Малий фейлєтон
Весна, весна! Землею і водою
Весела вість летить під небеса!
Було колись і я радів весною...
Йде весна. Чую її на душі, в серці, в нервах, в кістках і в — кишені...
Хотілось би писати весняні станси, хочеться згадати не одно пережите весною, та нерви грають, кости ломить гостець, а жінка зворушуючим голосом виспівує тропарі і кондаки про новий костюм та про весняний капелюх.
Жіночий капелюше! Будь мені сьогодня жерелом вітхнення! Вчора саме побачив я у одної зі знакомих пань новий, гарний капелюх. Ми й розбалакалися про жіночі капелюхи. Казала мені все те написати. Сповняю приказ, бо не знаю, чи що більше псує в мені кров, як теперішні страховища на головах жінок. — Так і бажалось би мені виголосити на адресу достойних пань палку проповідь на тему їх капелюхів і занепаду у них найпримітивнійшого розуміння краси. Мій Боже! Чого тепер жінки не висаджують на голову. Часом аж страшно!
І поневолі пригадуються мені прекрасні в лінії капелюхи з портретів Рембранта і Ромнея, в яких жіноче лице виглядає як пахуча, біла квітка кинена недбало на величавий, темний фон. І пригадуються мені чудові "бержерки" з картин Бушера і мальовничі капелюхи пастушок, прибрані вінком пільних цвітів чи шнурком виноградного листя. І пригадалися мені величаві, маєстатичні капелюхи зі струсовими перами, як у Ґенсбуру і нашого великого Левицького чи Боровиковського, в яких лице жінки мали королівське достоїнство, а пера, що опадали на рамена, мішалися з шовком пудрованих кучерів l'anglaise...
Все те пригадалося мені.
Та шкода й говорити. Мабуть не переконаю нікого.
Тому завертаю в иншу тонацію. Треба шукати инших мотивів для моїх весняних мельодій...
Бо весна йде. Чути її в ранних і вечірних подувах, чути її по ночі в жалісних мельодіях котюг, чути її в зростаючих цінах поживи.
Весна! Скільки поетів оспівували її! Та це були инші часи, що могли були бути жерелом вітхнення для поетів. Нині инакше. Поети мовчать. За римотворство взялися професори університету...
А весна йде і подихами студених ранків кладеться на втомлену, окрівавлену землю, розсипується в полудне блідим, сонішним промінням, вечерами розсновує сірі сумерки, а по ночі грає ноктурн такий тихий, як пливучі по небі облаки а сумний, як лице молодого ангела, що стоїть задуманий над призабутою у лісі стрілецькою могилою...
Весна! І в мойому селі весна... Понад вузькі мужицькі ниви блудить подих свіжо зораної рілі. Співають жайворонки. На придоріжних вербах розпукає брость. В лугах над водою біліють тихі підсніжки. Під гаєм сумує глядіоля... В селі тихо. Лиш ту й там снується дим понад хату, а по дорозі блудять голодні, босі сироти...
Громадська думка
27.03.1920