Курт Воннеґут. Бойня номер пʼять. Переклад з англійської Володимира і Лідії Дібров. – Львів: «ВСЛ», 2014. – 320 с.
Ця книжка могла б називатися «Хрестовий похід дітей» – здається, саме так вона і мала називатися. Вона могла б також називатися «Танець зі смертю», якби не утверджувала життя. Втім, вона так і називається. Вона містить усі ці три назви, що надає їй дещо барокового забарвлення: «Бойня номер пʼять, або Дитячий хрестовий похід, він же Вальс зі смертю». Бароко – це охимернення. Певна дистанція. Ситуація після враженості. Спосіб більше не скутого канонами медитування. Стан, коли мить істерики позаду, а досвід – непозбувний вантаж – доводиться нести далі. З собою. На собі. В собі. Виникає природне бажання поділитися. Необхідність – колись спричинена зовнішніми обставинами, тепер вона йде зсередини. Бринить, доводячи до божевілля, тож не залишається нічого кращого, ніж спробувати вловити це бриніння. Поділитися, так зручніше (зокрема, й коли йдеться про щось вкрай незручне; власне, тоді – найперше). І напевно (це головне) – справедливіше. Поділитися можна по-різному, для письменника це – розповісти.
«Бойня номер пʼять», попри все, – гімн життю. Можливо, ода, якби «гімн» і «ода» не звучали надто помпезно, згідно з історією літератури. Марнославство одних затьмарило брутальний реалізм інших – до прикладу, такого собі Ганса Якоба Крістоффеля фон Ґріммельсгаузена, сьогодні надійно забутого. Його opus magnum згодом напосідливо цензуруватимуть, найбільше – в двадцятому сторіччі, в його другій половині. Бо від того, що там понаписувано, полякаються діти. І в дорослих теж може статися звихнення: повне перевидання «Симпліція Тойча», себто «Простака-німця», яке книгарні поховали в найглибші закутки, аби книжка не продавалася, і її можна було якнайшвидше вилучити з асортименту, не залишає каменя на камені від уявленої цнотливості людства. Ми хочемо бачити себе кращими, ніж ми є. Ніщо не може відібрати нам цього права – жодна правда.
Це і є шизофренія – та, про яку згадує в преамбулі до свого твору Воннеґут («Цей роман написано телеграфним, трохи шизофренічним стилем, дуже популярним на планеті Тральфамадор, звідки походять літаючі тарілки»). Атож, це можна назвати й інакше – потягом до прекрасного. Наприклад, бомбування Дрездена під фуги Баха чи музику Моцарта – чи це ще прекрасно, чи вже – ні? Можна зробити такий фільм з відповідними картинкою і звуковою доріжкою – що він викликатиме в глядача? Чи вловлює ці чудесні мелодії крізь гуркіт бомб і спричинених їх влучанням руйнувань протагоніст роману, який знайшов сховок у катакомбі бойні номер пʼять? Чи здатний він поцінувати красу, створену людством?
Воннеґут розіпʼятий між обома належностями – до призвідців однаковою мірою, як і до жертв. Це його особистий досвід, на що він недвозначно вказує в назві твору, бо «Бойня номер пʼять, або Дитячий хрестовий похід, він же Вальс зі смертю» – лише перша частина, далі там стоїть іще:
Твір, який написав Курт Воннеґут, американець німецького походження у четвертому поколінні, що тепер живе у повному достатку на мисі Кейп-Код, у Массачусетсі, і смалить, як паровоз [паротяг]. Колись дуже давно він служив в американській армії, був піхотинцем-розвідником, потім потрапив у полон і став свідком пекельного бомбардування [бомбування] німецького міста Дрездена, яке свого часу називали «Флоренцією-на-Ельбі». Він повернувся, щоб тепер розповісти про це.
Отаке, як сказав би оповідач. «Колись дуже давно», оце намагання відсунути те, що було, в часову неймовірність, перетворивши темпус на модус: саме так починаються казки. «Сумніших оповідей не знайдете, / Ніж про любов Ромео і Джульєтти» – цими словами колись дуже давно Шекспір підсумував «Ромео і Джульєтту». Не те щоб Шекспір помилився (корифеї не помиляються; що інфантильніше суспільство, то рідше – еге ж?). Просто, виявляється, є й інші не менш сумні оповіді. По-іншому сумніші. На інший лад. Що не позбавляє їх елегійних, сатиричних і карикатурних ноток. Якщо в Шекспіра сум – наративний, то у Воннеґута він – композиційний. І виявляється не лише в словох і зґенерованих ними картинках, а й у способі оповіді, в тому славетному поєднанні різних технік письма, суть яких там, де вони сходяться, на тих рубцях, де проступає справжній біль – перепрошую, зміст. Утім, трагедія «Ромео і Джульєтта» створена в «дотрагічний період» у творчості англійського драматурга, «Бойня номер пʼять» Воннеґута – після трагедії. Воннеґут ближчий до отого «По кому подзвін», знайомого нам через Гемінґвея. До Джона Донна, ніж до Шекспіра.
