СВІТОВИЙ ДУХ ПІФАГОРА В ЕПОХУ ЦИФРОВИХ ТЕХНОЛОГІЙ, АБО ПРО ІНФОРМАЦІЮ ЯК ОСНОВУ СУЧАСНОЇ АНТИ-РЕЛІГІЇ
Моя теза буде така: світовий універсальний Дух нинішня культура називає Інформацією і будує навколо неї сучасну анти-релігію.
До неї виникає таке питання: чи не розпорядилась історія так, що світоглядні уявлення античності, зокрема Піфагора, починають у сучасному світі своє нове життя?
Ця теза і питання до неї сформувалась мені під впливом ідей та думок Бертрана Рассела, розкиданих у його історії західної філософії. Оглядаючи її витоки, він зауважує, що “…філософські теорії (античних греків – О.Ф.-П.), якщо вони ставали визначальними, можуть, власне кажучи, відроджуватися у новий формі …(і)… у більшості випадків вони знаменують собою лише початок подальших вдосконалень” (Рассел, 2016, с. 80).
Так ось, характеризуючи уявлення давньогрецьких філософів, починаючи від Піфагора – а це традиція, що простягається через 2500 років аж донині – Рассел нагадує, що в основу світопорядку Піфагор покладав число. Символічність¹ числа як засобу математики привели розумування Піфагора до необхідності існування позаматеріального і універсального начала всіх начал, себто, як сказали б ми звичніше – світового Духу. (Здається, поняття “Дух” так, як сприймаємо ми його сьогодні, у часи античності ще не існувало). В такому баченні Піфагора та його філософського спадку Бертрана Рассела, однак, головним чином цікавить аналіз підвалин усього подальшого метафізично-містичного світогляду (про що скажемо далі). Цей світогляд, як небезпідставно вважає Рассел, попри всі величні досягнення (як, зрештою, і хибні теорії), губиться і втрачає своє значення всюди, де у права вступають раціоналізм і наукове пізнання. Можна було б думати, що саме тому Рассел навіть не вбачає можливості пов’язувати універсальне число Піфагора з ідеями новонароджуваних наук – кібернетики та теорій інформації. Можна думати і простіше: Бертран Рассел у 60-их роках минулого століття не міг уявити, що ці науки приведуть світову культуру до настання епохи цифрової Інформації, через яку ідеї Піфагора про універсальність числа (а точніше числення) відродять новітні метафізичні сподівання. Саму ж інформацію Рассел розглядав як один із варіантів математичних теорій – і не більше. Тому, власне кажучи, він і не мав вагомих підстав ставити собі питання – якими неочікуваними аналогіями (згідно з його ж власною думкою про відродження античних уявлень) може через якихось 30 років обернутися ідея Піфагора про універсальне значення числа. А тим часом усучаснена філософія технологій, основою яких є математичне числення, вже заглядає поза межі свого прикладного застосування і пропонує розглядати інформацію і як пізнання (епістемологію), і як виразник добра і зла (етику), та навіть як універсальне, хоча і не визначене точніше максимально “широке” (Лучано Флоріді, 2003) поняття (метафізику).
Цікаво, а можливо і дивно, що аналогії між піфагорійською світоглядною традицією та пануванням інформації у сучасному світі ще досі не склались у одну лінію. А вона, здається, доволі очевидна.
Отож, у якій площині ставимо собі сьогодні ми питання: що означає загальноприйняте твердження про те, що сучасний світ живе в епоху інформаційно-цифрових технологій? Питання ставимо. Але відповіді переважно будуємо навколо визнання епохального значення цих технологій: від домінування у способах масової комунікації (мас-медіа), методах пізнання та прикладних аспектах науки – аж до політичних та побутових аспектів суспільного і приватного життя. Натомість не зовсім охоче шукаєм відповіді, чому сучасна епоха, власне кажучи, стала інформаційною. Імовірніше, ми скажемо так: інформація є, здається, просто найбільш вдалою прикметою нинішнього світу.
