Спогад очевидця зперед 9-ти років
Вістка про самогубство Миколи Хвильового, таке несподіване і трагічне, зразу ж рознеслася по Харкові. Передусім про це довідалися його багаточисленні і найближчі товариші — Іван Микитенко, Володимир Сосюра, Іван Кириленко та багато-багато інших.
Але мабуть найбільше ця вістка сполошила ГПУ. Зразу ж, коли тільки стало відомо про цей факт, загін ГПУ оточив будинок "Слово", перед тим обшукавши кімнати кожного письменника. Кожного, хто заходив або виходив з будинку, обшукували. Цей день фактично став початком нового, але на цей раз масового походу жидо-московського-большевицьких вандалів проти української культури, проти цілого українського народу.
На другий день вранці в офіціозі КП(б)У "Комуністі" в правій колонці у верху появився приблизно на 50 рядків некролог "М. Г. Хвильовий", обведений в чорну рамку. Тут між іншим, писалося, що "Микола Хвильовий у своїх творах відбив героїку і романтику громадянської війни на Україні", але "заплутався в націоналістичних помилках і пішов із життя".
У цій же газеті повідомлялося про створення комісії похорону письменника і, що найцікавіше — похорони мали відбутися завтра, 14 травня о 2-ій годині дня. Для чого ГПУ так спішило з по хороном? Адже це навіть суперечило всяким медичним канонам про обов'язковий 3-х денних "карантин" для похорону померлого. Невже большевицькому ГПУ був страшний навіть труп неживої людини?
***
Наступного дня 14 травня ранок був ще кращий. Весна в повному розквіті. Небо — синьо-блакитне, а на дворі так тихо, що, здається, чути було, як розпукувалися акації.
Сьогодні робочий день, але ми о 12-ій годині дня кинули працю і подалися на Каплунівську вулицю до Будинку літератури ім. Василя Блакитного; звідси мав відбутися похорон.
Тільки вийшовши на вулицю, ми в той же час побачили, що біля вищезгаданого будинку вже зібралася велика громада людей. Були тут і молоді, і старі, хоч найбільше прийшло молоді, особливо — студентства, повбираного у вишиті українські сорочки. Чимало з них (дівчат) тримали в руках перші весняні квіти. А між тим, до похорону було ще якихось 2 години!
У середині будинку, як і біля нього вже стояло багато українських письменників. Можна сміливо сказати, що в цей день віддати останню шану покійникові прийшли всі літературно-мистецькі сили м. Харкова, за винятком хіба тих, кого ГПУ уже поспішило злапати в свої руки.
Як сьогодні бачу, на східцях будинку Блакитного у сірому костюмі і завжди енергійного і рухливого Івана Микитенка, що напружено чогось вичікував.
Через якийсь час — і у великій залі будинку розпочалася панахида. Потопаючи в живих квітах, біля трибуни видніла домовина письменника, а навколо, битком наповнивши приміщення, стояли його багаточисленні друзі, товариші, рідні...
І все ж, не вірилося, що серед нас уже нема Миколи Хвильового... Здається, ще тільки вчора з цієї трибуни він виступав перед авдиторією літераторів, які завжди його вислуховували з глибочезною увагою і пошаною. ("Так повинно бути, як скаже Хвильовий", — казали письменники). Здається... Але сьогодні, сьогодні ж Микола уже лежав в труні... І це таки був факт, гіркий, неповернений, доконаний факт!...
Після панахиди, на якій виголосив промову Іван Кириленко, труну під звуки шопенівського жалібного маршу винесли на вулицю. Домовину поклали на вистелене живими квітами авто — і похоронна процесія рушила.
(Д. б.).
[Львівські вісті, 13.05.1942]
(Продовження)
Ступивши кілька кроків, зразу ж повернули праворуч Пушкінською вулицею і піднялися у верх до міських могилок. Людей у цей час було сила-силенна. Провожаючі, особливо молодь — загатили Пушкінську вулицю. Трамвай і всякий інший рух на дорозі припинився. І лише вмираючі з голоду люди не підводячись з тротуарів, повторювали своє одноманітне, але наповнене останнім подихом життя "Подайте шматочок хліба... дайте їсти..."
А два духових оркестри, змінюючи один одного, завжди грали своїх жалібних мельодій... Попереду домовини, несучи в руках прапори, йшли найближчі друзі і товариші великого письменника. Як сьогодні бачу перед собою одягненого в дешевенький, але модний в той час, темний з чорними цяточками костюмчик, змореного голодом Володимира Сосюру, Петра Панча, Володимира Кузьмича та багато-багато інших. Тут-же йшов в окулярах, з рівненькими вусами Сергій Пилипенко, який ще тільки вчора з сторінок свого "Плуга" дискутував з Хвильовистським ВАПЛІТЕ. Та тепер уже було не до суперечок... Тепер уже всі вони були об'єднані однією великою ідеєю своєї багатострадальної Матери—України, яка тоді переживала особливо тяжкі дні.
