Дожили: в Оболонському районному суді міста Києва відбулося перше підготовче засідання у справі про державну зраду Віктора Януковича. Відбулося воно, щоправда, лише задля того, аби оголосити двотижневу перерву, але менше з тим. Називаючи майбутній судовий процес безпредметним, я зовсім не прагну постібатися з нашої правоохоронної системи чи вступити в полеміку з генпрокурором Юрієм Луценком, який назвав цей процес безпрецедентним. Я просто констатую його наперед визначений заочний характер: суд рано чи пізно перейде до «розгляду справи по суті», натомість сам Янукович, більше знаний у народі як «важкий тупий предмет», особисто в залі засідань не з’явиться. Тому й безпредметний. Хоча, звичайно, й безпрецедентний також. Зрештою, воно й на краще, що безпредметний, бо інакше знову б набігли якісь добросерді депутати і прецедентно забрали б клієнта на поруки. А так – хтозна – можливо, ми й дочекаємося оголошення вироку. Нехай і заочного.
Чи є шанси, що цей вирок буде справедливим? Важко сказати. З одного боку, той-таки генпрокурор саме так і вважає: «На цьому процесі буде дотримано всіх прав підсудного, гарантованих українським законодавством… Це не буде процесом помсти, бо ми потребуємо справедливості, і хай торжествує закон». З боку другого, головним доказом державної зради Януковича мало б слугувати його звернення до Путіна з проханням «использовать вооруженные силы Российской Федерации для восстановления законности, мира, правопорядка, стабильности, защиты населения Украины». У березні 2014 року, коли треба було виправдати російське захоплення Криму, Путін твердив, що таке звернення від Януковича надійшло. Три роки потому, коли треба «друга с кичи вызволять» (нехай і заочної), Путін заявляє, що звернення від Януковича не отримував. Чи зуміє Оболонський районний суд зі стовідсотковою впевненістю встановити, де тут правда, а де брехня? За інших обставин допомогти слідству міг би цінний свідок Чуркін, який свого часу вимахував згаданим папірцем на засіданні Радбезу ООН. Тільки Чуркін, як відомо, довимахувався, і тепер раніше, як на Страшному Суді, свідчень не дасть.
А ще з якогось третього боку, всі розуміють, що Путін в обох випадках не зовсім бреше. Він говорить гібридну правду, не позбавлену специфічної вишуканості. Звернення, підписане Януковичем, було. Тому Путін і твердив, що воно є. Проте писав це звернення, ясна річ, не Янукович, а сам Путін. Тому він і заявляє, що нічого від Януковича не отримував. Логічно: лист, відправлений адресантом самому собі, не може бути отриманий ним від когось іншого. Тим більше – від важкого тупого предмета. Коротше, юридична бездоганність майбутнього судового процесу вже сьогодні видається мені вельми проблематичною. Як і поняття юридичної справедливості у принципі. Втім, я у цій галузі не спеціаліст, то почекаю на оцінки правників. Мене ж тим часом хвилює дещо інше. Дещо інші закони й інший суд.
Ми, так звані прості смертні, зазвичай ходимо досить заплутаними стежками, живемо без провідних символів і домінантних рис, без особливих, так би мовити, злетів і падінь, у ритмі пересічного людського існування. На відміну від нас, так звані творці історії мовби опиняються всередині якихось п’єс, тобто стають дослівно дійовими особами в межах жанрових законів того твору, до якого вони потрапили. А від давніх греків починаючи, ми знаємо, що закони ці бувають різними. Наприклад, у комедії й трагедії різняться між собою не лише стилістичні прийоми чи способи розв’язання конфлікту, а й – передовсім – типи героїв. Головним винуватцем негараздів комічного героя є він сам. У сенсі його дурість, жадібність, марнославство, неотесаність та інші слабкості, які й зазнають у комедії безжалісного висміювання. Якби комічний герой трохи постарався, спробував послухати голосу чужого розуму чи власного сумління, він би не перетворювався у процесі розгортання сюжету на таке посміховисько. Тільки в цьому випадку не було б і комедії. Трагічному герою, навпаки, протистоїть супротивник, незрівнянно сильніший за нього: доля. Ні перемогти долю, ні уникнути її він не може, хоч би не знати як старався, і власне тому його трагедія є невідворотною. Але водночас це ставить під сумнів його вину, навіть якщо він убив рідного батька й одружився з рідною матір’ю. Він же не хотів: така йому випала доля, а вона від особистих якостей трагічного героя не залежить.
Що у цьому контексті можна сказати про Януковича? Впродовж десяти років я сприймав його за досконалого комічного героя, який не змарнував жодного виходу на сцену. Максимально ефективно використовуючи всі знані й незнані пластичні та лексичні засоби вираження, він щоразу примудрявся довести публіку до сміхових конвульсій: як не яйце, то вінок, як не «курасани с маком», то «баранка от бубліка», як не «шкодлівий кот Лєопольд», то «вєлікій украінскій поет Чехов», як не бажання «побачити своїми руками», то небажання «голосувати вставанням руки»… А потім наше посміховисько поїхало на Вільнюський саміт, відтак почався Євромайдан – і стало не до сміху.
Ще в часи свого комедійного розквіту, виступаючи десь із нагоди 22 червня, Янукович ляпнув: «Наш святий обов’язок перед загиблими – уможливити нові трагедії». Всі тоді посміялися з його «фройдівської обмовки», не підозрюючи, наскільки вона пророча. І в цьому полягає парадокс Януковича: зламавши жанрові закони, комічний герой раптом спричинив-таки трагедію. Не кажу «обернувся трагічним героєм», бо трагічний герой, усвідомивши неминучість трагедії, бере на себе вину за скоєний мимоволі злочин, а це явно не про Януковича: він якраз діє протилежно до трагічного героя, всіляко втікаючи від покарання. Однак скидається на те, що йому без жартів судилося стати знаряддям – чи то пак важким тупим предметом – у руках долі. А те, що доля явилася йому в образі «плєшивого Хуйла», то це вже кому як пощастить. Януковичу не пощастило.
І ось нарешті нібито блюзнірське, але важливе питання: чи не будемо ми (або, точніше, наші нащадки) йому в підсумку вдячними? Чи не виявиться згодом саме Янукович – попри всю його захланність і недолугість – найважливішою постаттю в новітній історії України? Від моменту проголошення нашої незалежності до Євромайдану ми залишалися недодержавою в липких обіймах Росії. Вирватися з цих обіймів і спробувати вийти на інший шлях розвитку без війни було неможливо: Росія б нас у будь-якому разі не відпустила. А наважитися на війну самі ми були неспроможні. Її в Україну привів Янукович – і з юридичного погляду мусить за це відповісти, тож хай торжествує закон. Але якщо Україна не загине, а вийде з цієї війни по-справжньому незалежною, то з погляду історії його доведеться оцінити як ще одну – хоча й несвідому – «тої сили часть, що робить лиш добро, бажаючи лиш злого».
08.05.2017