Уточнимо, в такому разі, поняття. Епоху в історії (від гр. ἐποχή — відправний момент, утримування) ми розуміємо як окреслений період розвитку культури, позначений домінуючими у ній світоглядними та цивілізаційними процесами (так званою загальною парадигмою), які, своєю чергою, описуються загальноприйнятою метафорою. Прикладів достатньо: епохи Середньовіччя, Відродження, Просвітництва, Модернізму, Постмодерну і т. п. Ні у кого не виникне при цьому сумнівів, що “середньовіччя” є не більше, ніж метафора, бо насправді про ніякі дійсні “середні” віки в усій тривалій історії людства не йдеться. Або “Відродження”, що згадало про етичні та естетичні цінності Сократової та Платонової “золотої доби” античності, про які у попередню епоху “темного середньовіччя” нібито забули. А як у такому разі бути з доґматизмом Арістотеля, яким буквально просякло “похмуре середньовіччя” і котрого не було жодних потреб ні до, ні після “Відродження” відроджувати? Словом, сьогодні ми вживаємо метафору інформаційно-цифрових технологій у повній відповідності до нашого визначення – передусім для характеристики сучасної епохи, але не навпаки. Якщо ж ми спробуємо відповісти на інше питання – про значення цієї метафори, то вже тоді можливо і визнаємо, що смисл її полягає передусім в опануванні сучасної епохи з боку інформації. Прагматична формула нинішнього політичного, економічного та загально-культурального домінування підтверджує це з відвертою прямотою через вислів “хто керує інформацією, той управляє світом”. Але чому?
Спробуємо аргументувати свою відповідь – і почнемо здалеку. Не буде перебільшенням сказати, що способи самоусвідомлення і світобачення античних греків відійшли від анімістичних уявлень стародавнього світу Шумеру, Індії, Китаю та Єгипту (де будь-яку природу наділяли душею) разом із Гомером. Саме під цим іменем у буденне та суспільне життя еллінів увійшла і “узаконилась” єдина спільна міфологія – до того вельми розрізнена, а з нею і фундаментальний злам анімістичної віри. Боги наблизилися настільки, що перебрали від людей усі їхні порочні помисли і справи; люди натомість у своїх героїчних та інтелектуальних намаганнях ставали напівбогами. Близькість божественного і людського сягала так далеко, що греки змогли дозволити собі покласти в центр уваги тогочасного світобачення раціональний глузд і потребу в неупередженому пізнанні.
Відтак, віддавши перевагу допитливості над сліпою вірою, елліни почали застановлюватися над питаннями про першопричини всього сущого, в тому числі й самих богів. Все це породило нечуване досі вільнодумство, яке у поєднанні з сміливою допитливістю привело античну Грецію до її “золотої доби” (кінець 6-го — початок 4-го ст. до Р. Х.).
Саме тоді античні греки зуміли не лише поставити найважливіші питання до природи і богів, а й прокласти виразні та зрозумілі стежки для формулювання конструктивних відповідей у вигляді інтуїтивних теорій². Притягальність та сила цих теорій полягали у відвертості та прямоті поставлених проблем: звідки все почалось і де першопричина дійсності; що є добро і зло та чи має людина свободу вибирати між ними; як ми здатні пізнавати світ і звідки ми маємо таку здатність?
Першою з цих теорій (якщо не брати до уваги ранніх філософів так званої Мілетської школи – Фалеса й інших), найтісніше пов’язаною з древніми культурами Месопотамії та Єгипту, якраз і була філософія Піфагора. У своїх витоках вона була виразно містичною та налаштованою на пошуки позаматеріального начала всього сущого. Саме від неї простяглась традиція, яку ми сьогодні віднесли б до ідеалізму. Ця традиція базується на подальшому розвитку притаманних античному світові орфічних містерій³ (від Орфея як “історичного” напівбога) та міфологічного віталізму (від Гомера та Гесіода до Епіменіда). У своєму поєднанні ці дві традиції привели еллінів до визнання як безсмертної душі (демона, заточеного в тіло), так і єдиного бога (універсального начала всіх начал). Відтак, від Піфагора продовжується вся канва ідеалістичної за спрямуванням пізнавальних пошуків і метафізичної за способом розумування філософії: через Сократа і Платона, почасти від Арістотеля і доґматичного тлумачення його творів, через неоплатонізм (ІІІ століття н. е.) та середньовічну християнську теологію, далі – через Відродження та Спінозу, через Просвітництво та романтизм Ґете і Канта і ще далі – через Геґеля та Шопенгауера аж до сучасного “цифрового”⁴ світу.