За домовиною йшли дружина, донька, брат, який тільки що приїхав з рідного села, і силенна кількість людей, яка збільшувалась в міру наближення до могилок. Найцікавіше те, що ці люди прийшли не "по наказу" згори, як це часто бувало в Совєтах підчас похоронів їхніх "вождів", а цілком стихійно. Тим більше, що кожний з нас після такої процесії, ризикував бути заприміченим агентами ГПУ (яких скрізь аж шипіло), а звідси — всі подальші висновки...
Завернули ліворуч на могилки. З землі повискакувала зелена травичка, а дерева тільки-тільки починали вбиратися в листя. На небі — сонце, а навколо так любо і гарно тоді сміялася природа... Все оживало, все починало своє нове життя. І тільки Микола цього нічого вже не бачив... Він і далі непорушно лежав на високих марах. Коли б не ця непорушність і не кругла марлева цяточка, що закривала на правій скроні маленький отвір кулевої рани, то можна було б подумати, що Микола не мертвий, а живий. Як і завжди, лице і на цей раз в нього загоріле, на голові — чорне пасмо звисаючого назад волосся; сорочка синя, з краваткою, яку вітер ввесь час відкидав то в один, то в другий бік, і тільки високий рівний лоб був якось болісно зморщений, ніби ніс тим самим на собі відпечаток тяжкого життя і боротьби письменника. І все ж, навіть цей вираз мертвого лиця, здається, десь глибоко таїв у собі затаєну саркатичну посмішку письменника, — посмішку, яка ніби промовляла: "Хай я помер. То нічого! А все ж ми праві і ми переможемо!"
Праворуч, в глибині могилок, перед свіжо викопаною могилою, процесія зупинилася.
Перед домовиною відбувся прощальний мітинг, на якому виступили Іван Микитенко і Петро Панч. Микитенко коротко, але з питомою йому чіткістю і яскравістю охарактеризував творчий і життєвий шлях Письменника.
— Ми всі вчилися в Миколи Хвильового майстерности писати, всім він був для вас взірцем, а тепер його не стало... Що скажуть робітники Донеччини, до яких ти, Миколо, пообіцяв був найближчими днями поїхати, коли довідаються про твою смерть?... Що скаже українська молодь, селяни, інтелігенція?...
Опісля слово взяв Петро Панч.
— Життя поета — вогонь. І ось — одна мить. Нікчемний шматочок олова пронизує мозок і письменника, великого нашого творця і громадянина нема. Нема, нема більше тебе, Миколо, серед нас... Більше ми не чутимемо твого голосу, не читатимемо твоїх нових, написаних незрівняною рукою майстра новель. Комусь одному, чи навіть кільком нам, не під силу буде заступити таку величину, якою був Хвильовий. Нам треба всім взятись за працю, щоб хоч частинно осягнути те, що поніс з собою в могилу Микола Хвильовий...
(Д. б.)
[Львівські вісті, 14.05.1942]
(Докінчення)
Дуже зворушливе враження на присутніх зробив своїм коротеньким словом рідний брат Письменника.
— Он весна, на небі сонце, сонце! — промовив він, обертаючись до заходу і показуючи рукою на сонце, — а тебе нема, Миколо. Ти пішов від нас саме тоді, коли настала весна. І чому, чому ти пішов від нас, Миколо?
Тут же стояла в жалібному вбранні дружина Письменника з дочкою. Вони ще раз, але тепер востаннє розпрощалися з своїм найближчим другом і — любимий образ борця, письменника і громадянина навіки щез...
Тихо опустилися прапори...
Плавно линуть звуки музики Шопенівського маршу... Низько схилили голови сотні і тисячі юнаків, дівчат, старих.
І тільки сонце було спокійне і безтурботне до всього. Воно вже ген-ген поплило на захід. Десь знову запахло дубовим молодняком.
Весна була в повному розквіті...
***
Своєю багатолюдністю і національним характером, похорон Хвильового перетворився на справжню і грізну демонстрацію українського громадянства […].
Але ГПУ боялися Хвильового навіть після його смерти. Про це свідчить хоч би такий факт: дружина і товариші письменника неодноразово намагалися поставити на могилі пам'ятник, та ГПУ вперто не дозволяло їм цього вробити. Довелося обмежитись побудовою навколо могили дерев'яних штахетиків. На них хтось вирізав ножем "М. Т. Хвильовий. 1893—1933".
Населення зняло, де спочивав його любимий син. Кожного дня — і особливо в літні місяці на могилу приходить багато молоді, особливо студентства, як з самого Харкова, так із інших місцевостей. Вони приходять, щоб віддати шану тому, хто все своє невгамовне життя боровся за правду, за волю українського народу.
І що надзвичайно цікаво: багато з відвідувачів "ухитряється" навіть залишати слід на цій дорогій могилі. На штахетиках можна прочитати дуже багато написів олівцем, що виражають палку симпатію народу до письменника. Ось зміст деяких з них, що залишилися в моїй пам'яті:
"Підіймається прекрасне сонце відродження, і ми тиснемо руку тобі, товаришу".
"Ти вмер, але твоя справа живе".
[…]
Ці написи — це не тільки вираз симпатій народу до автора "Вальдшнепів", але і зайвий доказ рішучої ненависти до тих, хто поневолив Україну і через кого пішов на той світ кращий її син, письменник і борець — Микола Хвильовий.
[Львівські вісті, 15.05.1942]
15.05.1942