих часів збереглося: «Тісо дав словацькому селянинові велосипед і годинник». Коли наприкінці війни у Відні й Берліні вже панував голод, Гімлер під час термінового візиту в Словаччину з подивом побачив, що в цій країні навіть прості громадяни мають удосталь їжі. Майже до кінця війни, аж до Словацького повстання, Словаччина прожила без окупаційних німецьких військ (відомі депеші перших совєтських партизанів, яких висадили в Татрах: мовляв, німців тут немає, проти кого нам воювати?).
З іншого боку, ця держава була протекторатом Третього Райху – з усіма плачевними наслідками. По-перше, участю у війні на боці німців (у тому числі ганебний напад на Польщу 1 вересня 1939 року; доречно нагадати, що незадовго до того Польща й сама одночасно з Гітлером відкушувала собі чехословацькі території). Словацькі війська хоч і були нечисленними, брали участь у багатьох воєнних операціях на території України. До речі, останнім відвідувачем Успенського собору Києво-Печерської лаври був якраз Йозеф Тісо, і словацька пропаганда підрив святині (ймовірно, це справа рук більшовиків, як і знищення історичного центру Києва) навіть намагалася представити як спробу замаху саме на свого лідера.
Та найгірше, що сталося за часів Першої Словацької Республіки, стосувалося тамтешніх євреїв. Йозеф Тісо виріс і сформувався у словацькій провінції, де кар’єру можна було зробити лише завдяки мадяризації, навіть своє ім’я він тривалий час записував по-мадярськи, але чомусь нетерпимість і ненависть у ньому жевріла не до угорців, які всю Словаччину називали просто Верхньою Угорщиною, а до євреїв. Тісо був затятим антисемітом, і серед перших його розпоряджень після здобуття влади були антиєврейські укази. Словаччина з власної волі вивезла в концтабори Аушвіц, Майданек і Белжец ⅔ своїх євреїв – без змушувань з німецького боку, ще й приплативши Райху по 500 марок за кожного депортованого. У євреїв, що залишилися в Словаччині, відбирали майно й підприємства («арієзація»), їм забороняли все – навіть грати на музичних інструментах. Моторошно усвідомлювати, що антиєврейський закон у Словаччині Тісо був суворішим за його німецький відповідник…
А починалося все з ейфорії й всенародного захвату. У грудні 1938 року в Словаччині відбулися вибори, на яких націоналістична партія на чолі з Тісо отримала 98% голосів. А в лютому 1939 року відбулися вибори в Карпатській Україні; на них Українське національне об’єднання на чолі з Волошином здобуло 92,4% голосів. Та єднає ці два волевиявлення не так надвисокий результат націоналістів, як просте його пояснення – іншим партіям просто не дозволили взяти участь у виборах.
Відомо, що в день проголошення незалежності 15 березня 1939 року отець Августин Волошин надіслав телеграму особисто Гітлеру з проханням про протекторат над Карпатською Україною. Словацький приклад, де на чолі маріонеткової республіки став отець Тісо, показує, що краще й не уявляти, якою б була ця держава, якби в Берліні таки зацікавилися підтримкою маленької української країни.