Як і чому таке могло би статися – що довга ця канва знайшла собі продовження у нинішньому світі, показує, як мені здається, надто виразна аналогія між ідеями піфагорейства і нинішнім станом речей.
Ця аналогія бачиться так. Єдине та універсальне начало всього сущого, яким для Піфагора було число, поступово трансформувалось у етичні та метафізичні уявлення платонізму, а відтак у філософію ідеалізму і через Арістотеля – у всю подальшу логіку та схоластику. Але ж не тільки. Для Піфагора число було ще й основним символом остаточного розриву з попередніми стародавніми віруваннями і ставало принципом нової релігії, яка визнає беззаперечне (тобто недосяжне для розуму) існування універсального й абсолютного начала всього сущого. Почасти ця частина піфагорейства знайшла свій відгомін у ранньому та середньовічному християнстві. Однак якими наївними не здавалася б сьогодні уявлення Піфагора про містичне, всепроникаюче та всеохоплююче значення числа, піднятого ним до рівня світового Духу, як би, здавалося, не порозгублювались вони у перипетіях історії, треба визнати: культура нашої сучасності примудрилась повернутись до цих уявлень знову і поклала їх в основу найсучаснішого інформаційного світобачення.
Як і піфагорівський універсальний “дух-число”, інформація, будучи нематеріальною ”хмарою”, і лиш виявляючи себе через матеріальні носії, стала всепроникаючою та всюдисущою і навіть перебрала на себе містичний відтінок – відтінок “всевладного ока” сучасних втаємничених інституцій, наділених всемогутністю цифрових технологій.
Додамо ще декілька міркувань. Сучасний раціональний науково обґрунтовуваний світ відсилає наші роздуми про існування універсального і нематеріального Духу всеціло до компетенції релігії. Вона ж, базуючись на ірраціональній вірі, поєднаній з “метафізичним” способом розумування, хоча й продовжує зберігати за собою нішу гуманістичного розуміння та вирішення проблем добра і зла, не надто налаштована видозмінювати своєї ритуальної складової. Релігія, захищаючи канони власних ритуалів, не добачає у сучасних темпах еволюції культури нових ритуальних форм. І це, мабуть, таки тому, що сучасна релігія не надає належної уваги новим універсальним символам, які сьогодні формує передусім наука. Нові ж ритуали, як і будь-які ритуали взагалі, не будуються без належних нових символів – і це відомо. А таким базовим символом нинішньої історичної епохи, як вже було сказано, наука називає інформацію і покладене в її основу число. Цей символ релігія, зважаючи на традиції, у свої ритуали включати не може та й, власне кажучи, не повинна.
Справедливо також і зворотне – те, що наука, своєю чергою, не надто звертає увагу на ритуальну складову свого базового символу – символу “інформація”. А без ритуалів символи стають пустими і позбавленими смислу. Виглядає так, що у цьому якраз і приховуються етичні проблеми інформаційних маніпуляцій у політиці, соціальних дисциплінах та у культурі в цілому. Адже vice versa, без належного розуміння ритуалу не може бути повноцінного усвідомлення сили та значення відповідного символу. Відтак, можна думати, наука не вміє розпоряджатися своїми ритуалами, бо недовраховує їхнього впливу на етику (і естетику) культури в цілому, хоча й зобов’язана.
Більше того: уявлення про інформацію містять у собі, як вже було сказано, виразний метафізичний і навіть містичний відтінок – той, який піфагорейство закладало як невід’ємну частину в усю успадковану після нього філософію. Цей відтінок настільки вагомий, що сьогодні вже не вдається його ігнорувати. По-перше, тому хоча б, що інформація теоретично бачиться як “зворотній бік” енергії, ще однієї універсальної складової світобудови, існування якої ми можемо наразі пояснити лише метафізично – як універсальну і беззаперечну сутність. По-друге, інформація в загальному сприйманні щораз більше перебирає на себе “орфічну” – а значить і містичну – ритуальну функцію, а саме формування сучасної касти втаємничених корпорацій та навіть “жерців” з обмеженим доступом до їхнього середовища.
