Львів, 2. мая 1917.
Що дїєть ся в закордонній Українї, знають наші читачі з вістий, які ми подаємо в кождім числї нашого дневника. Ті вісти, відповідно уґруповані, дають доволї ясний образ стану української справи в теперішній, революційній Росії.
На положенє українського народу в царській Росії складали ся отсї елєменти: 1) державно-правне положенє України як окремої територіяльної одиницї, 2) публично-правне положенє українського народу як окремої національности, 3) правне положенє горожан-Українцїв як членів української національности.
Ad 1) Переяславський договір запоручив Українї широку автономію, яка носила на собі риси державної самостійности. Се державно-правне положенє України царське правительство зараз по Переяславськім договорі почало погіршувати, аж вкінци, по цїлім рядї невдачних актів оружної оборони зі сторони України, на кінець 18 столїтя зовсїм знесло.
Ad 2) Зі знесенєм автономії України знесено також права українського народу як окремої національности в публично правній области, як управненя української мови в церкві, школї, судї й адмінїстрації і т. п.
Ad 3) Крім сього царське правительство наложило на українське національне житє ряд особливих заборон в области горожанської самодїяльности, заборон, які з горожан Українцїв, на скільки вони в тій области хотїли виступати як члени української національности, робили "горожан другої кляси", а навіть полїтичних проступників. Сюди належала перед революцією 1905 р. перше всего заборона українського друкованого слова; по 1905 р. обмеженя в области прав слова і друку, зборів, товариств і орґанїзацій і т. п., обмеженя, які инодї рівнали ся повній заборонї.
З вістий, які приходять зза кордону, виходить, що російська революція принесла доси Українї упадок усїх тих особливих заборон, які ми схарактеризували під 3). Воля слова і друку, зборів, товариств і орґанїзацій — однакова для українського народу так само, як для всїх горожан революційної Росії. І всї вісти, які приходять зза кордону, свідчать, що в сїй области йде на Українї жива робота. Віджила українська преса, українське громадянство розвиває аґітаційну й орґанїзаційну дїяльність, про яку свідчать українські манїфестації, українскі збори, українські товариства, українські орґанїзації.
Се здобутє цїлої повноти горожанських свобід для українського народу являєть ся реальним здобутком Українцїв у російській революції, здобутком незвичайно важним, бо він є вихідною точкою, основою й запорукою всїх инших здобутків.
Сюди належить зачислити також обнятє Українцями ріжних публичних становищ, як київського віцеґубернатора (Дмитро Дорошенко), попечителя київського шкільного округа (Микола Василенко), київського комісаря для справ друку (Сергій Єфремів) і ин. як в Київі так і в инших місцевостях України. Се значить, що горожани Українцї стали повноправними горожанами держави. А яке значінє для української справи має таке обниманє важних публичних становищ Українцями, не потребуємо доказувати. Вони будуть стояти на сторожи добутих уже прав, як також будуть співдїлати в добуваню тих прав, які Україна мусить ще здобути.
Що-до публично правного положеня українського народу як окремої національности, то тут російська революція поки що майже нїчого не змінила. Доси маємо відомости тільки про розпорядок мінїстра просвіти в справі українського шкільництва. Управненє українського нapодy в инших сферах сеї области ждуть ще законного управильненя.
Що в сїй области покищо нема основних змін, се пояснюєть ся тим, що такі зміни вимагають законного управильненя, яке потребує часу.
Правда, можна їх заводити також v’a facti, а імовірно, що вони заводять ся: можливо, що духовенство уживає української мови в цеpкві, судовики, адвокати і сторони в судї, урядники і сторони в инших урядах. Одначе, заки з тих завойовань via fасtі повстане цїлість і заки та цїлість буде санкціонована властю, се вимагає часу.
В кінци що-до державно-правного положеня України, то тут революція так само не принесла зміни. Коли стояти на становищи звязку України з Росією, то така зміна можлива двома дорогами: 1) або українські орґанїзації скликають українську конституцію, проголошують автономію України, вибирають правительство і пертрактують з російським правительством (такою самою дорогою треба би йти до повної державної самостійности України), — 2) або Українцї домагають ся признаня автономії України від загально-російської конституанти, до якої готовлять ся аґітацією, орґанїзацією, навязуванєм зносин з російськими партіями і иншими народами держави, щоб могти в конституантї осягнути сповненє свого домаганя.
З вістей, які дійшли до нас, виходить, що Українцї вибрали сю другу дорогу. Висловом сього був всеукраїнський національний з'їзд, який, як знаємо зі згідних донесень київської "Нової Ради" і Петроградської Телєґрафічної Аґенції, рішив домагати ся в російській конституанті переміни російської держави на федеративну републику, в якій державно-правне положенє України було би забезпечене широкою національно-територіяльною автономією.
Се покищо остання певна енунціяція закордонних Українцїв, на яку можемо покликати ся.
Як доносить "Кіевская Мысль" з 19. н. ст. цвітня, перед всеукраїнським національним з'їздом була розійшла ся по Київі чутка, що "Українська Центральна Рада" збираєть ся піднести на з'їздї справу скликаня української конституанти і проголошеня автономії України, не ждучи загально російської конституанти. Щоби вияснити справу, київський виконуючий комітет скликав 17. н. ст. цвітня спільне засїданє президій "Центральної Української Ради" і ради об’єднаних громадських орґанїзацій, ради робітничих депутатів, воєнної ради київського ґарнїзону і коалїційної ради студентства.
На сїм засїданю представники "Української Центральної Ради" заявили, що проґрама зїзду не обнимає точки, про яку ходять згадані чутки, при чім напятнували погрози, які з приводу тих чуток вийшли з кругів зібраних на нарадї орґанїзацій, як прим. погрозу про розігнанє зїзду баґнетами, яку на нарадї всї осудили. Заявили також українські представники, що в українськім громадянстві є напрям, який стоїть на становищи скликаня української конституанти, і проголошена нею автономії України, одначе "Українська Центральна Рада" ceгo становища не подїляє. Нарада скінчила ся повним порозумінєм заступлених на нїй орґанїзацій.
Відгук чуток, з приводу яких відбула ся нарада, як також дебат на нїй, знаходимо в нарадах зїзду, на якім зазначено, що Українцї домагають ся признаня автономії України від загально-російської конституанти, а також в статях "Нової Ради", між ин. в поданій нами вчора статї проф. Грушевського, який заявляє, що проґрамою Українців є автономія України в російській федерації, "але прапор самостійної України стоїть і розгорнеть ся з хвилею, коли всеросійські централїсти захотїли би вирвати з наших рук стяг широкої української автономії у федеративній і демократичній російській республицї".
Можливо, що власне відгомоном всего того є також відомости віденської "Reichspost" про розлім між російським правительством і Українцями та про проголошенє самостійної української републики. Заки вісти з Київа через Стокгольм дійдуть до Відня, можуть підлягати в сїм часї таким метаморфозам. Очевидно, не треба виключати, що може також справдї дійти до такого конфлїкту; але ті певні вісти, на яких ми опираємо ся, на се не вказують.
[Дїло]
04.05.1917