140 сторінок, 4 розділи і 109 віршів. Це 3 факти про нову збірку поезій Богдани Матіяш «Пісня пісень», яка вийшла у «Видавництві Старого Лева». Це перша збірка поетеси за останні 5 років. Попри те, що її назва одразу апелює до однойменної книги Старого Завіту, Богдана каже, що заклала у цю назву дещо інший сенс.
Про настрій збірки
Мені хотілось написати книжку, яка була б інтонаційно біблійною. А потім я зрозуміла, що ми живемо у ХХІ столітті, що ми травмовані купою різних речей, яких стародавня людина не досвідчила, а ми не є такими чистими, наша любов дуже змінилась, ми не знаємо, якою була любов старозавітних людей. Збірка «Пісня пісень» – це моя версія тієї любові, і я думаю, що кожен, хто живе, повинен співати свою пісню пісень, тобто любити і надихатись любов’ю. У моїй збірці є і смуток, і приватні трагедії; вона має зовсім інший настрій, ніж біблійна. Називаючи так книжку, я не роздумувала про те, як на цю назву реагуватимуть. Для мене ця назва не є амбіцією – це скоріше мій обов’язок співати про любов. Я досі знаю людей, які теж переосмислюють цю тему. Дуже важливо не боятись повертатись до базових речей – в іншому випадку сенсів життя стане на один менше.
Книжка, яка вчиться ходити
Ця книжка присвячена моєму чоловікові Костеві – це важливо для мене і для книжки. Не знаю, чи в інших письменників таке є, але в мене іноді буває, що дивишся на свою книжку, і думаєш – ну ніби непогано вийшло, вона напевно найзріліша з моїх книжок. А потім відкриваєш перед презентацією і розумієш, що нема чого прочитати людям. Потім знову минає час, і ти думаєш: ну все-таки непогана книжка. Може, так і має бути, щоб не підноситись на п’єдестал, щоб кожна книжка була як перші кроки дитини.
Писання віршів як черпання слів з тиші
Є час говорити, а є час мовчати. Найприродніша тиша та, коли ти її не зауважуєш, коли вона западає і ніхто не чується зніченим. Проговорювання і коментування мовчання – це трохи не зручний момент, тому що мовчання треба проживати. Дуже пам'ятаю, чому почала науково займатись цією темою (Богдана Матіяш захистила наукову дисертацію «Мовчання як текст: від герметичності до діалогу» – ред.): наближався мій другий курс Могилянки, літо, в якому я багато часу проводила сама; тоді я відчула, наскільки насиченим є той час. Я мала безліч внутрішніх досвідів, і я розуміла, що жодна тиша не є німою – вона словесна, вона промовляє. Власне, писання віршів – це і є черпання сенсів, слів, образів та понять з тиші.
Збірка віршів має бути енергетичним згустком
Моя перша книжка була збіркою віршів в прямому сенсі слова. Втім, відколи я написала «Розмови з Богом», кожні мої наступні тексти ішли концепційно і будувались навколо певної теми. Можна вважати, що я циклічний поет, який довкола теми вибудовує сюжет. Є насолода в тому, коли ти віддаєш читачеві тексти, над якими ти працював, а не просто позбирав докупи.
Штука в тому, щоб зрозуміти – кожен має місію
Мені не хочеться, щоб на поета накладали якусь місію, це його особиста справа. Поет – це людина, яка має право на спокійне життя. Можуть чекати, що він встане і піде на барикади, а він не хоче, або що поет буде писати глибоку лірику, а він замість цього хоче просто піти і помилуватись квітами, або написати лише 2 рядки вірша чи не написати жодного. Штука в тому, щоб зрозуміти, що в кожного є місія, і треба перестати вирізняти, що хтось має право на більшу місію, а ти – ні. Ми кажемо, що не помічаємо поетів, десь їх відсуваємо, але коли ми не помічаємо інших, ми робимо те саме. Ми штучно створюємо світ, в якому самі культивуємо нерівність.
«Пісні пустелі» – про останній розділ збірки
У моїй попередній книжці «Твої улюблені пси та інші звірі» я зверталась до первісності, збірка виникла з відчуття втраченого раю. У цій книжці в мене є такі слова: «Мені б віднайти таку пустелю, де ні лев, ні гієна не вчинять жодної шкоди». Це була ідеалізована пустеля. Тоді як досвід пустелі, який є у «Пісні пісень», уже екзистенційний. Він має щось спільне з самотністю, але насправді пустеля стається не тоді, коли ти потрапляєш туди за власним бажанням; це середовище, в яке ти потрапляєш мимоволі. Коли тебе нібито поміщають в атмосферу, де є тиша і зосередженість. Однак ти туди потрапляєш не тому, що ти сам це обрав, а тому, що так мало бути.
Після Майдану в мене стався досвід такої пустелі. Після одного випадку я не могла ходити. Це був досвід, коли ти опиняєшся в пустелі, в якій насправді не хочеш бути. Після того починаєш розуміти, що треба просити дуже обережно, адже воно може прийти до тебе, але не так, як ти його уявляв.
Підготувала Марта Сомик
13.06.2018