То як же бути, якщо ІН-ФОРМАЦІЯ – як усміхнулись би античні філософи – є всього-на-всього добре відомою їм нематеріальною ідеєю, ФОРМА якої є універсальною та всюдисущою? Може треба було б сказати так: здається, ми на порозі чергового перегляду античного спадку, і це доволі дивно, хоча й звучить непогано.
На завершення напрошується остання паралель. Йдеться про невід’ємну складову сучасної інформаційної епохи – про мас-медіа. Їхнє поєднання з політичною владою, а точніше – намагання будь-яких панівних еліт підпорядкувати собі інформаційно-медійні простори, знову ж таки схиляє вбачати у цьому феномені характерні аналогії. Не йдеться про претензії до влади, метою якої завжди було і надалі буде стремління до самозбереження і самовідтворення, бо це очевидність усіх історичних епох. Вартує уваги вибір самого слова для визначення засобів масової комунікації, якими намагається оволодівати панівна влада: слова “медіа”. Чи вибір цього слова і його швидке й глобальне визнання було справою простої лінгвістичної доцільності, чи ні, але його походження від первинного значення “медіум” (від лат. medium – той, що посередині) свідчить радше про не-випадковість. Адже медіумами в античну епоху були особи і навіть інституції (як-от легендарний Дельфійський оракул), що виконували посередницьку роль між духовним і матеріальним світом, а головне – були здатні впливати через провіщання. Ця “містична” функція сучасного інформаційно-медіального простору має, здається, найвагомішу притягальну силу в сучасних маніпулятивних ритуалах збереження і примноження влади.
Навіть ще більше. Маніпулятивність медійних впливів, заснована на всілякоможливих способах сучасної пропаганди, виконує роль, яка не може не насторожувати. Йдеться бо про формування своєрідної та – як би це парадоксально не звучало – “раціоналізованої віри” у безмежні можливості інформації. Бо вона – інформація як така – крім скороминучої реклами і всілякої іншої соціальної суґестії, примушує нинішнє людство, з одного боку, вдивлятися з надією у перспективу штучного безсмертя, а з іншого боку – замислюватись над перспективою свого виживання перед загрозою самодостатнього і неконтрольованого нами штучного розуму.
По суті, виходить так, що інформація привела сучасну культуру до формування гібридного світогляду, зітканого з раціонально-наукових теорій, ірраціональної віри в силу цих теорій і недовіри до тих цінностей, які традиційна релігія ще досі несе з собою. Такий світогляд вповні міг би заслуговувати на назву “анти-релігія”.
А що, якщо ІН-ФОРМАЦІЯ – як усміхнулись би античні філософи – є всього-на-всього іншою назвою для давно і добре відомих ще з давніх часів Піфагорового ЧИСЛА або нематеріальної Платонової ІДЕЇ, ФОРМА яких є універсальною та всюдисущою? Тоді, може, треба було б сказати так: здається, ми на порозі чергового перегляду античного спадку, і хоча це дивно, але звучить доволі непогано.
Примітка 1. Етимологія згідно з Merriam-Webster’s Dictionary, 1986.
Примітка 2. Спеціальні джерела літератури відсутні (крім цитованих).
____________
¹ Символ (від ст. гр. Σύμβολον – спільна ознака, прикмета) для античних греків означав передусім “сферу спільних ознак” (О.Ф.-П.)
² Етимологічно слово теорія (віл ст. гр. θεωρία “споглядання, дослідження”) споріднене з умінням “бачити” або безпосередньо споглядати суть речей.
³ Містерії (від дав. гр. “μυστήριον” – таїнство, потаємне освячення) феномен притаманний античним грекам, який, за виразом Платона, вчив бути щасливим після смерті, а на думку Ціцерона – давав надію на гідне життя і благе посмертне існування. Особливе місце серед різних містерій займали Орфічні таїнства. По-перше, основним своїм принципом вони покладали відплату після смерті та безсмертя душі, ув’язненої в тілесній темниці; а по-друге, визнавали двоякість людської природи, розділеної на добро і зло. Крім того, орфіки перейшли у віру в єдиного бога, чим заклали підвалини переходу до монотеїзму і пізнішого християнства.
⁴ Цифра (від араб. صفر (ṣifr) – пустий, нуль) у первинному значенні була універсальним числом для позначення всеохоплюючої пустоти.
10.04.2017