Мар’яна Барабаш

 

Галина Кирпа. Тринадцятий місяць у році: повість. Л.: ВСЛ, 2017. – 224 с.

 

Чи ви ще не забули, яке дитинство на колір і на смак? Чи пам’ятаєте, коли востаннє підморгували метеликам? І чи пам’ятаєте ще, що дитинство – це єдине місце зустрічі дітей і дорослих? Власне, для того, щоб нагадати про такі прості речі, книжку Катрусиних історій й відкриває епіграф із Турмуда Гауґена.

 

 

Історія – звичайно-родинна, атмосфера – письменницька, може, й біографічна. Однак, Катруся не має аналогів серед Олесь: «Мама хотіла назвати мене Олесею, але подумала, подумала й назвала Катрусею. Певно, щоб не плутати з татом, бо ж тата звати Олесь. А на одну хату двічі олеськати було б забагато». Крім того, що вона «трохи запізня дитина» і народилася в письменницькій сім’ї, – ніщо інше хай вас не застановляє, аби відверто-щиро подружитися з цією доброю і веселою дівчинкою. В усіх життєвих ситуаціях Катруся така, як усі. Хіба трохи забагато думає… про те, що думають дорослі… І в цій її незвичності (для цього навмисне й свідомо вживаючи такий тавтологічний каламбур!), власне, й ховається її непогамований талант бути звичайною – тобто звично й просто усміхатися, підморгувати, любити.

 

Авторка володіє цікавою мовою спілкування з дітьми, коли звичайні, буденні речі в легкому флері невинно-жартівливого тону набувають досить-таки оригінального відтінку – «пасочки з піску». Тобто, ви ніби читаєте історію звичайної 10-річної дівчинки, і водночас розумієте, що ця дівчинка навмисне для вас, дорослих, ліпить свої «пасочки». Бо розуміє вона насправді більше, ніж вигадує і допитується. А допитується не тому, що їй так хочеться, як дитині її віку, а саме заради вас, дорослих, щоб ви змогли згадати, зрозуміти, пізнати… Те, що свого часу – а вона в цьому переконана! – проґавили. Зрештою, ця маленька майстринька оповіді і словесних інтриг («Правда, мама переконана, що в десять років заміжжя планувати ще зарано») просто хитромудро обводить вас навколо свого погляду. Ну, щоб передусім познайомитися. А там вже як вийде – дочитаєте чи не дочитаєте ви її історію, а все-таки ви – в пастці – Катрусиного дитинства!

 

Адже…

«Так уже на світі заведено – спершу люди з ніг до голови обводять один одного поглядом і знайомляться, а тоді вже щось про себе розповідають».

 

Саме для цього свого погляду і вигадано той час, в якому проживає Катруся свою історію – час, винесений у назву твору, як час місяця, якого в році не існує – тринадцятого. І ця химерність названого, означеного часу, й становить основний «соус», під яким Галина Кирпа подає читачеві свою літературну страву: смакуйте, вишукуючи ті інгредієнти, яких немає – 13-ий місяць у році, 367-ий день у році, 32-ий день у місяці, 8-ий день у тижні, 25-у годину в добі, 61-у хвилину в годині, 61-у секунду в хвилині… Бо тринадцять місяців у році – це ніби сім п’ятниць на тиждень і десять десятирочків у твоєму тридцятнику чи сороківнику. Цей час є не просто вигаданою формулою, а ніби іншою реальністю, де можна бути впевненим у власних талантах і бажаннях, у світі знаному і незнаному – бабчино-хуторівському, комашиному чи квітковому. Бо тільки, будучи безпечно переконаною, що без квітів, «які-хтозна-чи-є-на-світі», як і без книжкових героїв, «можна було б померти від нудьги», ти станеш саме тією, яка змінить усталений порядок речей у літературному космосі.

 

У Катрусиному космосі окреме місце посідає планета бабчино-дідового Хутора. На цій планеті живе, звісно, дід Микола, якого звуть «просто Дідом», та баба Оля, яка з легкої онуччиної руки перетворилася на Баболю. А ще там, у Катрусиному космосі, ніколи не буває нікому самотньо. І знаєте чому? Тому що там, «у мансарді  з красивим краєвидом на місто» живе Старий Лев і «весь час усміхається!». А якщо не вірите, то самі переконайтесь, прочитавши Катрусину історію – і він теж неодмінно махне вам лапою!..

 

Для дитини і для письменника існує якийсь неписаний закон – закон рівновартості перших мурашиних портретів, пасочок і x-невідомого («те, чого не буває»), якому підпорядковується кожен рух – думки чи пера.

 

Картатик. Однонь. Шкрет і криниця. І решта. Ніна, Барбі і ро-же-мар-тен-дю-гар. Галина Кирпа свідомо експериментує з фантазією своєї героїні, чим створює подвійний ефект неназивання названого: щось називаючи, ми розуміємо, чому це «щось» неможливо назвати взагалі. (Viburnum оpulus). А щось запитуючи чи вигукуючи, ми не розуміємо, чому, і називаємо речі беззмістовними поясненнями їхньої сутності («А хіба Дід не пара, Баболю?», «Лаба дєна, Нідо!).

