Немає мозку – немає проблем

Курт Воннеґут. Ґалапаґос / переклад з англійської Вадима Хазіна. – Чернівці: Видавництво 21, Вавилонська бібліотека, 2017. – 224 с.

Людство гине, і лише кільком випадковим особам вдається врятуватися. Потрапивши на острів Ґалапаґос, вони стають прабатьками нового людства. Такий собі Ноїв ковчег...

Символічна форма і матерія нової людини

«Ґалапаґос» – роман-антиутопія, в якому очікувано побачити би нову суперлюдину із новими надможливостями, що переступила на вищий щабель розвитку. Але такі перфекціоністські уявлення – це лише наші, читацькі, спотворені споживацьким суспільством, ілюзії. Насправді ж, за Воннеґутом, щастя і радість для людства існують не у вищому розвитку, не в благах цивілізації, а в примітивному існуванні. Коли найпершою і єдиною потребою є потреба видобути якийсь харч для себе. Навіщо такій людині традиційні форми тіла, навіщо руки, ноги чи великий мозок? Це все лише переобтяжує існування нової людини. Тому нове людство схоже на тюленів – із ротом і плавниками. Дуже зручно, практично і легко.

Така нова форма, і навіть матерія тіла у Воннеґута вмотивовані. Нові люди вкриті пухом, що на буквальному рівні є цілковито зрозумілим еволюційним процесом: одягу на острові немає, а утеплюватися якось треба. Але тут просто неможливо не відчитати жорстоку іронію на безневинних «білих і пухнастих».

Воннеґут грається символами. Гадаєте, образ так званої нової рибоподібної людини на Ґалапаґосі випадковий? А чи випадкові порівняння людей нашої так званої доґалапаґоської епохи до рибалок? Одні й другі є рибалками у буквальний чи небуквальний спосіб: нова людина лише те й робить, що ловить рибу, щоб їсти і жити; стара людина, переважно у ролі бізнесмена/комерсанта, «розраховує на величезний улов вкладників». І важливо одне: рибалками ці люди є незалежно від розмірів свого мозку. Але про мозок ми ще поговоримо.

Ґалапаґоський «Ноїв ковчег» та інші біблійні алюзії

Невипадково згадала я про Ноїв ковчег. Це один із головних символів роману. Як і всі «пасажири» ковчегу, герої «Ґалапаґосу» також жили попарно на острові. Але зауважмо, що гетеропарою була лише одна – адже з чоловіків прибути на острів зміг лише капітан. Можливо, написавши цей роман через років тридцять, можна було б і лесбійську тему розкрити, але Воннеґут тоді цим не переймався. Отож, жили вони попарно, але усі, в силу різних обставин, були безплідними. Чи то через старість, чи через моральний стимул не передавати нащадкам своїх хронічних захворювань. І це одна зі спільних рис, які поєднують усіх героїв – так званих «нових адамів».

І це не єдині біблійні алюзії. Яскравою є паралель зі старозавітною традицією сакралізації імені. Так, половина гостей, що мали вирушити на Ґалапаґос, були не тими, за кого себе видавали. Одні – з фальшивими прізвищами, другі свідомо приховували власне минуле, треті змушені були робити це навмисно, ще інші носили одяг з іменем попереднього власника. І лише дівчата із племені канка-бо користувалися своїми справжніми імена, які, щоправда, крім них ніхто не знав. І саме вони були удостоєні стати праматерями. З іншого боку, така проблемність щодо ідентифікації людини старої чітко протиставляється людині новій – яка позбулася тягаря якось називати себе, а отже всіх наслідків, масок, ролей. Тепер вона має лише єдиний ідентифікатор – запах, який змінити неможливо. «Людина є тим, ким вона є, та й годі». І в цьому полягає справедливість, чесність і, фактично, ідеальність нової форми людського існування.

Продовжуючи біблійні алюзії, бачимо епізод: безнадійний корабель зі ще більш безнадійним капітаном ніяк не пристануть до бажаного острова, капітан жартує про гору Арарат, до якої, як ми знаємо, пристав врешті Ноїв ковчег. Або іншого разу, коли автор порівнює боротьбу на землі до боротьби Давида і Голіафа, вбачаючи у ній суть усілякої боротьби, влучно зазначаючи: хіба коли-небудь Голіаф перемагав Давида на рівні видів?

