Христина Содомора


Вірджинія Вулф. Флаш / переклад з англ. Наталії Семенів. – Київ: O.K. Publishing, 2017. – 176 с.

 

Вірджинія Вулф чітко дистанціювалася взагалі від будь-якого жанрового визначення «Флаша». Тому автобіографічний роман чи повість – це все приблизні означення. Авторка завжди уникала традиційних форм викладу і стилю письма. Отже читач, який читав бодай «Місіс Делловей» чи «До маяка», одразу помітить у цьому творі щось на кшталт повернення до традиційного роману. А чи може не повернення, а пародію на традиційний роман? А точніше – на роман-виховання: на типові романи епохи Просвітництва, коли у конкретних соціальних умовах ріс і формувався головний герой, народжувався як індивід, вимальовувався чіткий психологічний портрет.

 

 

Адже у «Флаші», на відміну від майже всіх інших творів Вуфл, одна сюжетна лінія і один яскравий головний герой, подієва насиченість. Тут і біограф, голос якого час від часу вчувається, і конкретний історичний контекст, і щораз більше розчарування героя.

 

Батько Вірджинії Вулф був видавцем і редактором «Словника національних біографій», що, очевидно, могло вплинути на дочку. І як справжній біографічний (принаймні формально) роман починається із детального родоводу; також авторка не оминає ретельного опису самого героя. Отже, перед читачем постає повноцінна форма життєпису.

 

Але є одне але. Це біографія пса. І сам факт такого персонажа у головній ролі – промовистий та іронічний. Наштовхує на певні підозри. Якщо читач знайомий із творчістю авторки, то одразу внюхає: щось тут не так. Це не історія про пса; це радше привід розказати щось інше. Але що?

 

Якщо трактувати пса Флаша як символ, то символічним постає і решта. Найперше – перспектива. Перспектива погляду на події з-під столу, з висоти собачого зросту. Пес, який спостерігає за людьми (які десь там, вище нього), мало що тямить у їхніх вчинках, але багато чого відчуває. Флаш часто не розуміє логіки подій, дивується раптовим перемінам. На позір Флаш здається наївним милим песиком. Але в нього є свої почуття, емоції. Флаш дуже чутлива тварина. Особливо до запахів, крізь призму яких відбувається сприйняття нового простору.

 

Флаш вірний і водночас ревнивий. Він стикається із несправедливістю світу. Він подорожує. Він врешті помирає. Життя, то насичене, то меланхолійне, йде своїм розміреним ритмом. Герой долає труднощі, пристосовується до нових умов, переоцінює певні речі з різних часових та географічних перспектив.

 

Іронічна подібність світу спанієлів зі світом людей помітна уже з перших сторінок. Мовляв, навіть у світі псів більше порядку та чіткість «юрисдикції над породою». Бо що таке благородність? Її не визначають жодні зовнішні ознаки людини – лише приналежність до герба. «Навіть наші торговці лляною білизною встановлюють над дверима королівський герб, так, наче це доказ, що на їхніх простирадлах безпечно спати».

 

Флаш народився у селі, у хатині робітника. Дикість його стрибків свідчила про насолоду життям, про свободу. Але він не був диким, не був селюком, а був «представником усього духовного, усього безцінного». А таких не продають. Таких можна лише подарувати. Подарувати подрузі, поетці. Вони були варті одне одного – пес і поетка. «Це була величезна жертва, але її необхідно було принести». Жертва заради любові до пса? Чи жертва заради любові до подруги?

 

Не без іронії Вулф описує знайомство Флаша і міс Баррет, нової господині собаки. Звисаючі тяжкі кучері її – і тяжкі вуха його; в обох великі ясні очі і широкі вуста. Проте максимальна зовнішня подібність контрастувала із безоднею внутрішньою: жінка і собака, говірка і німий.

 

Головний герой потрапляє в нове середовище, що означає зміну культурних кодів, зміну власного світосприйняття і світобачення. Вулф прекрасно та промовисто змальовує новий локус – Вімпоул-Стрит, яка допоки тримається, доти є запорукою безпеки всієї цивілізації. До прикладу, суворі (тобто чіткі) закони лівреїв: «ритуал зеленого сукняного фартушка для чистки срібла», «жилет в смужку та чорний фрак для відчиняння вхідних дверей».

 

І цей новий локус для Флаша – це суцільні сірі будні у спальні на килимку. Ціле літо без прогулянок. Тож коли вперше Флаш вибирається на прогулянку, розуміє: тепер він в’язень. Золота клітка замість дикої волі. Але герой прогресує, здобуває знання про світ навколо. Згодом він зрозуміє ще одну нову реальність: «собаки не рівні, вони – різні». У селі цього поділу не існувало. Тепер же пора визначитись із власною ідентичністю: благородний він чи простак. І… «Хвала небесам, він благородний і породистий собака!»

 

Окрім нового місця у житті пса (і його господині – вони ж тепер нероздільні) з'являються й нові люди – залицяльник, а згодом чоловік міс Баррет. Отже, підозри, ревність, ненависть, – нові емоції для Флаша. Інша реальність, в передчутті якої він перебував уже віддавна, інтуїтивно вчуваючи нові напівтони порухів, жестів у спальні власниці. Етап дорослішання? «Повідець любові було розірвано».

 

Згодом у життя собаки вривається жорстоке викрадення – етап переосмислення стосунків із міс Баррет. І усвідомлення жорстокості світу, де за «усміхненими, дружніми обличчями були зрада, жорстокість і обман». Це все – важливі елементи біографічного нарису; Вулф дотримується канону жанру.

 

Нові локуси географічно розширяються. Флаш переїздить до Італії. Бачить, що у Пізі зовсім інші порядки, ніж у Лондоні. «Флаш почувався наче принц в екзилі» – на фоні простоти псів на вулицях, відсутності рангів та аристократизму. Тут не діяв «закон пурпурової мисочки та повідця». Флаш, як і його власниця, потрапив у нову реальність, що дозволяло їм обом здійснювати власні відкриття, досліджувати нову свободу. Але по-різному. Так, на фоні ентузіазму щодо величі герцога та всієї процесії, за якою з балкона спостерігало подружжя Браунінґів, Флаш помічає і захоплюється маленькою сучкою. Ех, пес є пес...

 

Тому не слід очікувати від Вулф глобальних філософських підсумків з життя собаки. Вона є лиш біографом, який максимально об’єктивно намагається списати життєпис, не вдаючись до власних оціночних суджень. Це роман, важливий для читача передовсім своєю формою і стилем викладу. Не про собаку взагалі йдеться; хоч це й справді роман, базований на подіях реального пса, якого справді викрадали (навіть тричі). Та й прототипом міс Баррет є реальна поетка Елізабет Баррет-Браунінґ.

 

Йдеться радше про перспективу бачення і опису подій, світосприйняття очима собаки. Очима, нюхом, інтуїцією. Врешті, це роман-іронія – «аж до гіркоти», як пише Ірина Ніколайчук у передмові до українського перекладу «Флаша».

24.01.2018