A propos, англійці. Роман Воннеґута складається з багатьох промовистих деталей. Англійці – лише одна з них. «Побут військовополонених як дзеркало ментальності народів». Дійшло до того, що наприкінці війни нацисти-охоронці табору запобігають перед вʼязнями в сподіванні на скибку хліба. На пучку тютюну. На запах гарячого шоколаду. На право його вдихнути. Так що вже дивуєшся, хто кому вʼязень – англійці німцям чи німці англійцям. І не тому, що сталінська Москва – затятіший ворог Гітлера, ніж Лондон. А в ставленні людей до себе і («рідних») режимів до людей. Для американця Піліґріма це відкриття подібне до одкровення. Воно пояснює прикінцеву сцену іншого англомовного роману – «Володаря мух» Вільяма Ґолдинґа, те речення, проказане британським офіцером англійському хлопчикові. Десь так. Утім, то лише епізод.
Естетика смерті має довжелезну традицію. Як і естетика вбивання. Від бароко до експресіонізму (це, звісно, в мистецтві). До речі, першопоява «Авантурницького Симліциссимуса», в якому події відбуваються на тлі Тридцятилітньої війни, спричинила ажіотаж на книжковому ринку (книжка йшла нарозхап, по неї стояли черги!) й гурму піратських передруків, і це в добу, коли друкована продукція коштувала невеличкий маєток. Погрози автора пообтинати пазурі безсоромним видавцям нічого не дали. Відтоді авторське право й інтелектуальна власність просунулися вперед. У Німеччині, звідки походив Ґріммельсгаузен, тоді як сам Ґріммельсгаузен став надбанням, якому вже давно понад триста років і на якого не поширюється копірайт.
Книжки про війну викликають підозру. В мілітаризмі, оспівуванні війни, відтак убивання. В пацифізмі, за яким стирчать вуха ворога. Коли справжні, коли уявні. В ідеологічних маніпуляціях, хай там якого ґатунку й барви. На війні хтось гине, хтось збагачується. Що тільки не звинувачували в розвʼязуванні війн; потьмарений, нездатний впоратися з викликами історії герой Рота, граф Франц Ксавер Морштин, та й сам Рот – національні держави, хай навіть націоналізм став вирішальною краплею легкозаймистої суміші, яка спровокувала світову бійню (позичимо термін у Воннеґута) імперіалізмів, котрі – воно якось вислизнуло з уваги Рота – на це тільки й чекали.
Тим часом війни супроводжують людство від початків існування до – гм, цивілізованого – сьогодення. І це достатня підстава, щоб замислитися. З такого погляду, людство нагадує божевільного Amokläufer, який біжить, падає, підводиться і нестямно несеться далі, аби лише не опинитися сам на сам з собою.
Людська памʼять підступна, їй прагнеться вірити в подвиг, бодай тому, що подвиг – комфортніше, ніж милиця під рукою, тоді як страждання – це те, з чим залишаєшся наодинці. Велич – мов наркотик. Немає колективних страждань. І відповідальність за злочини завжди індивідуальна – зокрема, й тоді, коли вони скоєні в масовому психозі. В цьому плані з Воннеґутом усе гаразд. Негаразд зі світом, який він змальовує. Цей негаразд письменник намагається висловити певним чином, вдаючись до відповідних наративних технік. На рівні фігур може здатися, що схиблені – герої. На рівні композиції таким є ракурс. Точніше, ракурси. Й оця зміна, осцилування між ними – то і є спосіб ословити схибленість змісту, не Воннеґутом вигаданого, зате ним впорядкованого. Воннеґут намагається викласти його – так і сяк, просуваючись між Сциллою брехні зі знаком плюс і Харибдою такої самої брехні, лише зі знаком мінус.Так виростає те, що може претендувати на правду, і Тральфамадор – її частина, навіть якщо самого Тральфамадору – і це всім зрозуміло – не існує. І: «Війна це війна». І: «Я не нарікаю».
Але де ж тріумфування життя в цьому творі, що лічить мерців? Либонь, в отому «цінь-цві-рінь», останньому слові роману, проспіваному пташкою, а занотованому людиною. І в отому «На деревах саме розпускалося листя» кількома реченнями передше.
Все було саме так, більш-менш. Принайні там, де йдеться про війну. Одного мого знайомого й справді розстріляли в Дрездені за те, що він підібрав чужий чайник. Інший персонаж, якого я також знав особисто, й справді погрожував, що після війни він найме професійних убивць і порішить всіх своїх ворогів. Ну і так далі. Я тільки змінив імена.
Можливо, Воннеґут дійсно опинився на небесах, як стверджує в післямові до українського видання роману Любко Дереш. Можливо, Дерешеві відомо щось більше. Я не знаю. Схоже, якщо Воннеґут десь і опинився, то, радше, на Тральфамадорі. І вже запевне – на полицях книгарень (тепер також українських) та в історії літератури. В тій, котра ненастанно пишеться. А ще – і це, либонь, найздобутливіше – тексти Воннеґута відтворюють атмосферу часу. Кожний із них на свій неповторний лад – Воннеґут, Стейнбек, Пінчон, Апдайк...