До речі, про боротьбу видів

Не лише назва корабля «Баійя де Дарвін», а й відкриття Ґалапаґоських островів, та неодноразові роздуми про виживання найсильнішого роблять цей роман своєрідною еволюційною антиутопією, де найбільшою віхою є великий мозок людини. І тут постає єдина, але суттєва заувага: людський мозок еволюціонує у сторону свого зменшення в об'ємі. Воннеґут чомусь не врахував цього. Адже з такої перспективи весь замисел автора не надто тримався би купи…

Ну і найважливіше у романі – це сарказм щодо бездарності і нездатності людського мозку (який до того ж ще й занадто великий). І цей сарказм присутній постійно. За кожної нагоди Воннеґут не забуває висміяти цей орган. «Людський мозок надто великий і брехливий, щоб давати користь». Він є і причиною німої безпорадності, яка була одним із найбільших лих людини (особливо серед чоловіків!). Бо мозок таки нічого не вирішує. Все залежить лише від кута зору людини. І це – друга Воннеґутівська червона нитка в тексті: речі не змінюються, а змінюється лише судження людей про все довкола. І внесок Дарвіна, за його словами, яскраво ілюструє і підтверджує його теорію. «Ось яке велике було значення простих суджень у ту далеку епоху великого мозку».

Безжальна іронія і безглуздий пафос

Не без іронії Воннеґут пише і про кохання. Йдеться про дві паралельні історії кохання Мері Хепберн, модераторки створення нового людства. Колись вона мала коханого чоловіка, який помер перед від'їздом; потім мала одного залицяльника, що втратив свою гордість і честь перед нею і перед собою. Згодом все повторюється на кораблі: перед прибуттям на острів помирає її щойно призначений чоловік, а капітан-залицяльник втрачає обличчя і шану. І тут, мабуть, не йдеться про уроки від власних помилок. Тут, радше, тонка іронія щодо людських почуттів, особливо на схилі літ.

Красиві і часто недоречні афоризми, які викидає комп’ютер, – який, до речі, лише своїм потраплянням на острів і єдиною функцією красномовства через цитати вже є іронією – теж додають безглуздої пафосності. Вони наче і випадково виникають через слово-запит пошукової системи, але створюють певний дисонанс у конкретних сюжетних епізодах, не прикрашаючи їх, як мали би, а створюючи такий дисонанс, який часто межує із чорним гумором.

Іронія Воннеґута присутня постійно – але як красиво вона подана! Наведу кілька яскравих пасажів. Рівень народжуваності нової людини регулюють дельфіни-косатки і акули – «і ніхто не голодує»; до слова, завдяки їм вирішені і проблеми, зумовлені старінням. Або: двоє з героїв лежать убиті – «і сонце опускається на світ, у якому мільйон років тому стільки людей вважало, що вижити мають найсильніші». Або: фрази з повсякденного вжитку старої людини («Я картатиму себе довіку…», «Перепрошую…», «Не можу повірити, що таке скоїв…»), що часто звучали радше емоційними вигуками, аніж смисловим повідомленням своєму співрозмовнику, для Воннеґута звучать як «вибачення за раптові потьмарення розуму». Або: відсутність рук нової людини лише принесла користь – «і всі люди тепер такі лагідні й безневинні». Або: стара людина навіть у своїх думках була жалюгідна і смішна – бо лише вона могла «подумки втішатися подіями, які ще не відбулися і можуть зовсім не відбутися».

Голос автора

Найбільшу інтригу тримає персона самого оповідача, який протягом розповіді час від часу натякає про себе, і лише наприкінці називається і виводить власну біографію на чисту воду. Тим, хто знайомий з іншими романами Воннеґута (наприклад зі «Сніданком для чемпіонів») ця особа, це альтер-еґо, вже знайоме – це Кілгор Траут. У «Ґалапаґосі» він же Леон Траут.

Ну і звісно, не без автобіографічності у творчості Курта Воннеґута. Найперше, його участь у Другій світовій: він був одним із небагатьох вцілілих свідків бомбардування Дрездена (про що детальніше знаємо із «Бойні номер п'ять, Або хрестовий похід дітей»). Безперечно, досвід війни неможливо викорінити із свідомості людини, а отже із творчості.  І роман «Ґалапаґос» не виняток. Адже в романі йдеться про 1986 рік (роман написаний 1985 року) – настає велика економічна криза, яка завершується тотальним знищенням людства. Знищенням через авіаудари, на які, як і на війну загалом, неодноразово зміщує акценти автор. Війна, за Воннеґутом, виникає через нелогічну та емоційну спонтанність так званих патологічних особистостей, які, на жаль, наділені владою. І вся ця боротьба і красиві гасла про захист природи — насправді лиш прикриття. І тут Воннеґут пророчий і прозорливий, як ніхто.