Гість.

 

Якось я був дуже щасливий. На серцї в мене було весело, легко та ясно, як тихого погожого лїтнього дня. Солодке почуте істнїння розливало ся по всьому тїлу, немов та живуща цїлюща вода. Щастє сьвітило ся в очах, бренїло в голосї, відбивало ся в кожному рухові.

 

Я сьміяв ся щиро, радісно; усе мене тїшило: і чудовий травневий день, і яра зелень садка, і далекий сьпів, що долїтав з поля, і бренькіт коси на близькій сїножатї.

 

Настав вечір, але щастє не кидало мене, а тільки нїби набрало більше поезиї, тонкости й легкости. Я відчинив вікно з свого покоїку в садок. І до мене заглянуло темне гілля каштана, а пахощі жасмина, що ріс під вікном, легким струмком ринули до покою. У садку тьохкав соловейко. Його сьпів чарівний так і бренїв, так і лунав чистим щастєм, натхненєм небесним. Я сидїв край вікна, слухав сьпів і впивав ся солодким подихом ночи й саду. Серце моє примирало від щастя; за плечима виростали крила мрії рожевої, і я летїв далеко, високо високо в гору до ясних зірок. Підо мною все зливало ся в темній сутїни, і садок, і лїс, і поле — усе усе. Самий но сьпів соловія було чути, бо він перейняв усю просторінь між небом і землею.

 

Пізно, дуже пізно я ліг спати: Я засинав, а щастє вкривало мене своїми крилами, і місяць бачив, як радісна усьмішка грала на моїх устах. Коли се перед мене встала темна людська постать. Сїра шата тихо, тихо маяла під подихом веснятого вітерця, що стихесенька подихав у розчинене вікно. Чорні гарні кучері спадали на думне чоло, тонкі та рівні брови були трохи зсунені, уста міцно стулені, очи дивили ся суворо а заразом і жалібно, усе обличє сьвітило ся якимсь чудовим сяйвом; се не було сяйво місяця, бо місяць вже не зазирав у моє вікно. Здивований споглядав я на свого гостя, а він дивив ся на мене, пильно приглядаючи ся менї в очи. За плечима в єго тремтїли великі дужі крила. Надокола панувала тиша, глибока тиша: навіть соловейко і вітерець мовчали. — "Уставай!" забренїв чистий дзвінкий, як срібло, і гострий, немов тая криця, голос. "Уставай! ходїм!" Я підвів ся на ліжку. Тепла та дужа рука гостя обвила мою кибить і ми тихо вилинули вікна, зняли ся над садком і полетїли швидко-швидко, аж менї заморочила ся голова, і я заплющив очи.

 

Коли я знов подивив ся, ми стояли на землї. Я глянув надокола. Ми були в хатї. Там було темно-темно. Слїпий каганець сьвітив якось злиденно, по всенькій хатї хмарою стояв дим тютюну. Було й гаряче і душно. За хвилину, коли очи мої звикли до темряви, що панувала тут, я міг роздивитись: понурі стїни, підслїпуваті вікна з заложеними шибками, брудні столи й стільцї, бочки з горілкою та склянки зеленого скла. Люди були на підпитку, обличя червоні спотнїлі, волосє розкуювдане.

 

"Чи бачиш?" запитав у мене дзвінкий голос. О, я бачив, добре бачив сї змарнїлі змучені види, сї пяні напів зьвірячі погляди, запалі перса, подерті сїряки! З кожної дїрки благих сїрячин визирали злиднї тяжкої довічни. Бідота й темрява дивили ся очима пяної юрби. На змарнїлих обличчях немов лїтерами Вальтасаровими виведено було всї злі пригоди житя загнїченого, пригнобленого тяжкою невдячною роботою, злою природою й багатьма ще иншими лихими обставинами. Порепані губи нїби казали, що крім кепсько висїяного хлїба, бараболї, та злиденного кулїшу вони мало що й бачили. Покручені, чорні зморщені руки сьвідчили про тяжку працю коло вбогої землї, працю, що зодяга ввесь сьвіт, починаючи з сїлського писаря, але не може нагодувати малих дїток свого ґазди.

 

Сї руки підносили часами до рота порциї з горілкою. Вона розплескувала ся в тремтячих руках, текла по чорних зашкорублих палцях і патьоками лила ся на стіл.

 

Се не горілка текла, нї — се текли сльози бідних жінок, матїрок, дрібних голодних діточок, се текли гіркі мужичі сльози.

 

Громада сьпівала. Вони сьпівали:

 

Не я пяний, не я пяний

Горілочка пяна.

