Весно, ти мучиш мене...

Замість репортажу

Львів, 7. травня. Зриваючи картки стінного календаря, щоденно збираюсь проспівати повним голосом на народній мотив "А вже весна", але розігнавшись, застрягаю вже на другій стрічці, дальше мугикаю лиш під носом притишене "мурмурандо" ("А вже красна?! — теж чудасія!) і не без заздрости думаю про щасливців-предків, що в відступі часу між зимою і літом могли творити пісні радости.

За вікном, знаю напевно, так само як і вчора (про завтра з принципу ніколи не думаю): сіре небо і масно-вологі дахи. Але наперекір долі збираюсь хутко, щоб довго не залишатись у хаті, де на шибах дощ вибиває такт похоронного маршу, а в комині заводить вітер...

При брамі перша виміна метеорологічних спостережень. Двірник Савка, вистромивши з дверей голову, розглядає хмари, вітрить носом і вкінці доходить до висновку, що там "угорі" щось попсувалось. Проте я не хочу піддаватись настроям (Ах! ці настрої — химерна звичка, зайвий баляст, атавістичний набуток по предках!), з міною вищости розтягаю парасолю й іде в місто, де кипуче життя і вічно-дзвінкий ритм нашої прекрасної епохи.

Біля пошти перевіряю метеорологічні дані. За найновішою телеграмою чорне на білому: "Увесь день сухо". Не маю наміру дискутувати з ш. надавцем, але в цій хвилині ще виразніш відчуваю промоклі підошви і, задумавшись, сную нитку мрій про "бецугшайн". А довкруги пружна, вічно юна з невтомним темпераментом сімнадцятилітки — вулиця, невичерпне джерело непередбачених ситуацій та несподіванок. Нарошно оминаючи трамваї (це окрема тема, гідна баталістичного пера), повертаю голову і вмить стаю одною з клітин, одною ноткою цього кипучого ритму. Розливаюсь у самозабутті, затрачую почуття власного істніння. Нараз:

— Пробачте ввічливо. Два слова.

—?

— Не дивуйтесь моїй сміливості. Я незнайомий, але ваш вигляд викликає довір’я...

— Вам, добродію, чого?

— Хвилинка — виясниться все, не пожалуєте, це просто розкіш!

— Але ж добродію, не розумію, в чому справа...

— Порозумітись можна дуже легко. З своєї сторони я гарантую, я докладу усяких старань, щоб ви були вдоволені. Залежить ще від вас... і ми домовимось...

— Ні, ні... Це дивне! Це просто... нахабство! Залишіть мене в спокою!

Повертаю в бік, щоб відв'язатись від напасника, але над вухом той самий голос.

— Раджу послухати. Така нагода не трапиться скоро. Завуджений бочок.

— Ах, так! Не скористаю з ради. В мене апетит і ви не настачили б товару.

Розходимось у добрій згоді.

Від стрічного підростка з посинілими від холоду губами, що здертим голосом реклямує свій товар ("Газета, Газета", "Львівські Вісті") купую часопис і на ходу під затишком парасолі заспокоюю свій перший голод новин. На головній магістралі, як спрагнений води, втягаю в себе звуки гомінкого маршу, що з бравурою котиться з гучномовців і у соте переживаю завжди однаково свіжі відчуття, що життя прекрасне, щоб там і як. Можна в нескінченість пливти так з людським потоком і з ніколи непослабленою цікавістю, як на фільмову ленту, вбирати зором шматки цього життя. Що нове обличчя, то цілий окремий світ.

Намагаючись не пропустити ніодного такту з бравурного маршу, на перехресті химерним зигзаком пересмикуюсь поміж валкою трамваїв і авт, та, нехотя стаю віч-на-віч із двома суворими сторожами порядку в зеленому німецькому однострої й в темному однострої українського поліциста. Під німецьким каском скліпує жартівлико-строга посмішка-остереження. Український поліцист — увесь уосіблення суворої службової поваги. До розмови не доходить. З розгоном перебігаю недовгий хідник і опинююсь перед широхо-закроєною вітриною "Дойчес Ґешефт". Не вспіваю ще й зісковзнутись зором із двомовного напису: "Феркауф нур ан Дойтше", "Спшедаж тилько для нємцуф" на претснсійно розкладені чепурні коробки, як раптом збоку... Так, зовсім виразно хтось сіпає за рукав.

— Купите білого хліба?

— Що-о-о?

— Може купите білого хліба? Не дорого.

— Неабияка спокуса, але я... не люблю білого хліба.

Неозначеного віку панок із пом'ятим обличчям не піддається.

— То може сахарини.

— Засолодко було б від пересолоджених солодощів.

— В такому разі може...

— В такому разі — лишіть мене у спокою!

Ні! Скільки разів ще всякі непокликані інтрузи будуть налазити й заболоченими чоботами розшарпуватимуть тонку мережу мрій і чарівний процес сприймання прекрасного світу?

На хвилину б хоч у якесь затишшя.

Перемірюю ще одно перехрестя і не без зусиль віднаходжу чайню. Спорожнюю до половини склянку якоїсь напівтеплої пересолодженої рідини, що гостро пахне фарбою з дитячих іграшок, і не допиваючи, розплачуюсь, щоб скоріш вийти з тісної кімнатки, де за прилавком куняє прислуга в пом'ятих сірувато-білих "кітлях". На дворі ще більша слота. Весь світ затягується сірою сіткою густого дощу. Поміж дощем лепкими плямами лапатий сніг.

— Купіть квіти, свіжі квіти, фіялки 50 грошів китичка.

50 гр.?! Ціла китичка, частина нездійсненої прекрасної весни й всього тільки 50 гр.?!

Тулю до обличчя пахучий клуночок і біжу до трамвайної зупинки.

На сьогодні досить вражінь. Закостенілі руки, за коміром мокро, підошви мокрі.

Дома без змін. В кутках темні тіни пів-сумерку, в комині свище вітер. З поспіхом виймаю з шафи кілька невеликих томиків, кутаю ноги теплим коцом і розгортаю сторінки.

"Йде весна

Запашна

Квітами-перлами

закосичена".

.........?

"Десь надходила весна. —"

Ну, ну, добре! Давайте, що там ще.

"Надійшла весна прекрасна,

Многоцвітна, тепла, ясна...

Ха! Чудово! Незрівняно!

В кімнаті сутеніє. За вікном на добре закрутилась метелиця. Дахи вже зовсім білі.

Перегортаю дальше сторінки.