 

Зрозуміло, що така дівчинка з непогамованим талантом не вміти нудьгувати рано чи пізно спробує вести власний щоденник, і зустрінеться з цілком дорослою проблемою: а що до нього насправді потрібно занотовувати? Описувати речі буденні і звичні такими, якими вони є? Чи вигадувати щось незвичайне? У першому випадку ти ризикуєш бути розкритикованим, у другому – зачитаним до дір, хоч і писатимеш нісенітниці. Ця Катрусина проблема, така нібито проста й наївна, насправді є глобальною і риторичною для кожного, хто тільки має бажання ліпити «пасочки з піску», тобто – творити літературу. І тут треба, звісно, мати талант. Але не настільки літературний, скільки – талант для справжньої дружби, що вдало помітив і виокремив з повісті Галини Кирпи автор коротенької передмови-заохочення – Василь Шкляр.

 

Щоденники дорослих людей мають бути зовсім інакші, ніж у дитинстві, – зауважує Катруся, і якщо ви їй не вірите (і гірше того, її розповідь вас у цьому не переконала), то просто пам’ятайте її золоте правило – «всі колючі і живі»! Атож, це про рими, слова і свята. Але вам досить знати тільки те, що дитина, яка виростає в літературній родині, майже ніколи не помічає, коли мама-тато пишуть. Можна, правда, їх впіймати на гарячому, особливо тата. Але без годинника навіть Маленький Принц не зміг би милуватися вечірнім сонцем і читати при світлі котячих очей. Бо якби в кота було чотири ока… А в маминої сестри зелені коси… І тут Катруся допомагає нам прояснити ситуацію з жіночим письмом: взагалі невідомо, коли «мами» пишуть, бо на гарячому їх не застукаєш. Але як письменницька дитина Катруся розгадує і цю одвічну таємницю і робить такі висновки:

 

Вордити – це розгадувати кросворди.

Знати багато мов – це перекладати з «мр-р-р» на «люб-лю».

Нісенітниця – це верба звичайна.

Хворіти – це простуджувати яблуні.

«Грип у яблунь» – це «лішко» на північному сяйві.

Тихий океан – це «кавуни Гекльберрі Фінна».

«Поминальний обід для мурашок» як «грім серед ясного неба».

А щоб пам’ять нікуди не зникла, потрібно ходити в драних капцях до Лаври і назад й змокнути до нитки.

 

Сенс розгадок усіх Катрусиних таємниць не був би логічним, якби не Дідова розповідь про вулики, що є насправді історією «про дуже дивні радянські часи, коли по містах шастали стукачі». Вже цією однією фразою для сучасної дитини фактично пояснено всю епоху «пам’яті про справжніх патріотів» – імен «на тонюсінькому цигарковому папері». Саме їхні заборонені книжки з Дідового вулика дають змогу задуматися над проблемою «наших» і «ворогів», над тим, як сучасні діти втілюють цю проблему у грі. Через дитячу гру Г. Кирпа також намагається пояснити і роль криївки в історії українського народу – «моя криївка видається цілим палацом». Бо коли перехворієш «яблуневим грипом» 10-річної дівчинки, щоб зрозуміти, чому ця дитина своє життя пов’язує з усамітненням на планеті «Маленького принца», тоді ти ніби вперше усвідомиш той стан, який описував Екзюпері, коли «хочеться дивитися на захід сонця сто тисяч разів»…

 

«…Ніде твій Однонь не дінеться…» – це остання Катрусина настанова, після чого так і хочеться перефразувати Наталку Білоцерківець з її рімейковим віршем «Ми помрем не в Парижі» – ми помрем не від нудьги! Так, читачеві Галини Кирпи гріх скаржитися на депресію і меланхолію, гріх нудьгувати читаючи і читати нудьгуючи, бо не так вже й часто випадає нагода мати в запасі тринадцятий місяць у році, а ще менше – нагод для справжньої дружби. Тож не дивіться крізь пальці на жоден каламбур чи нісенітницю, а краще задумайтеся над тим, як ви досі могли жити без дотепної Катрусиної мови.

 

Адже за показовими каламбурами ця повість насправді ховає глибші ідеї для роздумів, як і відверта, на перший погляд, вікова орієнтація на молодшу підліткову аудиторію насправді є показово оманливою авторською стратегією. Ця книжка насамперед написана для дорослих – для їхнього дорослішання і доростання до світу дитинства (бо це процес, роботи в якому, як сказала б Баболя, – «непочатий край»). А вже потім – для надто вигадливих Катрусь, які почувають себе старшими серед ровесників і рівними серед дорослих.

10.05.2017