 

Сьпівали напружаючись якось цьмогами, нїби десь видираючи слона піснї; знати було, що сьпівало ся не для того, що було весело, а просто, щоб здавало ся весело, щоб хочай на хвилину забути невсипуще лихо, щоб хоч на одну мить затлумити гризоту злиднїв, задурманити собі голову. Але лихо не лякало ся піснї, не топило ся в горіляцї; воно ще дуще стискало пяні груди. Горе та туга залягли густим туманом у повітрі. Той туман покрив собою все і людий і сьвітло каганця, і брязкіт склянок, і пяний сьпів, і дзеленькіт гроший, що жид-шинкар лїчив зігнувши ся за шинквасом. Тихий але доносний брязкіт шісток та десяток був гідним супроводом піснї. Кожна шістка, кожна десятка мала розказати свою пригоду, і кожна пригода була одна-одної сумнїша, безнадїйнїйша. Сей аккопанямент був ще страшнїйший під того сьпіву й теї всеї картини. Тремтяче сьвітло червоними плямами перебігало по заржавілих мідяках. Менї здавало ся, що се тремтять плями крови.

 

З жахом заплющив я очи й припав до свого поводаря. Мідно обхопив він мене, і ми хутко поминули в безкрайому просторі, утїкаючи від страшного сьпіву.

 

"Не я пяний, не я пя..." у несилї спадало за нами....

 

Коли я прокинувсь, сонце було височенько. Ясний погожий день люблязно всьміхавсь у моє віконце. У гайку сусїдньому кувала зозуля. Усе було таке радісне, веселе...

 

ІІ.

 

Корабель.

 

По бурхливому морю пливе корабель. Круг його виють, стогнуть хвилї й бють у міцні боки; над морем залягли тумани густі: небо вкрили темні хмари, вітер скиглить як шакаль голодний і свище в безкрайому просторі. Крізь вітер, туман і хвилю супротивну пливе корабель. Гнуть ся його тонкі, але міцні щогли, трипочуть ся на їх подерті вітрила, а він усе простує.

 

З корабля лунають перемішані гуки. Там і чудові сьпіви, і проклони, і пісня переможця, i стогін подоланих. Часом знов голосний поклик тлумить вітер і перекочуєть ся по розлютованих хвилях. На чардакови корабля кипить горяча бійка, щіпивши ся в боротьбі посатанїли люди й качають ся долї. Яка мішанина лиць, яка мішанина мови!

 

На щоглах та риштунках кишать люди: хто сьпіва, хто ретельне працює коло ратованя снасти, хто божевільними очима дивить ся в просторінь, хто з розпуки ламає руки, а той знов заплющив очі кидаєть ся в чорну безодню.

 

На щонайвисшій щоглї, на самому вершечку сидить чоловік. Його волоссям грає вітер. Він тримає в руцї великий сьвіточ і вимахує ним. Тремтяче червоне полумя осьвічує ввесь корабель і щогли, і снасти, і ще одну купку людий. Односердно стоїть сей гурт, нога з ногою, плече з плечем; чужими, хоч стомленими руками тримають вони стерно корабельне; по чолї великими краплями котить ся крівавий піт, на блїдих обличах знати печать ґенїя.

 

Се керманичі корабля. Дужими голосами сьпівають вони пісню чарівну, очі їхні дивлять ся в гору туди, де пала-мигтить їхня зірка проводар. Не гасне ясна зоря, не можуть її затьмити ворожі хмари; ллє вона золотий промінь з високої гори на корабель і відбиваєть ся надїєю в натхнених очах.

 

Пливе корабель; ревуть хвилї, лютує вітер, але керманичі твердо керують за допомогою ясної зірки до певної мети туди за густі тумани у вічне царство сьвітла, сяйва і тепла.

 

Часом який божевільний вириваєть ся з страшної юрби перебійцїв та кидаєть ся з ножем на керманичів. Ллєть ся горяча кров на поміст.... Тодї його відіпхнено знов у гурт божевільних, а шерег керманичів стає ще тїснїйш, місце-ж загубленого займає оден з тих, що з снасти виглядають жадану мету.

 

І знову твердо простує корабель, і знову ллєть ся потужна пісня, і далї кипить шалений бій та відказує йому з чорної страшної нетри корабля стогін мордованих і брязкіт кайданів. Лютує море, гуде вітер, сьвітить пала ясна зоря....

 

Що се за корабель? куди він пливе? Хто ним керує? Ти знаєшь, читальнику. Чи-ж хутко дійде він до свої мети? Того вже нїхто не знає на сьвітї.

 

[Буковина]

08.04.1892